Першого серпня пізно ввечері на американській військовій авіабазі Ендрюс приземлився авіалайнер, який прилетів з Анкари. Рейс зустрічали не абихто, а президент Сполучених Штатів Джо Байден та віцепрезидентка Камала Гарріс. Пасажирами ж літака були щойно звільнені з російських в'язниць: американський журналіст, кореспондент у Москві газети The Wall Street Journal Еван Ґершкович, репортерка «Радіо Свобода» Алсу Курмашева і колишній морський піхотинець збройних сил США Пол Вілан.
Кількома годинами раніше на німецькому летовищі Кьольн/Бонн приземлився літак, на облавку якого перебували теж щойно витягнуті з-за ґрат: російські опозиціонери Володимир Кара-Мурза та Ілля Яшин, керівники штабів Олексія Навального Лілія Чанишева, Ксенія Фадєєва та Вадим Останін, журналіст Андрєй Півоваров, художниця Олександра Скочиленко, правозахисник Олег Орлов, петербурзький велоактивіст Герман Мойжес. Також серед пасажирів був засуджений до страти в Білорусі й помилуваний Олександром Лукашенком німецький громадянин Ріко Кріґер і ще три його співвітчизники Дітер (Демурі) Воронін, Патрік Шьобель та Кевін Лік. Зустрічати їх прибув з Берліна сам федеральний канцлер Олаф Шольц.
І ще одна, третя «зворушлива» зустріч колишніх в’язнів, але вже західних тюрем, відбувалася в московському аеропорту Внуково. Владімір Путін зі всіма урядовими почестями зустрічав ефесбешного кілера Вадіма Красікова, а ще різних кремлівських хакерів, шахраїв та шпигунів-невдах, імена яких абсолютно неважливі.
Тож відбувся ось такий собі обмін полоненими, який експерти називають наймасштабнішим з часу завершення Другої світової війни. Байден назвав цю операцію «подвигом дипломатії». Можливо, так воно й було. Спробуймо розібратися.
Інтерв’ю Путіна
Спершу пригадаймо загалом безглузде і наскрізь брехливе інтерв’ю, яке російський диктатор Владімір Путін дав популярному американському влогеру Такерові Карлсону. Проте в ньому був таки один цікавий з прагматичної точки зору момент. Він стосувався вже згаданого американського журналіста Евана Ґершковича. Його ФСБ затримала в Єкатеринбурзі і звинуватила в шпигунській діяльності, а «справедливий» російський суд виніс абсолютно неадекватний вирок – 16 років колонії суворого режиму. Хоча все, що робив Ґершкович – займався суто журналістською діяльністю.
Можна припустити, що Карлсон їхав до Москви ледь не з впевненістю, що йому легко вдасться домовитися про звільнення Ґершковича. «Він – не шпигун», – наполягав влогер і попросив Путіна відпустити бідолаху на волю. Може, навіть за лаштунками офіційної розмови, так би мовити off-the-record він передавав вітання від Дональда Трампа і прохання проявити добру волю щодо американського громадянина в ім’я майбутньої співпраці.
Але Путін був невблаганний. Так просто взяти й відпустити такого дорогоцінного заручника? Та ніколи. А от обміняти – цілком реально. І прямо в інтерв'ю російський лідер, не називаючи імені, чітко дав зрозуміти, на кого Кремль готовий обміняти Ґершковича:
«Сидить в одній країні, країні-союзнику Сполучених Штатів, людина, яка з патріотичних міркувань ліквідувала в одній з європейських столиць бандита. Під час подій на Кавказі, знаєте, що він робив? Не хочеться говорити, проте скажу: він викладав наших солдатів, взятих у полон, на дорогу, а потім машиною проїжджав по їхніх головах. Що це за людина і чи це людина? Але знайшовся патріот, який ліквідував його в одній із європейських столиць. Зробив він це з власної ініціативи чи ні – це інше питання», – сказав російський президент.
Такер Карлсон намагався заперечити Путіну, мовляв, Еван Ґершкович навіть близько нічого такого не чинив. «Він – просто журналіст», – знову наголосив американський влогер. Але Путін ще раз продемонстрував, що йому абсолютно до лампочки, що накоїв Ґершкович і чи накоїв щось взагалі. Він – у російській в’язниці, і російська влада може робити з ним все, що їй заманеться. Та хоч замордувати, як опозиціонера Алєксєя Навального чи принципового аудитора Сєргєя Магніцького.
Кілер Путіна
Отже, в інтерв’ю Путін однозначно натякнув на свого вірного кілера Вадіма Красікова (відомого теж як Вадім Соколов). Він відбуває довічне ув'язнення в Німеччині за вбивство громадянина Грузії, чеченського польового командира Зелімхана Хангошвілі. Це саме останнього Путін розписав як бандита-людожера, що є абсолютною брехнею. Бо якби Хангошвілі дійсно займався тим, що йому приписав російський диктатор, то ніколи б він не отримав політичного притулку в Німеччині. Насправді ж він був дуже вправним командиром, його підрозділ знищив багатьох російських вояків і міліціонерів. Але все це було зроблено в ході боїв, і ніяк інакше. У когось може виникнути запитання: а чому ж Хангошвілі не лишився в рідній Грузії, а подався в Німеччину? Бо з Грузії йому довелося втекти, оскільки після приходу до влади проросійських сил на нього кілька разів чинилися замахи. Цікаво, що коли Хангошвілі отримав притулок у Німеччині, Москва жодного разу не зверталася до Берліна з проханням про його екстрадицію, що є зайвим доказом брехні Путіна.
Притулок у Німеччині не врятував Хангошвілі від російської розправи, у серпні 2019 року він був застрелений у берлінському районі Тірґартен, фактично в центрі міста. Німецьким правоохоронцям вдалося затримати кілера, тобто того самого Красікова (Соколова) фактично на місці злочину.
Кілька слів про цього Красікова. От саме його й можна назвати вбивцею-людожером. Західні розвідки припускають, що він був особистим охоронцем Путіна, імовірно, їхні зв'язки сягають того часу, коли Путін був заступником мера Санкт-Петербурга. Відомо, що вони разом відвідували стрільбище.
А поза тим Красіков був фаховим кілером, причому спершу навіть не ефесбешним, а суто бандитським: відстрілював, зокрема, бізнесменів за замовленням їхніх конкурентів. У 2014 році Красіков був заявлений російською поліцією в розшук через Інтерпол як підозрюваний у причетності до вбивства. Проте 2015 року ордер був відкликаний, проте фотографія Красікова збереглася в базі даних Інтерполу. Очевидно, кілер саме тоді перейшов на службу Кремлю. Кого він ще вбивав на замовлення Путіна – ми, на жаль, не знаємо, але точно відомо, що 2019 року йому замовили Хангошвілі, і він замовлення виконав.
У жовтні 2020 року у Вищому земельному суді Берліна розпочався процес у цій справі Красікова. А 15 грудня 2021 року йому було винесено вирок – довічне ув’язнення.
Врятувати кілера
Кремль здійснював спроби витягнути Красікова з-за німецьких ґрат фактично зразу ж після його затримання. Причому найрізноманітнішими каналами. Москва пропонувала всілякі варіанти обміну. Експерти стверджують, що всі ці спроби розбивалися об непоступливість Берліна, навіть коли Вашингтон погоджувався на кремлівські пропозиції, які, зокрема, передбачали звільнення Ґершковича і ще американського морського піхотинця Пола Вілана.
Для ефесбешної влади Росії стало зрозумілим, що так просто досягнути бажаного не вийде. Тут потрібна багатоходівочка, яка б не залишила німецькій владі іншого виходу. І тут до гри була залучена Білорусь – єдина європейська країна, чиє законодавство передбачає смертну кару. Причому страти там не просто не заборонені, вони реально практикуються. Залишалася тільки справа техніки – знайти відповідну жертву. Це мав бути німецький громадянин, причому абсолютно безневинний, який просто потрапив не в те місце і не в той час. Він мав викликати максимальне співчуття в німецького суспільства. І такий знайшовся – співробітник Німецького Червоного Хреста Ріко Кріґер.
Яким чином чи то російському ФСБ, чи то білоруському КГБ вдалося заманити Кріґера до Білорусі й підвести його під статтю, зокрема за участь у діяльності полку імені Кастуся Калиновського (що є цілковитою брехнею), детально не відомо. Та й чи це важливо. Факт той, що не менш «справедливий» за російський білоруський суд напрочуд оперативно визнав німця винним за статтями: «Незаконні дії щодо вогнепальної зброї, боєприпасів та вибухових речовин» (ст. 295 КК РБ), «Умисне приведення в непридатність транспорту та шляхів сполучення» (ст. 309 КК РБ), «Створення чи участь в екстремістському формуванні» (ст. 361-1 КК РБ), «Аґентурна діяльність» (ст. 358-1 КК РБ), «Найманство» (ст. 133 КК РБ) та «Акт тероризму» (ст. 359 КК РБ). На підставі цих звинувачень Ріко Кріґера було засуджено до страти через розстріл.
Шах і мат Берліну. Далі опиратися звільненню Красікова – це фактично підставити свого громадянина під страту. Навряд чи німецьке суспільство сприйняло б це з розумінням. Так, це рішення німецькому уряду далося нелегко, про що свідчить його заява, оприлюднена вже після обміну: «Треба було обирати між інтересом держави щодо виконання тюремного покарання для засудженого злочинця і свободою, фізичним благополуччям і – в деяких випадках – зрештою життям невинних людей, ув'язнених у Росії, і тих, хто несправедливо ув'язнений за політичними мотивами. Зобов'язання захищати німецьких громадян і солідарність зі США були важливими мотивами».
Як домовлятися з бандитами?
А для Вашингтона цей обмін був напрочуд вдалою дипломатичною операцією, «дипломатичним подвигом», як зазначив Байден. До його реалізації було залучено багатьох діячів з різних країн. Окрім Німеччини, це була ще Польща, Словенія, Норвегія. Велику роботу провела Туреччина, яка аж зі шкіри лізе, щоб зберегти за собою статус майданчика контактів між недружніми державами. Зокрема, турки надзвичайно зацікавлені в тому, щоб і майбутні ймовірні перемовини між Україною й Росією проходили на їхній землі, можливо, у тому самому Стамбулі.
Росія ж прагнула продемонструвати, що вона попри всі агресивні дії все ще є договороздатною. Але чи дійсно це так? З таким самим успіхом можна вважати договороздатними грабіжників, які захопили банк зі заручниками й домовляються з поліцією: «Ми не вбиватимемо заручників, а ви надасте нам автомобіль, “зелену вулицю” і заправлений гелікоптер на летовищі». Бо саме так режим Путіна й діяв – фактично набирав невинних заручників в «обмінний фонд», щоб врешті-решт змусити Захід випустити на свободу Красікова.
Чим же той Красіков був таким важливим для Путіна? Далеко не тим, що вони зналися ще з петербурзьких часів. Пригадаймо, як легко він зрікся свого «кухара» Євгєнія Прігожина й відправив його на той світ. Подейкують, що й до смерті свого колишнього боса й благодійника Анатолія Собчака Путін доклав своєї руки. Тому, як то кажуть росіяни, дружба дружбою, а тютюн нарізно.
У кейсі Красікова Путінові головне було продемонструвати, що «сваіх нє брасаєм». Стріляйте, підривайте, труїть ворогів Кремля. Навіть якщо ви попадетеся, то раніше чи пізніше ми вас витягнемо з-за ґрат. Така собі непогана рекламна акція для майбутніх кремлівських асасинів.
А водночас й акція залякування різноманітних російських опозиціонерів-емігрантів. Мовляв, начувайтеся, з-під землі вас дістанемо і вб’ємо. Наші кілери тепер нікого й нічого не бояться.
А до чого тут смерть Навального?
Окрім усього, цей кейс обміну змусив дещо по-новому подивитися на смерть у російській колонії Алєксєя Навального. Пригадуєте, як Путін кілька разів розігрував цирк, що, мовляв, він був готовий обміняти опозиційного лідера хоч вже. Але от біда – той взяв і помер. Ну, брехня ж, зрештою, як і все, в чому так «щиро» запевняє російський диктатор. Н-і-к-о-л-и б він не випустив Навального з-за ґрат і тим більше за кордон живим. Путін страшенно боявся, що Навальний зуміє об’єднати розрізнену російську опозицію, надихнути її своєю енергією. Чи дійсно так би сталося – важко сказати, та й ніколи ми вже не дізнаємося.
Пригадуєте, коли Навальний був живим, Путін жодного разу не назвав його по імені. То він для нього «блогер», то «німецький пацієнт», то «злочинець-екстреміст» тощо. А от після смерті російський лідер якось відразу пригадав ім’я його і прізвище. І сама розмова про Навального більше не вганяла Путіна в непозбувну бентегу.
Бо, як стверджує вже багато експертів, саме смерть Навального розв’язала Кремлю руки для проведення цього масштабного обміну. Був би Навальний живим – він став би номером першим у черзі на обмін, бо саме його звільнення вимагав би Захід. А нема людини – нема проблем. Всіх інших Путін вважав не такими небезпечними. А оскільки зволікати з обміном більше не можна було, то довелося проблему усунути… І це знову ж до питання про договороздатність Путіна. Так, бандити теж у певних питаннях здатні домовитися, але це не має нічого спільного з міжнародним правом, міжнародними договорами й конвенціями.