Довгоочікуваний фільм іменитого польського режисера Войцеха Смажовського «Волинь» розпочинається епіграфом: «Кресов’ян убито двічі. Перший раз сокирою, другий – через замовчування». Очевидно, своїм фільмом режисер задумав хоча б символічно воскресити убієнних замовчуванням мешканців східних кресів. Якщо резонанс стрічки є критерієм успіху, то твір, безперечно, успішний. Навряд чи після такої інтенсивної інформаційної кампанії можна серйозно говорити про спеціальне «замовчування» Волинської бійні на догоду Україні. Натомість упевнено можна сказати про інше. Поряд із символічним воскресінням невинних жертв «деміург» Войцех Смажовський зумів воскресити ще один ледь прикопаний труп – образ «українця-головоріза».
Передвісники
Про «Волинь» в Україні та Польщі почали говорити задовго до прем’єри. Перше, що непокоїло експертів, – реноме режисера. Войцех Смажовський – натураліст і полюбляє відвертість. Критики остерігалися, що фільм про Волинь перетвориться на суцільну кроваву баню. Інший недобрий передвісник ховається у попередньому історичному фільмі режисера – «Ружа» (Róża) 2011 року. Там Смажовський зображує трагічну долю жінки під час і після війни на тлі «визволення» Червоною армією регіону Мазури. Режисер концентрується на долі жінки під час окупації, не оминаючи фізіологічних відвертостей. Та українського глядача зацікавить дещо інше. П’яні, обірвані, кровожерливі «червоні» солдати розмовляють російською. Але сцени безпосередньо перед злочинами – зґвалтуванням чи погромом цивільних – виглядали приблизно так: сидить група військових і співає українську народну пісню «Ніч яка місячна». А далі вони йдуть ґвалтувати чи палити. Найцікавіше, що таких сцен знято дві. На різних часових відтинках, у різних місцях, перед різними злочинами якісь військові люди співають ту саму українську пісню.
І це при тому, що надворі 1945-й рік і жодна подія не витворила більшого пісенного фольклору для радянських військових, як Велика Вітчизняна. Але ж ні, головну роль у фільмі дістала українська пісня з 19 ст. у виконанні ґвалтівників. Можливо, Войцех Смажовський надто серйозно сприйняв фільм Леоніда Бикова «У бій йдуть лише "старі"», де ця пісня теж звучить. Але там хоча б є логіка: головний персонаж – Олексій Титаренко, «Маестро» – з України. Тож незрозуміло, які ще штампи увібрав режисер із радянського кінематографу. Також достеменно невідомо, що Смажовський хотів цим сказати. Можливо, це натяк на співвідповідальність українців за гріхи Червоної армії. Якщо так, то це невиправдано яскравий і прямолінійний ідейний маркер.
Інший передвісник – сценарій фільму «Волинь», а точніше книга, що лягла в його основу. Режисер використав оповідання Станіслава Сроковського. Тут немає сенсу багато аналізувати. Достатньо сказати, що книги його авторства тенденційні, виразно антиукраїнські й часто маніпулятивні.
Групи тиску
Кожного рецензента фільму про історію неминуче спіткає фундаментальне питання: чи варто художній твір аналізувати, прискіпливо придираючись до деталей. Дошукуватися неточностей, вказувати пересмикування. Адже мистецтво не зобов’язане мати ані виховну, ані наукову, ані будь-яку іншу функцію. Воно взагалі може бути саме для себе й саме в собі. Однак уже згадані «передвісники» вказують, що режисер має певний меседж для глядача й виражає його недвозначними, чіткими маркерами та ідеологемами. Тому спроба критичної деконструкції історії, котру нам розповів Войцех Смажовський, не є жодним чином зазіханням на свободу творчості. Режисер має право створити будь-який фільм, так само, як глядач має право будь-як його сприйняти.
Не можуть не дивувати інші події, що далекі від мистецтва. Наприклад, участь одіозного українофоба, священика Тадеуша Ісаковіча-Залєського, духовного і політичного лідера «кресов’ян» (цитата, яку використав режисер на початку, про смерть волинян через замовчування, належить його батькові). Панотець професійно бореться з різноманітними виявами українства у Польщі. Він не приховує, що неодноразово відвідує допрем’єрні покази в різних містах – чи то у Гдині, чи у Варшаві. Робить перепис: хто з польської влади прийшов на показ, чи був президент, хто як одягнувся на сеанс. Далі ця дивна ревізорська робота оформляється в текстові звіти й тиражується багатьма правими ЗМІ з осудом або похвалою відвідувачів. Оскільки так звані «праві медіа» є віднедавна фактичним квазіполітичним інститутом, питання про політизацію фільму, очевидно, вичерпане. Останній пазл: група депутатів-націоналістів подає у польський парламент проект про кримінальну відповідальність людей, котрі заперечуватимуть злочини українців під час Другої Світової. Його актуалізація й обговорення ініціюється акурат під прем’єру фільму. Жодної конспірології, проте це нагадує лобістську скоординовану діяльність. Люди ж на форумах ідуть далі й закликають організовувати студентські групові перегляди фільму. Все це спростовує тезу про мистецтво поза ідеологією, політикою чи вихованням, принаймні щодо фільму «Волинь», і дозволяє використовувати методи аналізу, необмежені рамками естетичного сприйняття.
Фабула та композиція
Події фільму відбуваються у невеликому волинському селі без озвученої назви. Польська дівчина Зося Ґловацька закохується в українського хлопця Петра, однак батьки дівчини вирішують віддати її за старшого й багатого поляка Мацєя Скибу. На постерах фільм «Волинь» визначається як стрічка про кохання. Лірична лінія і справді є центральною, але не головною. Головним є тло – зміна окупаційних режимів. А також механізм зародження й організації ненависті, що врешті виливається у тотальну масакру – винищення поляків. Фільм триває 2,5 години й дуже «густий» на зміну декорацій та подій. У кінці вже важко зорієнтуватися, що було спочатку. Окупація радянська змінюється німецькою. Тоді вакуум влади заповнює український націоналізм. Поміж тим упродовж стрічки з’являються українці, німці, росіяни, євреї та поляки.
Все це творить композиційну ускладненість фільму «Волинь». Головна лірична лінія – тільки водорозділ, поза тим органічно (й не дуже) сплетений ряд мікросюжетів, що польською можна назвати wielowątkowość. Окрім традиційної «української кровожерливості» ми побачимо «єврейське вітання комуністів», «винищення євреїв», «польську відплатну акції», «українську колаборацію» тощо. Все це автор втиснув в один фільм. Позаяк теми дуже складні й на кожну з них написано сотні досліджень, Смажовському довелося спрощувати, часом дуже вульгарно.
Якщо пригледітися до смислових повідомлень фільму, виявиться, що режисер не сказав нічого нового, принаймні для людей «в темі». Стрічка «Волинь» – це фактичний маніфест тепер домінуючої у Польщі оцінки тих подій. Політичний маніфест парламент прийняв ще літом. Смажовський створив маскультурний маніфест. Довший час у польському суспільстві не було єдиного погляду на Волинську різанину. Точка зору залежала від середовища. Ліві ліберали сперечалися з правими. Праві ділилися на проукраїнських і антиукраїнських. Впливовим актором є Костел, який теж умовно ділився на «християн поляків» і «поляків християн». Різні середовища мали власне бачення Волинської бійні. Останній рік все змінив. У політичному й інформаційному просторі перемогла націоналістична візія «Волині», котра здомінувала всі інші. Тепер навіть дуже ліберальні тижневики роблять «гострі» обкладинки, йдучи за попитом ринку. Закривавлена сокира чи палаюче село – запорука популярності продукту.
«Густина» і складність стрічки не дозволяє повністю проаналізувати її сюжет за сюжетом, тобто лінійно. Тому зріз буде «вертикальний» і зосередиться на наріжному камені польського націоналістичного «волинського» наративу. Націоналістична візія «Волині» сформована давно, Смажовський лише все візуалізував і вивів у широкий світ. Спрощуючи, можна виокремити чотири масштабні «несучі конструкції» наративу, чи то пак «волинські архетипи»: «медові креси», «праведники», «жертви», «кати».
Стрічка розпочинається з прекрасної сцени змішаного українсько-польського весілля. Попри окремі непорозуміння, українці й поляки разом святкують, співають, веселяться. Миловидні традиції, милозвучні пісні, рясні вишиванки. Поляки з українцями говорять доброю українською. Десь там на маргінесі п’яні селяни скаржаться на польську владу. З’являються перші національні індикатори: більшість українців дудлить горілку з горла, поляки – з килішків. З’являється перший український націоналіст зі Львова і баламутить темний люд: ні сіло – ні впало голосно випиває за здоров’я Адольфа Гітлера. Але дрібні непорозуміння не підважують першого архетипу про «медові креси», символом якого є мультикультурне кольорове українсько-польське весілля.
Міф про креси – це безсмертний міф польської історії та культури. Його культивація почалася ще у часи першої Речі Посполитої. Земля, що нині є Україною, завжди манила своїм багатством, східним бунтарством та романтизмом. І мова не тільки про економіку чи військове значення. На Сході завжди були дуже плодоносні землі польської культури: Адам Міцкевич, Чеслав Мілош, Бруно Шульц – це тільки найпопулярніші вихідці з кресів. За ними йдуть сотні й тисячі державників, письменників, філософів – цвіт польського народу. Маршалек Юзеф Пілсудський з притаманною йому солдатською простотою колись сказав, що Польща – це як бублик: все добре по краях, а в середині – пустка. Після ІІ Світової ситуація змінилася, але відрубана частина власної ідентичності не може не боліти. Фантомні болі потрохи тамуються міфами й легендами про казкову природу цих земель. Є цілі щоденники, часом колоніального характеру, де описують, як гармонійно й добре жилося полякам, євреям, чехам та українцям на Волині й Галичині. Ця штучна ідилія різко контрастує з трагедією, що відбулася згодом. Тому міф про довоєнні медові креси живить і живиться міфом про майбутню катастрофу. Одним із перших такий прийом міфологізації «райського минулого», щоб відбити контраст «пекельної сучасності», використав Тарас Шевченко. «Отам-то весело жилось!», писав пристрасно Кобзар, а потім різко – «Прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай…». Тарас Григорович взагалі є повноправним учасником польсько-українського діалогу (не)порозуміння, настільки він доклався до конструювання образів, що живуть досі.
Інший важливий архетип – «праведники». Цей концепт є невід’ємним учасником наративу Волинської різні у Польщі. Мова йде про українців, котрі рятували поляків, не зважаючи на загрозу смерті від українських партизан. Поняття «Українські праведники» походить, очевидно, від «Праведників народів світу» – людей, котрі рятували євреїв під час Голокосту. Проте це не універсальна категорія. Тобто є «Праведники народів світу», поряд є «Українські праведники Волинської різні» і більше праведників нема. Принаймні на слуху. Люди польської національності, що рятували українців під час польської помсти, тобто «акцій відплатних», праведниками не називаються.
У фільмі таких праведників було кілька. Найвиразніший – український актор Петро, що був першим коханим головної героїні. А також українець , що вбив свого брата для порятунку дружини. Вона походила з польської сім’ї, тож партизани вимагали її смерті. Праведники – це завжди виняток, і вони теж є світлом, що контрастує з абсолютною темрявою.
Архетип «жертви» у фільмі складається з кількох частин. Жертвами були євреї, поляки і «добрі українці». Тут, очевидно, треба віддати режисеру належне хоча б за те, що не зациклився лише на польських втратах. Ще до початку Волинської різанини там вигубили євреїв, чиїх жертв було не менше. Смажовський зобразив Голокост у виконанні українських колаборантів. Інша сцена, що заслуговує на увагу, – так звана «відплатна акція» поляків, котрі жорстоко вбили невинну українсько-польську сім’ю. Епізод зовсім коротенький, але промовистий. Його могло б і не бути, зважаючи на загальну стилістику. Зрозуміло, що найбільше уваги режисер приділив польським терпінням. Депортація «куркулів» комуністами, злидні і зрештою макабрична бійня, яку практично ніхто не пережив. Різноманітність тортур вразить навіть витривалих. Середньовічна страта через розірвання кіньми неозброєного польського офіцера, котрого віроломно зрадили переговірники – українські партизани – яскраво висвітлює гідність і честь перших та підлість і жорстокість других. Перед стратою офіцер з честю представився і запитав: з ким маю справу? У відповідь, перед смертю, почув: «З вільною Україною!». Апогеєм терпіння поляків є пекельна різанина цілої польської громади у костелі під час недільної меси.
Якщо «жертва» – частково збірний архетип, то «кат», тобто «українець-головоріз» – безумовний, єдиний і абсолютний. «Український націоналіст» – це лише реінкарнація історичного національного стереотипу, що століттями вкорінений у польській історичній пам’яті. Його зацементував нобелівський лауреат Генрик Сенкевич у творі про Хмельниччину «Вогнем і Мечем», де «українська чернь» взагалі нічого не потребувала для життя, окрім польської крові. «Хмельниччина», «Гайдамаччина», «Волинь» – різні іпостасі одного образу. У «Волині» згадується «бунт» Хмельницького. А до Коліївщини відсилає видумана сцена освячення ножів у церкві. Тут знову привіт Тарасу Григоровичу та його «Гайдамакам».
Особливістю всієї націоналістичної нарації про «Волинь» є випукла концентрація на «катах», а не на «жертвах». Для цього в її нутрі сконструйований фетиш «особливої української жорстокості». Один із героїв фільму так і каже: українці гірші за звірів, адже звірі не катують. Це крилата фраза «кресов’ян», яка часто зустрічається у різних книгах. Про це написано чимало, наприклад – «362 методи тортур УПА», намальовано цілі атласи «як правильно вбивати немовлят». «Особлива українська жорстокість» – уже давно автономне кліше, що увійшло в широкий вжиток не гірше, аніж «ісламський тероризм». Від багатьох експертів, що займаються українсько-польською тематикою, можна почути приблизно таке: ми розуміємо мотиви, але не розуміємо, чому була така жорстокість. Тут треба додати, що я не ставлю під сумнів жорстокість і варварську природу етнічних чисток на Волині. Більшість людей, що походять з Галичини й мають родичів на селах, прекрасно знають про пекло, яке творилося на цих землях. Проте садизм і патологічна жорстокість не має національності. Залишмо Волинь та відкотимося на два роки назад, у Єдвабне. Половину сцен і тортур, які зобразив Войцех Смажовський у фільмі «Волинь», до нього описав професор Ян Томаш Ґросс у книзі «Сусіди», тільки «кати» були іншої національності. Тут тобі і відрізані голови, якими грали у футбол, і вбивство вагітних, і жбурляння вилами немовлят на розпечене вугілля, і театральна одноденна масова екзекуція цілої громади, і навіть участь ксьондза – духовного провідника громади, котрий, щоправда, не святив ножів. Ці подібності погромів та вбивств згадуються не для того, щоб зрелятивізувати Голокост чи злочинні чистки на Волині, але для того, щоб показати, що «демон вбивства і садизму» вселяється в людину незалежно від національності. А значить, постійне акцентування на понятті «особлива українська жорстокість» – або лицемірство, або шаблонність мислення поважних експертів.
Основна частина фільму спрямована на демонізацію українського підпілля. Для цього використовували не лише музику, патетичні тексти про вбивства заради України й кадри тортур. Для цього, наприклад, режисер прибрав «конкурентів» абсолютного зла: нацистів і радянських партизан. Червоні партизани з’явилися у фільмі епізодично: конфіскували у польського військового шматок сала й відпустили усіх. Німців зображено ще більш карикатурно. Частина захищала поляків від українців. Інша частина нагадувала туристів з Азії, котрі ходять по місту з камерами, ні в що не втручаються, але постійно все фотографують. Окрім того, прибрали інших конкурентів. У фільмі немає кримінальних банд, дезертирів, мародерів, божевільних тощо. Всі, хто в лісі, мають у кишені томик Бандери і моляться на вільну Україну.
Описана конструкція може наштовхувати читача на думку, що багато праць про Волинський злочин – це продукт злого умислу чи антиукраїнської змови. Це абсолютна неправда. Правда ж більш прозаїчна – люди, котрі потерпіли під час етнічних чисток, нерідко присвятили життя, щоб задокументувати, описати свій біль, свою кривду. Прививали її дітям. Що далі від подій, то ставали «чистішими» образи: добрі – добрішими, а злі персонажі втрачали людську подобу. Хтось дбав про пам'ять – їздив відновлювати цвинтарі, хтось шукав і писав про «праведників», а хтось зосередився на винуватцях. У фільмі «Волинь» Войцех Смажовський розповів правду тих, хто зациклився на винуватцях. Цей підхід тепер мейнстрімовий.
To be continued
Наприкінці годилося б подумати, як із цим всім бути українцям. Ось кілька зауваг. Чи можна вважати фільм Войцеха Смажовського «Волинь» антиукраїнською пропагандою? Думаю, що ні. Фільм, звісно, тенденційний, надривистий. Він може навіть бути використаний як інструмент пропаганди, але навряд чи режисер ставив за мету політичні впливи. Він показав історію, як бачать її багато поляків. Те, що вони її так бачать, не його клопоти.
Чи варто «Волинь» показувати в Україні? Думаю, що так. Фільм не потрібно забороняти, не треба також шельмувати акторів, котрі там зіграли. Заборона принесе зворотній ефект. Раціонально було б, щоб Перший національний організував широке професійне обговорення, де експерти зможуть провести аналіз ідеологічних маркерів. Зрештою, українці повинні знати, як їх часто змальовують у світі. Це хрестоматійний приклад. Адже Войцех Смажовський – не перший і не останній закордонний митець, котрий працюватиме з образом «українця-головоріза», і глядачам варто тлумачити, де маніпуляція, де вимисел, де правда і як це все виявляти. Публічний лікнеп з медіаграмотності на прикладі цього кейсу не зашкодить багатьом.
Фільм «Волинь» може комусь подобатися, а комусь – ні. Проте розмова про етнічні чистки поляків на Волині продовжуватиметься й далі. Окремими нечисленними книгами українцям затулитися не вдасться. Зрозуміло, що єдиної інтерпретації подій Київ і Варшава не знайдуть ніколи. Та Україна може і має скорегувати власну позицію, котра досі залишається розхлябаною. Зрештою мова не йде про історію, мова йде про сучасний міжнародний образ країни і народу. А також про стосунки з найближчим стратегічним сусідом, що тотожне національній безпеці. Тому деякі історичні непорозуміння і політику пам’яті українським політикам варто було б розглядати саме з точки зору безпеки, а не світоглядних суперечок.
Кілька кроків, які можна зробити вже зараз. Передусім потрібно зібрати авторитетну комісію експертів і надати їй повноваження умовного «прокурорського слідства» у справах історичних. Можливо, під крилом Інституту національної пам’яті, можливо – ні. Такий трибунал мав би врешті скласти перелік військових злочинців, громадян ІІ Речі Посполитої українського походження на Волині. Скласти список і засудити. Степана Бандеру тут взагалі можна винести за дужки. Але невідомо, що заважає засудити Клима Савура і тих його сподвижників, хто з радістю виконував злочинні накази. З таким офіційним переліком злочинців і колаборантів буде легше працювати дипломатії й державним структурам. Хоча б матимемо каталог людей, на чию честь не варто називати вулиці. Потім цей «історичний трибунал» може зайнятися темою польських етнічних чисток щодо українців. Там теж чимало роботи. Аналогічну процедуру потрібно провести і з українськими учасниками Голокосту. Тоді не доведеться постійно «затулятися» Оленою Телігою, а можна буде сказати: ось ці й ці люди чинили негідно, є докази і свідчення. Ми це засуджуємо, але вимагаємо не поширювати їхні злочини на цілий рух, армію, ідею, народ чи нинішню державу.
Зрештою, маємо свіжий приклад із сьогодення. Підрозділ колишніх міліціонерів з Донбасу – «Торнадо» – чинив моторошні злочини у зоні бойових дій, використовуючи націоналістичну риторику. Точно так само, як якийсь підрозділ колишніх німецьких міліціонерів у 1943 році на Волині. Осуд «Торнадо» не надщербив авторитету українського війська. То чому ми боїмося, що «волинські торнадівці» підважать героїчний чин всієї УПА?
Ще критично важливо провести «інвентаризацію розіп’ятих хлопчиків», як би сказали російські журналісти. Річ у тім, що першоджерел та історій тих трагічних подій ніхто скрупульозно не перевіряв. А потім раптово вилазять неочікувані фейки. Легенди про «бандерівський шлях до незалежної України» або про «освячені ножі» функціонують і живуть. У мережі просто кишить від фальшивих фотографій. Монографія про міфи і фальшиві світлини Волинської різанини, котру б підготував колектив авторитетних дослідників, кардинально б розширила горизонти дискусії. До речі, найвідоміший фейк про замордованих дітей ромки Маріани Долінської розкрили тільки 2007 року студентка і професор історії з Варшави. Доти багато іменитих українських, польських і світових істориків десятиліттями використовували літературу з фальшивими фотографіями й поважно обговорювали глибини «особливої української жорстокості». Ця теза стосується й української сторони. В українських працях є не менше безсмертних міфів і фальсифікацій. Такі роботи, звісно, потребуватимуть уваги, немалих стипендій, дослідницьких програм, часу. Але якщо на це подивитися як на питання безпеки, а не суто історичної суперечки, то ціна буде незначною.
Останнє питання – чи варто українцям ображатися на поляків за цей фільм? Я переконаний, що ні. В українській культурі теж живе архетип «підлого польського пана». У нас теж є не один ідеологічний фільм про УПА, де поляки зображені стереотипно і карикатурно. Ми теж любимо докоряти чужими провинами, не помічаючи власних. Кажуть, що зараз – не найкращий час для розмов про Волинь. Мабуть, так і є. Але треба віддати Варшаві належне. Коли вони легко могли впровадити власну візію в українське законодавство, коли половина українського парламенту закликала їх визнати «Волинь» геноцидом, коли Вадим Колесніченко їздив з виставками й агітував засудити бандерівців, польські політики не пішли на ці провокації, хоча нічого, крім совісті, не заважало використати момент. А те, що сьогодні зі всіх сторін посипалися докори про минуле, лише свідчить, що Україну нарешті відділили від Росії. Наша держава входить у доросле міжнародне життя з його свободою, але і відповідальністю за власні гріхи.
***
У Варшаві є престижний історичний район Жолібож. У його межах лежить Волинський сквер, де збудований великий меморіальний комплекс з пам’ятками військових та цивільних жертв українських націоналістів. Цікаво, що у кількамільйонному місті цей сквер буквально межує з площею імені одного з батьків українсько-польського примирення – Яцека Куроня. Їх з’єднує єдина вулиця – Ґданська. Часом здається, що увесь процес нашого порозуміння – це рух по вулиці Ґданській від скверу Волинського до площі Куроня і назад. У такому разі все, що ми можемо зробити, – це старатися якомога довше затриматися на кінцевій зупинці, яка нам близька.