Хто не пам’ятає такі радянські гасла, доведені переставлянням слів до карикатурного вигляду? Зрозуміло, що радянський рекордистський рух був сам по собі абсурдним. Але рапортування про дострокові успіхи було, здається, однією з невід’ємних ознак радянської епохи. І ось уже виконавиця обов’язків міністерки освіти Любомира Мандзій заявляє, що й цього разу навчальний рік у школах та вищих навчальних закладах завершиться у звичні терміни. Тобто, незважаючи на карантин і розгардіяш із дистанційним навчанням, школи та університети мають вчасно провести оцінювання, виставити оцінки і вмити руки.
Не таємниця, що теперішню систему середньої та вищої освіти незалежна Україна успадкувала від пріснопам’ятної УРСР. Але з додаванням елементів, пов’язаних з появою приватних закладів та платним навчанням. Якщо відверто, то саме гібридне поєднання обов’язкового радянського з приватною вседозволеністю при закриванні очей на дійсний стан справ і привели українську освіту до плачевного стану. І тільки епідемія коронавірусу дозволила трохи заглянути на кухню української системи освіти.
Ще зовсім недавно громадяни України жили з переконанням, що ситуація в школі не є найгіршою. Переконували їх у цьому високі результати ЗНО, перемоги на різноманітних олімпіадах і таке інше. Але мало хто хотів знати, що дуже багато вчителів проводять уроки в школі «на відчіпного». Не особливо напружуючись, без старання навчити і взагалі не дуже викладаючись. Чому, спитаєте ви? Та тому, що основний заробіток добрих вчителів припадав на репетиторство. І ті всі високі бали на зовнішньому оцінюванні часто не були заслугою школи, а радше свідчили про високу платоспроможність батьків, готових кілька останніх років перед випуском оплачувати послуги репетиторів з «профільних» предметів. Дуже часто тих самих вчителів, що свідомо недопрацьовували в школі, зберігаючи сили для репетиторства.
Часто це була усвідомлена тактика з боку вчителів, щоб переконати батьків, що без репетиторства діла не буде. Залишмо за дужками драматичні історії, коли вчителі мстилися учням за те, що батьки обрали не їх для репетиторства. Закриймо очі на те, що учні починали не зважати на вчителів, коли від середнього бала в атестаті мало що залежало при вступі. Коротко кажучи, у школі панувала вакханалія несправедливості і взаємних образ. Вчителі вдавали, що навчають, а учні – що вчаться. Всіх по-своєму ця ситуація задовольняла. Причому назовні все виглядало прилизано, причесано і пристойно.
І ось грянув коронавірус. У всій державі запровадили карантин. Впровадили дистанційне навчання. Виявилося, що багато вчителів зовсім не дружать зі сучасними технологіями. Окремі з них освоїли тільки кілька маніпуляцій. Зокрема, переслати учням номер параграфа і домашнє завдання. При тому, що жодних уроків з поясненнями просто нема. Окрім тих, що транслюються на телевізійних каналах. Насправді ж це радше домашні завдання для батьків. І добре, якщо хтось із них за фахом близький до завдань з математики, фізики, хімії і може їх вирішити. А що робити тим, хто давно забув або й не знав шкільних предметів?
Справедливості заради мушу відзначити, що в окремих школах все-таки наловчилися працювати дистанційно. Вчителі розділили класи на менші групи і проводять короткі уроки в системі google-клас або zoom. Але одночасно із цим з’явилася й певна «прикрість» для вчителів: тепер вони мусять викладатися, бо урок можуть слухати, і батьки, і шкільне керівництво. Тож стало набагато легше судити про кваліфікацію самого вчителя і робити відповідні висновки.
Проте найбільшою проблемою було і досі є оцінювання знань школярів. Бо за такої системи навчання ніхто не знає, хто насправді виконував письмове завдання. А при усному дистанційному оцінюванні учні завжди можуть поскаржитися на вчителя, який не проводив уроків, а тільки «бомбардував» їх завданнями. Тобто оцінки учнів можуть стати оцінками батьків, а то й просто нагадуватимуть фільчину грамоту.
Однак найбільші проблеми карантин виявив у вищій школі. Завжди було відомо, що успадкована з радянських часів система освіти в університетах була спрямована на запам’ятовування, а не розуміння причинно-наслідкових зв’язків. Наприклад, запам’ятовування якнайбільшої кількості дат істориками, а не формування навичок критичного мислення. Пам’ятаю викладачів, які тримали під столом на коліні хронологічну таблицю і так бавилися зі студентами у питання-відповіді. Або ж змушували запам’ятовувати нікому не потрібні дані. Як-от, якою була глибина Волго-Донського каналу, або скільки метрів колючого дроту пішло на оборону Москви.
Нудні, нецікаві і просто непотрібні лекції треба було слухати і конспектувати для того, щоб потім знати, що відповісти самодурові викладачеві. Про «навчити вчитися» не було й мови. Так само і про формування наукових підходів, оскільки окремі викладачі самі не здатні були сформулювати наукову проблему.
Розхлябаність і безконтрольність, які з кожним роком тільки посилювалися, призвели до того, що деякі викладачі умудрялися «прочитати» курс, не зачепивши задекларованої теми. Не приходили на заняття. Дехто користувався з того, що «лекції» за зачиненими дверима авдиторій ніхто сторонній не почує. А студенти, з огляду на можливу помсту з боку викладача на іспитах, не бунтували і не вимагали нормального викладання. Звичайно, це не стосувалося соціальних мереж та закритих форумів, де можна було прочитати справжні відгуки про викладацький склад та застарілі лекції. Або одні й ті самі курси, які ті читають з пожовтілих листочків, здобрюючи їх нісенітницями на зразок тих, що трипільці-українці винайшли першими колесо. До слова, якщо такі викладачі ризикнуть виплітати подібне на онлайн-лекціях, то є надія, що університети таки з ними попрощаються. Це ще один позитивний вплив коронавірусу. А саме публічність лекцій.
Чого гріха таїти, за час незалежності університети перетворилися на закриті корпорації, де чужим не місце. Причому система дуже ретельно себе вибудувала. Одні тільки конкурси на посаду чого варті. Виявилося, що навіть якщо ви нобелівський лавреат, то не факт, що пройдете конкурс в український університет. Бо відбір здійснює не спеціальна комісія, яка працює за чіткими критеріями: кількість публікацій у реномованих виданнях, досвід роботи на посаді викладача, включеність у світову науку, участь у міжнародних наукових конференціях. А призначення відбуваються шляхом таємного голосування колег. За цих обставин претендентам на посаду викладача зовсім не потрібні наукові досягнення. Їм потрібно зважати на відносини з адміністрацією та вибудовувати «правильні» взаємини з колегами по факультету. Не можна виділятися. Не можна цікаво і по-сучасному читати лекції. Не варто показувати студентам, що є якась альтернатива. Інакше, на першому ж голосуванні колеги закидають чорними кульками і пошлють у пошуках нового місця праці. Таке собі прокрустове ложе, а не сучасний університет.
Але повернімося до наших фігурантів. У наш час важко уявити викладача університету без знання двох-трьох іноземних мов. Без доступу до світових наукових мереж. Без роботи в міжнародних наукових проєктах. А в Україні така ситуація радше виняток, ніж правило. Скажіть, як ще, окрім читання фахової літератури англійською, німецькою, французькою мовами, можна тепер поповнити свої знання? Причому наш світ так динамічно розвивається, що поповнювати знання треба постійно і всім. Особливо викладачам. Тому основним завданням сучасного університету є навчити вчитися. А не знущання над студентами примусом до бездумного запам’ятовування.
Ще однією проблемою є пов’язаність кількості студентів і викладацьких ставок. Коли декани змушені уважно стежити за тим, щоб, бува, якийсь викладач не спричинився до відрахування студента, а тим паче платника. Бо це невідворотно призведе до скорочення працівників. І скоротять не глибоких пенсіонерів, а молодих і не дуже покірних. Такий підхід повністю нівелює систему оцінювання, робить її непотрібною. Свідчить про те, що як би студенти не ігнорували заняття, а викладачі не «халтурили», все одно результат той самий – диплом про вищу освіту кожному.
Що ж особливого показав нам коронавірус у вищій школі? По-перше, те, що для багатьох викладачів дистанційне викладання неможливе за означенням. Дехто з них і надалі звичайний комп’ютер сприймає як «пекельну машинку», а інтернет – як джерело розпусти. Ця категорія не може дати собі раду навіть із внутрішньоуніверситетською комп’ютерною системою, а не те, що з проведенням занять у системі google-клас, zoom або на якійсь іншій платформі. Для роботи в цих системах потрібно мати бодай середні знання, щоб можна було створити комунікацію зі студентами.
Про технічне забезпечення викладачів та студентів для дистанційного навчання – краще промовчати. Не факт, що всі вони мають більш-менш сучасні комп’ютери, швидкий інтернет, відповідне програмне забезпечення. Також невідомо, чи всі викладачі здатні зрозуміти, яка система найкраще надається для навчання і контролю. Також не є таємницею, що окремі викладачі онлайн-занять взагалі не проводять. Добре, якщо їм хтось допоможе налагодити роботу з есеями студентів через електронну пошту. Але й тут пальцем в небо, бо викладач так і не дізнається, хто насправді був автором надісланого твору.
Тому позиція Міністерства освіти, що сесію потрібно завершити вчасно, є радше з тієї опери, що й раніше. Ні про які знання, навички і кваліфікації не йдеться. Міністерство спокійно сприймає ситуацію, коли величезна кількість людей стали в чергу за дипломами, які мають отримати вчасно. Навіть без занять, оцінювання знань і будь-якого контролю за навчальним процесом. Міністерство і надалі вдає, ніби жодних проблем у системі освіти нема. І на таку позицію МОН не вплинув навіть карантин, який продемонстрував нездатність багатьох працівників вищої та середньої школи забезпечити дистанційне навчання. Про несерйозну позицію Міністерства свідчить також те, що воно не запропонувало конкретних платформ для оцінювання знань дистанційно. Хто що намалює – так воно і буде.
У цій ситуації, щоб система освіти не врізала дуба раніше строку, вартувало хоча б контроль перенести на час після карантину. Тобто випускні іспити та екзаменаційну сесію треба було б провести в класах та авдиторіях. А так просто розписалися, що навчання в Україні дуже часто є звичайною фікцією. Що абітурієнтів мають довчати репетитори, а випускників університетів – життя.
P.S. Автор насправді є переконаним прихильником онлайн-навчання в університетах. Тільки це допоможе розчистити авгієві стайні української вищої школи. І ще раз: університет має навчити вчитися і просто відпустити.