Чому радянський Дєнь побєди не варто ідентифікувати як український День перемоги? Це просто: українці у тій війні не отримували перемоги, українці взагалі були об’єктом, а не суб’єктом тієї війни. Не були переможцями, а тільки солдатами перемоги з-під батога. Та й взагалі, у своїй історії ми не виграли жодної війни.
Антитерористична акція на сході держави, до якої були залучені теоретично всі силові структури країни – армія, прикордонники, спецслужби, нацгвардія, міліція – показала їх майже повну неефективність. Небоєздатність і жалюгідна безпорадність українських силовиків має низку актуальних пояснень. Армія як бойова система зруйнована, і не тільки за останні чотири роки – корумпований генералітет перетворив залишки Збройних Сил на приватне ТзОВ «Захисники вітчизни». Підрозділи і конкретні працівники МВС деморалізовані, оскільки йшли на службу з конкретною метою «кришувати», «дерибанити», «віджимати», «пресувати» etc. СБУ від початку була нашпигована ворожими агентами і розвивалася у цьому напрямі два десятиліття.
Тому сьогодні в оправдання ми чуємо: нема професійних патріотичних кадрів, нема адекватних і притомних наказів, нема зброї та провіанту. А тому й немає навіть маленьких перемог. Є натомість зрадники присяги, втрачені БТРи, віддана стрілецька зброя тощо.
Зрештою, це ж не сенсація – перемог, тобто переможних воєн ні в України, ні в українців не було ніколи.
Були переможні битви, які втім не впливали на загальний результат війни.
Хмельниччина, яка мала свої переможні битви під Пилявцями, під Зборовом, під Жовтими водами, врешті-решт привела Україну в російське рабство.
Війська Української Народної Республіки (у всіх їхніх конфігураціях) бились як могли, але не захистили Україну від російського більшовизму. Тому нині можемо тільки «похвалитися» битвою під Крутами.
Західні українці, які так пишаються перемогою над російськими військами на горі Маківка, забувають уточнити, що відбувалося це у межах австрійської армії, що зрештою самим українцям згодом ніяк не допомогло. Як і не вдалося військам Західноукраїнської Народної Республіки врятували Галичину від підкорення Польщею. Українці Галичини билися завзято, але не можна забувати й того факту, що серед командирів було чимало австрійських офіцерів, загартованих на фронтах Першої світової.
Через два десятиліття після того галичани знову бились відважно – і як солдати підрозділів у складі гітлерівської армії, і як повстанці в УПА – але знову не захистили Україну від повторного радянського поневолення. Як і солдатам-українцям з Червоної армії «вєлікая пабєда» не принесла перемоги над поневоленням.
Отже, жодної переможної війни! Пояснення одні й ті ж – несприятливі історичні обставини, брак воєнних засобів і державних традицій, вселенська змова чужих та масова зрадливість своїх. Пояснення є, але перемог немає.
То, може, нині варто пошукати причин більш прискіпливо, більш безпристрасно, а просто кажучи – чесніше?
Скажімо собі правду: більшість українців не рветься воювати. Хіба що з безвиході або під примусом, у складі чужих армій – чи під російською нагайкою, чи під радянськими «заградатрядамі». Тому й не маємо власних мілітарних традицій, національного бойового духу, власного «бога війни», молитви до Марса. Все просимо: Богородице помилуй нас. Зрештою, як і належить селянам та гречкосіям, які замість зброї завжди вибирали плуг.
Селян й у козаки брали неохоче, бо козаками були люди вільні від майна, родин, обов’язків – втікачі, злочинці, шукачі пригод. Зрештою, українські селянин та міщанин не підтримували збройно також Центральної Ради чи уряду Скоропадського, бо не розуміли власного інтересу у боротьбі за свою державу.
Не ліпші й галичани. Повертаючись із фронтів Першої світової, проголосили Україну у Львові і розійшлись по селах, залишаючи 600 осіб у гарнізоні міста, де мешкали тисячі польських чоловіків – військових і поліцейських, чиновників та робітників, зрештою простих батярів, які зовсім не бажали собі жодної України.
Так було. А сьогодні як? Професійні «захисники вітчизни» або ігнорують накази свого командування, або виконують накази чужого; відмовляються застосовувати зброю або й віддають зброю і техніку слабо озброєним «сепаратистам». Більшість призовників та резервістів з великим небажанням йдуть на збірні пункти і роблять все, щоб якнайшвидше «злиняти» зі служби. «Захисники-добровольці» воліють загрозливо розгулювати у безпечних місцях зі зброєю та «чистити пики» одні одним по п’яній чи «по панятіям». Махновщина – так, армія і дисципліна – ні. То хто ж мав би здобувати перемоги для цієї держави і цього народу?
На Великдень автор цих рядків проїхався Галичиною – столували у п’яти селах і двох райцентрах, скрізь розмови ті самі: буде війна чи не буде? Війни ніхто не хоче. Всі в один голос: за східняків воювати не будемо. А як москаль прийде до нас, будете? – Питаю. У відповідь – дасть Бог, не прийде.