Сюди не ходять туристи. Бояться, напевно. Половина клієнтури виглядає так, ніби зійшла з плакату «їх розшукує міліція». Зате друга – інтелігенція, чия молодість сказала па-па. Центр, неподалік Міцкевич стоїть – пам’ятник, ресторан американської їжі. Фастфуд зі золотими арками. Дорогі магазини. Готель, вікна якого бачили кращі часи, а стіни – кращу штукатурку. Метрів за сто звідси – плакат із портретом гіпотетичного лідера на всю стіну. Щоб бачили навіть космонавти. Повисить, а потім його знімуть, забудуть. Ще не раз перейменують вулицю, хоча аборигени і надалі пам’ятатимуть її стару назву. За стіною – дуже дорога американська кава. Через дорогу продають пристойні джинси і дуже пристойні, недешеві, спортивні костюми, шапочки.
І якось… немає аншлагу, нудно. А тут, завжди енергетика, повно людей, переважно чоловіки, як правило, старшого розливу. Виключно аборигени. Не знаю, у таких місцях, і не тільки в центрі, (хоча тут особливо) вражає древнє місто. Тож можна пити і дивитися на Оперний, красивих жінок, вуличних фотографів, студентів, просто людей і трамваї. Хоча інтер’єр і смак кави не змінився відтоді, як «Карпати» вигравали Кубок. На додаток – ніяких диванів, всі місця стоячі.
Змінились назви вулиць, виросли ціни, постаріли навіть бармени, фарба закриває сивину, але очі їх видають. Десь поділися старі плакати, зникли цигарки «Фільтр», а публіка так само спокійно, без пафосу… відпочиває, працює, живе. Життя продовжується плавно і гармонійно, без різких рухів. Це не політично-порнографічна реклама. Проза вуличного життя, і воно триває.
Незважаючи на президентів, прем’єрів і глобальну світову кризу, їсти хочеться завжди. І якщо десь у провінції ви бачите, що просто «хот-дог» не беруть, то варіанти хот-дог «по-селянськи», «вуличний» і особливо «домашній» ідуть на ура. Спитаєте: де автор кулінарного шедевру? Кажуть: зараз тимчасово перебуває в еміграції. І якщо в касі немає квитків, бо немає такого рейсу, то потрібно не боятись і спитати тьотю у віконечку: «А не скажете, що їде до…» . Є автобус, є, буде за півгодини. Але «через касу квитків не продає». Запитувати, для чого тоді каса, не треба. Це так само, як спитати, чому на вокзалі так темно, не працює туалет ні всередині, ні на пероні, чому закритий кіоск із пиріжками, а аптечний – ні? Є магазин, ще не всі дерева позрізали, можна піти за вагони. Навіть краще, що так темно. Є в цьому свій провінційний шарм. Особливо для любителів гострих відчуттів. Немає пива, кави, чаю, пийте пертусин – аптека відкрита. Настоянка глоду – також неслаба річ. Чимось нагадує болгарське бренді «Сонячний берег». І найголовніше – надворі справді стоїть автобус, шикарний пасажирський «Мерс», і шофер не зовсім глухий. З динаміків валить рок-музика, а не бум-цик-цик, дорога більш-менш рівна, є асфальт. Доїдемо. Побачимо знайому сцену.
Центр. Обідня перерва. Кава, сто грам і серйозна задушевна розмова двох-трьох (більше за столиком не вміщається) вихованих людей. Ніхто не викрикує. Колись курили, тепер – тільки на вулиці. Нові вимоги Європейської Унії або катар у барменки. Звичайний ритм великого міста, де звичайні люди в обідню, творчу, просто перерву п’ють, розмовляють, відпочивають перед новим ривком у напрямку нового дня.
Так, зникли старі напої. Але на їх місце поставили нову горілку, якийсь календар, «Закарпатський коньяк», і лікер «Старий ринок». З’явились нові ритми, нові коньяки, лікери, кіно і футбольні команди. Навіть люди. Молоді, рішучі, енергійні, наївні і наглі, як танки на марші. Одне не зрозуміло – чому немає нових лідерів, нових ідей.
Один мудрий сицілієць (це там, де мафія) сказав: "Якщо ми хочемо, щоб все залишилось таким, як воно є, все повинно змінитись!"
Я так розумію, якщо ми хочемо, щоб наші діти, не кажучи про внуків, могли бачити те, що бачимо ми, читати, слухати і навіть пити те, що ми п’ємо, якщо не краще, мають бути нові люди, нові лідери, нові ідеї і новий вибір. Це вже нам вирішувати. Старі лиця, старі ідеї, як і старих колег і друзів, добре зустрічати, бачити, говорити, слухати у кав’ярні, але не на олімпі влади. Цей сицилієць був мудрим чоловіком.