Мені здається геть невиправданою давня теза про ставлення до рангів та звань у нашому військовому, хоча, зрештою, і просто у суспільному середовищі. Ви всі її пригадуєте: поганий той козак, який не хоче стати отаманом! Як на мене, ця теза мала б радше звучати так: поганий той козак, який не хоче бути добрим козаком.
Хай там як, а в нашому суспільстві таки далеко не кожен ладен брати на свої плечі нелегкий вантаж лідерства. Дивлюся навіть на творче товариство, в якому ріс і формувався: більшість із моїх колег як вогню остерігалися керівних посад. У неправовому суспільстві такі пости могли займати люди спритні, звивні, здатні одягати ту чи іншу машкару. Хоча нині претендентів на лідерство у нас таки не бракує – і в нардепи, і в директори, й у президенти.
Як на мене, Ростислав Братунь був просто народжений стати лідером, першим чи не в усьому. Зрештою, нагадаю один неординарний випадок із його біографії. Роки п‘ятдесяті, у суспільному житті то відлиги, то заморозки – а разом із ними нові гоніння насамперед за підозрою в буржуазному націоналізмі. Потрапила до розгляду й справа Ростислава Братуня: наче ще геть юним був пластуном, і то не рядовим, висунувся до пропагандистського центру.
Метр нашої мемуаристики Анатолій Дімаров згадує у своїй книзі «Прожити й пережити»: редагував Братунь тоді книгу спогадів партизансько-кагебістського генерала Сабурова, дружина якого також бавилися поезією. Так-от, Братунь саме тоді щось такого непоштивого сказав про її вірші. Генералові донесли, і той розкричався у видавництві: «Сопляк!.. Щєнок!.. Зачем я єво в свойо время поміловал!.. Пріводят, понімаєш, моі ребята щенка, от страха обосраного: получіте бандіта!.. Расстрелять?.. Поміловать?.. Пожалєл. Всиптє, - говорю, - єму как следуєт і отпустітє к родітелям!..»
Вловлюєте певний глузливий відтінок спогадів Анатолія Дімарова? Але в ті часи таке ставлення до письменників було не дивиною – попри те, що читачі все ж вчитувалися у їхні тексти, вловлюючи підтексти, вишуковуючи там приховану правду, слова надії й підтримки.
А тоді на захист небожа прилітала із Києва Наталя Ужвій, допомогла Ростиславові довести, що все навпаки – він був першим піонером, першим комсомольцем… Так, то були часи, коли для надрукування поетичної книги мало було вірша-паротяга про партію чи вождя, потрібно було ще й принизити те, що тобі дороге, любов до одвічних святощів потоптати. Не дивно, що дволикість була чи не визначальною рисою тогочасного письменника. Хоча у порядніших за тим стояли підтексти, езопові розбудови – щоб хоч якось дійти до читача із своєю правдою.
Братунь (другий праворуч) серед колег-літераторів
До лідерів вимоги були підвищені, це зрозуміло: до них приглядалися, їх опитували й переопитували, вимагали обов‘язкової партійності, скеровували на обов‘язкове політнавчання, інструктували.
Творчий шлях Ростислава Братуня був заздрісним: побував і головним редактором “Жовтня”, і керівником Львівської письменницької організації, їздив у тримісячне відрядження за океан на чергову сесію ООН, привіз звідти книгу памфлетів. Намагався досягти лідерства і на поетичному поприщі – але там діяли геть інші закони.
Та попри ту, вочевидь, небезпечну гру із партократичними властителями, щораз сильніше пробуджувався у його душі дух спротиву несправедливому ладу, підштовхував його до неадекватних вчинків.
Я пригадую, як він після контроверсійної вечірки у передноворічну ніч кричав міліцейському патрулю, який закликав його до порядку: “Кати!.. Беріївці!..”
І цей конфлікт погасили, хоча із майже неймовірними зусиллями.
Але навесні 1979 року настав переломний день – похорон замордованого системою молодого композитора Володимира Івасюка – а вони дружили останні кілька років, разом створили кілька направду добрих пісень. Я був присутній при тому, коли завідувач відділу пропаганди обкому партії Володимир Подольчак наказував йому не ходити на похорон, і письменників застерегти від такого провокаційного кроку.
- А ми підемо! – відрубав Ростислав.
- От ви точно не підете, бо в цей час в обкомі скликається нарада із творчих питань, ви маєте також прозвітувати!..
- Я прозвітую над Івасюковою могилою!..
Оргвисновки не забарилися – з керівників Львівської письменницької організації його поперли.
Нагадав Братунь про себе тоді, коли у повітрі запахло перебудовою, адже й сам він був не вчорашнім, не хотів коритися. Намагаючись розвінчати тогочасну обласну номенклатуру, він написав дуже гостру драматичну комедію. Але, попри всі старання автора, ні Заньківчани, ні київські Франківці її не поставили – тут уже партійне табу спрацювало.
Але нові часи винесли Ростислава Братуня на найвищу хвилю громадської активності і загальної популярності. Насамперед в студентсько-молодіжному середовищі – адже він фактично взяв патронат над роботою Товариства Лева, активного й гострого у своїх домаганнях.
А потім – вибори до Верховної Ради ще Союзу – і Ростислав Братунь із найвищої державної трибуни проголошує призабуте імперськими владиками всенародне право на самовизначення, на власну Державу!
Можна сказати, що тут уже Ростислав Братунь здобув собі справжню популярність. Навіть вчорашні недоброзичливці притихли, чи й переконалися у своїй неправоті.
Здається, якимось пришвидшеним експресом промайнули ті дні. Понадлюдська напруга пришвидшила й хворобу… І ось вже кільканадцять років ми лише згадуємо цю неординарну людину – народжену з правом бути лідером, людину, яка це право реалізувала.