Нарешті! "Оживили таки нашого Фердинанда, оживили!", - вигукнув би простодушно Йозеф Швейк до своєї послуговачки пані Мюллерової. Проект "Виборчої програми для галичан" Володимира Павліва таки передбачає захист прав майбутньої національної меншини Галичини – українців… Відтак є сподівання і на отримання українською мовою статусу регіональної.
Частина І
Кахол ілі бєндєр?
"Ти кто, кахол ілі бєндєр?", - запитали мене у армії чеченець Ахмедов і даргинець Магомаєв.
Вперше, як читач, відкрив для себе творчість Володимира Павліва під час його роботи у "Post-Поступі" початку 90-х під орудою, як тепер уже бачиться, "нацменша" Олександра Кривенка.
Сьогодні з ностальгією згадую той "Post-Поступ" - Кривенка, Винничука, Павліва, матеріали раннього Портникова та тих, хто, в основному, залишався за кадром. Особливо запам'ятався 1993 рік - "Малоросійський мазохізм" Юрія Винничука, "Маргінальна моя Україна" Олександра Кривенка, "Словник української лайки" Володимира Павліва. Одразу стала зрозумілою етимологія прізвища В'ячеслава Піховшека, тоді також дописувача "Post-Поступа".
Ловлю себе на думці, що подібного видання, з відродженою енергією націєтворення, дуже бракує в Україні нині.
Тоді на "Post-Поступ", єдину із газет, які зберігав коли-небудь і зберігаю донині, зникла передплата. І отримати часопис можна було лише, замовляючи окремі бандеролі поштою.
Паралельні відкриття
Нині із зацікавленням стежу за розвоєм концепції Володимира Павліва про окрему галицьку націю та місце, яке відводиться у майбутній Галицькій державі (спочатку – автономії) різним національним меншинам, зокрема – українцям.
В історії відомо чимало випадків фактично одночасних великих наукових відкриттів, здійснених на основі незалежних досліджень: Ньютон-Лейбніц, Декарт-Ферма, Бойль-Маріотт, Пулюй-Рентґен, Попов-Марконі.
Тому й не дивно, що доктор історичних наук Дмитро Табачник, нинішній міністр освіти та науки, 11-й номер у списку Партії Регіонів на наступних парламентських виборах та народний депутат нинішнього скликання, а за покликанням – поет Юрій Болдирєв прийшли до співзвучних із postкультвізіонером Володимиром Павлівом висновків.
Синергетичний ефект
"Ефект синергії полягає у тому, що при взаємодії двох або більше факторів їх дія суттєво переважає ефект кожного окремого компонента у вигляді простої їх суми.
Образно ефект синергізму можна описати формулою (1+1)=3"
Із вікіпедії
Доктор Табачник також визнає, що галичани і українці – два різні народи і як чинний міністр освіти і науки України, має можливість і бажання поступово переходити від теорії до практики: коригує підручники з історії, вилучаючи теми про УПА та ін.
На його компетентну думку, "галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники…
Таким образом, присоединение Галичины к УССР объединило в одном административном, а затем и государственном формировании два различных народа – цивилизационных оппонентов".
Депутат-митець Болдирєв, котрий вважає, що маючи у своєму складі цей регіон (Галичину), Україна перебуватиме в перманентній політичній кризі, і ніколи не відбудеться як повноцінна держава, присвятив даній темі цілий поетичний твір.
Засновники Галицького дискусійного клубу «Митуса», головним ідеологом і модератором якого і є Володимир Павлів вважають, що "Україна - це територія, яка не має свого народу, а Галичина – це маленька територія України, яка має свій народ".
Досить манливими є тези, люб'язно запрошеного на засідання клубу, відомого "україноборця", журналіста і блогера Алєксандра Чалєнка:
" …позвольте в завершении своего доклада, перефразируя Джона Апдайка, посоветовать только одно: "Галичанин, беги!". Беги от нас пока не поздно.
Что значит в данном случае "беги"? Галичанин должен прекратить трансцендирование в сторону украинства и должен осознать себя этносом, народом отличным от "надднепрянских украинцев". На практике это означает: а) получение для Галичины автономного статуса в составе Украины со своим министерством образования и министерством культуры; б) отказ от украинского наследия, от украинских ценностей, от УПА, ОУН, Бандеры, Шухевича; в) провозгласить своей целью – полную независимость Галичины, как самостоятельного государственного образования".
Хочу ілюструвати доктрину Володимира Павліва епізодом із власного життя.
Отож, про моє перше знайомство зі Львовом.
Частина ІІ
Ода Львову або Як світ не дорахувався гросмейстера
У Здолбунові, першому місті після колишнього радянсько-польського кордону, потяги змінюють напрямок руху і якщо на боковому місці плацкарту ви линули головою до світлого, омріяного майбутнього, то тепер вже, вас везуть до Європи вперед ногами.
Похмурий ранок, вороняччя каркає над головами. Трамвай із скреготом пробирається поміж облупленими, подекуди позеленілими будинками.
Львівський технікум радіоелектроніки зразка 1986 року. Ще "до Львова не приїхав ґенеральний секретар"…
Усі щось зубрять, готуються, переживають. А навіщо? Відмінників восьмирічної школи зараховують без іспитів.
Ні, тут проводять співбесіду. Вирішують кого прийняти, а кого "не пущать". А законні підстави які?
- Взагалі-то, чужих ми не приймаємо – повідомили строгі комісіянти.
- А хіба тут Америка? – наївно запитала мати, яка тоді не була ще знайома з концепцією Павліва про окремий галицький народ.
- Іногородніх, з інших областей себто…
Такий прийом зовсім не узгоджувався із моїми райдужними очікуваннями. Древній Львів не поспішав розкривати свої обійми для мене.
- Ну, добре. Розв’яжи-но ось цю задачу з геометрії!
З горем пополам впорався із нескладним завданням на теорему Піфагора, проте добре відповів на решту запитань.
- Чому ж ти не їхав до Києва?
- Мені майже однаково їхати хоч до Львова, хоч до Києва. Трохи граю у шахи. Хочу навчатися у Львові та одночасно брати участь у турнірах, адже місто – славнозвісне своїми гросмейстерами: Олександром Білявським, Адріаном Михальчишиним, Олегом Романишином, Мартою Літинською. От і я приїхав…
- А ти знаєш, що гуртожитку ми тобі не дамо?
Холодна каменюка поволі підступала мені до горла.
- Шукатиму квартиру.
- Навіть, якщо знайдете квартиру – потрібна приписка, бо інакше вчитися ви тут не будете. А ми приписувати не станемо.
Складалося враження, що від нас очікують чогось такого, про що недавно писав Ярослав Грицак.
- Ну, ні – так ні…
…
- Куди ти? – крикнула мені мати навздогін.
Але я вже не зупинявся і не озирався. Ноги самі несли незнайомими східцями.
Слабкою втіхою стали двійко розмовників: російсько-польський та польсько-французький – обидва польських видавництв, придбаних у традиційній для тих часів "Дружбі", у яких продавали літературу країн соціалізму. Російсько-лаоський – придбав навіщось через кілька років у такій самій "Дружбі" у Запоріжжі.
Сонце сховалося за хмарами. Вечір видався не менш похмурим за ранок.
Густий цигарковий дим у залі кінотеатру, десь у центрі міста, де марнували час до опівнічного потягу. Знову вороняччя над головами. Запах буфетних харчів на залізничному вокзалі, залізна арматура даху…
У Здолбунові потяги перечіплюють локомотив із протилежного боку. І от, вже ваша голова, яка щойно дивилася у бік Львова переорієнтовується у напрямку Києва, якщо, звичайно, ви зайняли бічне місце плацкарту…
Документи у Києві прийняли без прибамбасів.