Уже два з половиною роки Україною керує президент Володимир Зеленський. Це достатньо часу, щоб перевірити й переконатися в тому, що справдилось чи ні з того, що йому приписувала патріотична громадськість і чим лякала довірливих громадян. А лякали їх Путіним і тим, що якщо не переобрати ще раз Порошенка, то Росія нападе. Нібито на той час Україна перебувала у стані стабільного миру з РФ, а не боронилася від підлих, гібридних атак. Але оскільки альтернативний до Порошенка кандидат тріумфально перемагав досвідченого будівничого держави, то найбільше дісталося саме йому. Для патріотичної спільноти він став уособленням найбільшого ворога, через якого Україна мала от-от втратити державну незалежність.
На щастя, пропаганда проти Зеленського виявилася найефективнішою тільки для вірних прихильників Петра Порошенка. Які щиро вірили в чистоту намірів свого політичного кумира і сліпо довіряли найбезглуздішим звинуваченням на адресу Зеленського. Найсерйознішим таким звинуваченням стало те, що він, ставши президентом України, негайно капітулює перед Путіним і віддасть країну в кормигу Росії. При цьому національно-патріотична еліта була свято переконана в невідворотності подібного сценарію.
Так само з іншого політичного флангу – з боку ОПЗЖ, запрацювала та ж технологія представлення Зеленського проросійським проєктом, який заодно з людьми Медведчука-Бойка. Які не вилізали з «гостей» у Путіна і просторікували про швидкий крах правління Вашингтонського обкому. Так Зеленський і його нашвидкуруч сформована політична сила опинилися під градом ударів з боку Росії, патріотів і ОПЗЖ.
Та й для України ситуація складалась не найкраще. З одного боку, Україною керувала олігархічна кліка, яка нізащо не хотіла втрачати свого монопольного статусу. Не могла допустити справжніх реформ та інтеграції держави в західну систему, оскільки це стало б для неї смерті подібним. Адже ця система в умовах європейського антикорупційного та антимонопольного законодавства, а також контрольованості і прозорості фінансових операцій, за короткий час припинила б існування. А самі олігархи або стали б статечними бізнесменами, або переїхали б до тюрми.
Серед найменше зацікавлених у такій перспективі був і президент-олігарх Порошенко. Який хоч і бажав Україні інтегруватися до ЄС, але так, щоб кланово-олігархічна система, очолювана на той час ним самим, нікуди не поділася. Саме цим можна пояснити постійні спроби звести нанівець різноманітними правками антикорупційне законодавство в Україні. Не варто забувати й політичну та бізнесову біографію Порошенка. Оскільки він був одним з творців цієї порочної системи, дотичним до поганої слави СДПУ(о), Партії регіонів та замараним роботою в урядах «регіоналів». Так само темною сторінкою дотепер є його співпраця з Росією. Явна і таємна.
Було б несправедливо говорити в цій історії тільки про фігуру Порошенка. Не менш важливою в клептократичній системі України є постать політичної довгожительки Юлії Тимошенко. Якій варто пригадати не тільки творення спільного з Лазаренком «газового» бізнесу, але й підписання кабального для України контракту на десять років із «Газпромом». При цьому треба неодмінно пам’ятати, що головне слово в газовому бізнесі залишалося за росіянами. А отже Юлію Володимирівну Кремль допустив у святая святих – до збагачення на газовій маржі. Цікаво, чим вона заплатила за таку ласку?
Проте це історія давно минулих днів. Юлія Тимошенко і в наш час не сидить склавши руки. Вона усіма силами намагалася не допустити в Україні земельної реформи і запровадження вільного ринку землі. Прекрасно розуміючи, що її позиція начисто відмітає ідею євроінтеграції України та не допускає серйозних західних інвестицій в українську економіку. Вона не зупинилася перед шантажем влади Зеленського, коли тій вкрай потрібно було нашкребти голосів за державний бюджет. Шляхом шантажу добилася передачі під її контроль Державної продовольчо-зернової корпорації і замовкла, коли її ставленика затримали за корупцію й гігантські розкрадання.
На таких українських політиків, як Юлія Тимошенко, Петро Порошенко та їхні команди, росіяни давно мають тонни вбивчого компромату. Але не тільки це треба брати до уваги. Названі політики з, так би мовити, патріотичного сегменту самі добре розуміють, що їм вже не вдасться тихо відійти. Що суть їхньої теперішньої політичної діяльності зводиться до боротьби за свою екзистенцію на волі. Бо якщо в Україні відбудеться справжня судова реформа, то рано чи пізно їм доведеться відповідати. А тому їм треба, щоб Зеленський провалився. Щоб у нього нічого не вийшло. Їм байдуже, що цей провал нестерпно вдарить по громадянах України. Байдуже, що це вже не буде не просто глибоке розчарування Україною з боку західних демократій. Що це може кинути країну в хаос і відібрати на десятиліття перспективу розвитку.
Тому вони влаштовували демонстрації протесту під час візиту Зеленського до Парижа для переговорів у нормандському форматі. Фактично допомагали Путіну, що той аж відпускав жарти про бунт проти Зеленського в Києві і що тому не буде куди повертатися. Генпрокурор часів Порошенка і його політичний соратник Юрій Луценко пішов на безпрецедентну співпрацю з Джуліані, намагаючись виторгувати собі у Трампа недоторканість. Робив це коштом України, звинувачуючи її, а не Росію, в тому, що вона ніби втручалася в американські вибори. Тим само ставлячи Україну в «розтяжку» між демократами і республіканцями в Америці. А коли й це не вдалося і переміг Байден, вони кинулися репетувати, що зі Зеленським ніхто в США говорити не буде. Але й це провалилося.
Потім був нікчемний скандал з «вагнерівцями». Сподівання, що після нього Америка не бачитиме в Україні надійного партнера. Паплюження результатів візиту Зеленського до США. Причому в унісон з найбруднішими російськими пропагандистами. А ще спроба справжньої диверсії за ініціативи депутата від ПЄС Олексія Гончаренка, який намагався пропхати звернення ВР до Конгресу США про партнерство України поза НАТО. Яке, на щастя, провалилося і стало очевидною ганьбою для політичної сили п’ятого президента. Здається, що подібні особисті атаки на президента Зеленського під виглядом критики з боку опозиції і в подальшому закінчуватимуться нічим. Своєю чергою це провадитиме до поступового згасання популярності самої політичної сили. А синхронність дій української опозиції і російської пропаганди спричиняться до критичного зменшення підтримки опозиції українськими виборцями.
Важко сказати, чи Порошенко й Тимошенко хоч якось координували свої дії з росіянами. Але судячи з їхніх попередніх таємних пов’язань, відкидати цього не можна. Однак те, що вони болісно переживають появу позасистемного Зеленського на політичній сцені – очевидно. Порошенко намагається за всіляку ціну блокувати ледве не всі починання Зеленського. Атакує його внутрішні й зовнішні ініціативи. А коли це не вдається, то через свій пропагандистський медіа-ресурс намагається дезінформувати громадян, спаплюжити практично все, що виходить від чинного президента. Зеленський став для нього особистим ворогом за те, що зіпхнув з президентського крісла. Тому всі його дії спрямовані не на контроль за діями влади, що й передбачає функціонал опозиції, а на те, щоб повернути себе в найвище крісло або принаймні захиститися від відповідальності за вчинене під час президентства.
А який інтерес в цьому Росії, спитаєтеся ви? Насправді Росія кровно зацікавлена, щоб в Україні залишилася правити кланово-олігархічна система. Відсутність змін і реформ в Україні – гарантія того, що вона й надалі залишатиметься в орбіті Росії. Не допустити вступу України в НАТО, не дати налагодити інтенсивну і партнерську співпрацю зі США. Успіхи України – це остаточна втрата Росією контролю над нею. Просування України шляхом реформ – це приклад для наслідування громадянам Росії. Ось тут і злилися інтереси Путіна, Порошенка і їхнього поплічника Медведчука. Мета і природа їх різна. Один не хоче відпустити Україну зі своїх пазурів. А другий не бажає їй добра, якщо він не її президент. Порошенко і Путін трактують Зеленського як ворога і загрозу, а ворог мого ворога – мій союзник.
Тому не дивуймося спільній брудній кампанії цькування українського президента з боку російської влади та підконтрольних їй медіа разом з українською опозицією. Байдуже, як вона себе іменує: патріотичною чи захисницею інтересів великого бізнесу (олігархів) або закликає налагоджувати дружні відносини з країною-агресором. Їхні інтереси перебувають в іншій площині, де найважливішими є їхні влада і капітали.
Тому якщо патріоти навіть зараз не захочуть підтримати політичний курс України, то вони передусім прирікають себе на маргіналізацію і забуття. По-їхньому вже ніколи не буде. І в разі успішного розвитку подій в Україні їм доведеться в кращому разі затаїтися, а в гіршому – відповідати перед суспільством. Настав час відправити політичних довгожителів на пенсію. Але не відпустити насолоджуватися життям на іберійських віллах, куплених на вкрадені гроші. Відпустивши, інтенсифікувати їхні стосунки з правоохоронними органами, які в спокійній атмосфері мають розмотати клубочки їхнього бізнесового успіху аж в 1990-ті роки. Бо непокаране зло дуже живуче.
І на завершення. У теперішніх політичних обставинах українському суспільству вкрай потрібна справжня опозиція. Не проросійська й олігархічна. І не псевдопатріотична, оперта на особисту неприязнь переможеного Порошенка до Зеленського.