Поділюся з вами однією думкою, яку довгий час воліла тримати для себе. Від квітня місяця майже щотижня, а подекуди двічі на тиждень, мені доводилося бувати на Харківщині і на Донеччині, проїжджаючи цілу Україну, більша частина якої для мене, якщо чесно, була малознайомою.
Спілкування з людьми, спостереження за їхнім побутом, розбудовою посілостей, локальною естетикою (про яку можна говорити навіть в часи війни). Так от, з усіх регіонів, в яких мені доводилося бути, вдома я не почуваюся лише в одному. Там часто вороже налаштовані мешканці, там, здається, нам здебільшого не раді, там здають наші позиції найчастіше. Хлопці і дівчата, які після Донеччини опинилися на Харківщині, наприклад, кажуть, що можуть видихнути, бо тут не очікують отруєних пиріжків чи зради і здачі від сусідів. «Вони не пішли б нас захищати на Львівщині, як би нам щось загрожувало», – лейтмотив нашої останньої подорожі.
Після цього всього важко не опустити руки, важко з вікна машини з білим хрестом не помічати ворожі погляди, в селах, де немає жодного слова, жодного напису українською мовою непросто побачити Україну. А Донеччина така. Бодай та, яку я досвідчила. Зумисне не вживаю означення Донбас, бо воно штучне і Луганщина, все ж, значною мірою відрізняється.
Так от, я це не для нагнітання, я щиро це так відчуваю і це мене болить. І не потрібно мені про історію, я знаю, чому все так, зараз не про це, а про наявний стан речей. І переконувати мене в тому, що це невід'ємна частина України, не потрібно, я сама кого хочеш переконаю в цьому, бо дуже в це вірю. Тільки це не змінює факту величезної кількости вороже налаштованого чи українофобського елементу там, який не змінився, а в багатьох випадках посилився з початком повномасштабної війни.
І от, минаючи сірі, зруйновані села Донеччини, на в’їзді до більшого містечка на блок посту нас перевіряє поліціянт. Питає:
– Со Львова? А ви помощь только своім возітє, да?
– Що ви маєте на увазі?
– Ну, брігадам, своім із Западной? А то у вас как в дєрєвнє прізвалі пацана, то целая дєрєвня єго снобжаєт, а у нас тут... ну, у нас нє так.
– Та ні, в нас різні бригади в маршруті, я співпрацюю з брагадами, де всі звідси, тутешні, львів'яни в мене лише кілька, просто, це мої друзі.
– Ви правда помогаєтє нашим брігадам тоже?
– Так!
– Спасібо вам за ето, спасібо, что вєрітє в наших пацанов.
Попрощалися, їду і думаю про те, шо він сказав і як це перевертає все всередині, як хочеться обіймати таких людей, і що насправді означає «а у нас тут... нє так».
Не злість, не агресію в мене викликають ці краї, а біль.