Україна впроваджує багато інновацій, але є сфери, де вона досі залишається на рівні розвитку десь так середини 90-х. Останні обговорення проблем з цензурою та її наявністю – це демонстрація, що суспільство і журналісти передусім ідуть не в ногу з часом.
Можна довго дискутувати, що таке свобода слова, стандарти журналістики та як збалансовано подавати інформацію, але це не має жодного значення в сучасному світі. Світ постправди диктує свої умови, дає інші інструменти та ставить інші виклики.
Зараз в Європі і США обговорюють тему цензури в соцмережах: чи варто її встановлювати, яку інформацію там публікувати, а яку ні (певні обмеження вже зроблено). Тим часом у нас досі сперечаються про те, чи варто висвітлювати позицію влади, як і хто має це робити. Це дурість – зводити всю інформаційну діяльність ЗМІ до обговорення чи необговорення роботи влади. Так, це важливо, але важлива суть питання, а не хто присутній у студії.
Що таке цензура? Контроль за змістом інформації та її поширенням чи непоширенням. Усе дуже просто й лаконічно. Чи є правильна або неправильна цензура? Ні. Хто чи що може цензурувати інформацію? Всі ми це робили й робимо. Але в широкому розумінні до цієї функції тяжіє влада, бо впливає абсолютно на всіх.
Цензура завжди йшла в парі з диктатурами й авторитарними режимами. І поруч маємо два яскраві приклади – у Білорусі та Росії. Тому до цензури треба ставитись відповідально і розуміти процеси, а не кричати про неї щоразу, коли вам не дають висловити свою думку.
Бо так ми можемо стати героями Езопової байки про пастушка-жартівника, що постійно кричав про вовків. Суспільство й колеги настільки звикнуть до постійних заяв про обмеження, що коли вони справді настануть, ніхто й не помітить. Також варто пам’ятати, що зовнішня цензура – це явище з чіткими рисами, а не внутрішнє відчуття людини. Не можна один випадок назвати цензурою, а схожий чи ще гірший, проте на іншому ресурсі, – ні.
Якщо говорити про цензуру, то за останній рік ми мали два великі випадки цензури, які пропустили чи навіть підтримували.
Цензура від Разумкова
А така була? Так! Голова Верховної Ради обмежив роботу журналістів у стінах парламенту та не давав доступу до кулуарів. Так, це цензура, але тільки одиниці звертали на це увагу й обурювались. Були навіть ті, кого таки пускали в кулуари, але незрозуміло, чому вони «обрані». Обмеження від ексспікера було інструментом цензури для журналістів, зменшенням відкритості роботи ВР та намаганням контролювати інформацію, яка з’являється про роботу парламенту. Виправдовувались вони пандемією та бажанням зменшити ризик заразитись коронавірусом. Може, простіше було б штрафувати депутатів за недотримання маскового режиму? Ці обмеження діяли півтора року, але все сприймалось, ніби так і має бути. А після їх зняття ЗМІ святкували «велику перемогу».
Казус каналів Медведчука
Чи треба було закрити ці канали? Так! Чи цензура це? Частково: так закрили й обмежили потік інформації, але у нас війна з Росією, чию позицію транслювали ці канали!
Вікіпедія містить просте пояснення казусу в юриспруденції. Воно визначається як випадкова дія, яка має зовнішні ознаки провини (злочину), але позбавлена елементу вини, а тому не спричиняє притягнення до кримінальної відповідальності. Фактично акт цензури, що є порушенням прав ЗМІ, виправдовується потребою обмежити мовлення ворога. Канали треба було закрити, і їх закрили, а те, що відбулось обмеження поширення інформації – це не що інше, як інформаційна війна з Росією.
І саме в цю мить ЗМІ мали б вимагати визначити рамки, що є допомогою ворогу, а що свободою слова, та бути готовими взяти відповідальність за поширення неправдивої інформації. Але журналісти розділились: одні вітали такі заходи, другі називали це цензурою, треті натякали, що так робити не можна, але, розуміючи причину, голосно не виступали, четверті взагалі промовчали. Ось це небажання артикулювати чітку позицію та розібратись у всіх причиново-наслідкових зв’язках показує, що загалом ЗМІ готові до обмежень. Вони дають право державі це робити не тільки у виняткових випадках, вони не готові працювати над одними для всіх правилами.
Не готові, бо розуміють, що точно порушать правила, через позицію власника чи зміну політичної ситуації в країні. Також зазвичай великі медіа будують свою роботу за принципом – підтримуємо чи ні позицію влади, а не потреби дати людям більше інформації без упередження. Тому вони й опиняються в позиції атаки (провладні) або захисту (опозиційні). Але ж медіа не можуть займати тільки позицію оборони чи атаки, вони – четверта гілка влади, що також відповідальна за ситуацію в країні загалом та інформаційному полі зокрема.
Суспільне не суспільне
У сучасному світі досить смішно звучать тези про цензуру на телебаченні чи інших державних або олігархічних ЗМІ. Адже вся організація роботи таких каналів, радіо чи журналів уже передбачає суб’єктивне висвітлення будь-якої ситуації. Чому суб’єктивне? Бо джерела фінансування і принципи організації роботи передбачають подачу інформації в певному стилі та з певної точки зору. Навіть Суспільне не може говорити про незаангажованість. Фінансування йому дають з державного бюджету, так, це гроші платників податків, але ті розпоряджаються ними не безпосередньо, а через державу. Відповідно й держава ставить завдання. Якби ми сплачували спеціальний податок, який йшов би лише на фінансування громадських ЗМІ, то була б інша справа. Наразі Суспільне підзвітне не глядачам і слухачам, а Кабінету міністрів.
Головне – гроші, а не розумний споживач
Про цензуру можна говорити в Китаї та Росії, коли обмежується доступ до соцмереж чи створюється альтернативна пошукова система, яка видаватиме тільки потрібну інформацію для держави.
Зараз будь-який журналіст може створити свій ютуб-канал чи записувати подкаст, не потрапляючи в залежність від держави чи олігарха, попри чиюсь думку. Але проблема в тому, що тоді ти маєш бути цікавий аудиторії, яка має як мінімум давати багато переглядів, щоб прийшли рекламодавці й дали гроші для твого існування. Але й тоді вже не вийде робити програми й писати матеріали на власний смак. Треба ставати цікавим і неординарним, щоб тримати аудиторію. А це не кожен зуміє.
Про цензуру можна буде говорити, приміром, коли проєкт Bihus.Info почне отримувати погрози, а його програми блокуватимуть. Чому саме цей проєкт слугує яскравим прикладом? Бо він повністю працює в мережі «Ютуб», де аудиторія вирішує, як поширюватиметься відео, чи стане воно популярним і яким буде його фінансування наступного місяця.
Соцмережі стають ще однією владою і підміняють собою ЗМІ в поширенні і фейків, і правди. Саме правди, а не постправди. І коли журналісти заявляють про цензуру, працюючи у звичних медіа, то вони лукавлять. Цензура передбачає контроль за змістом і поширенням інформації. Але ніхто не забороняє журналістам давати інформацію на інших майданчиках. Тому де-факто це виходить – обмеження комфортного середовища журналіста чи ЗМІ, а його ми не хочемо втрачати до останнього.
P.S. Не варто ще забувати, що комітет з питань свободи слова Верховної Ради очолює Нестор Шуфрич. Там тільки 5 депутатів від двох фракцій – ОПЗЖ і «Слуга народу». То де патріоти та захисники ЗМІ?