Передвиборча напруга досягла максимуму. У багатьох моментах суперечки стали нагадувати спорадичні істеричні вигуки: нє забудєм, нє простім. Логіка, аргументація та навіть часто адекватність залишили поле бою першими. І причина не тільки в тому, що один з кандидатів так збудував кампанію, що нібито з його необранням настане Армагеддон, а Україна припинить існування. Цього достатньо виявилося не тільки для того, щоб запалити своїх прихильників на безкомпромісну боротьбу, але й для того, щоб до краю поляризувати українське суспільство. Результат першого туру засвідчив, що над етнонаціональним концептом Україна постав серйозний виклик. Не таємниця, що його чекає осучаснення. Але чи дійсно десятиліттями домінантний концепт України дорівнює державі Україна? Спробуймо глянути на те, про яку Україну йдеться різним учасникам дискурсу.
Для прихильників етнонаціонального концепту важливими атрибутами сучасної держави є: примат української мови, етноцентричний варіант історії, національна церква та яскраво виражена народна культура.
Чинник мови в цьому переліку є одним з найважливіших, бо найчастіше виступає в ролі формального маркера на українськість. Але водночас його легко можна використати як потужний дезінтегруючий суспільство засіб. Маніпуляції навколо мовного питання стали класикою політтехнологій під час кожних виборів. Політичним середовищам годі не скористатися таким безвідмовним механізмом виборчої мобілізації, а от державі варто було б давно вирішити це питання. Бо держава має інтегрувати, а не ослабляти себе чварами і розколами. За 28 років незалежності суспільство погодилося, що українська мова має бути єдиною державною. Питання тільки в тому, якими методами це здійснювати, і, зрозуміло, що без примусу і нав’язування.
Проблема в іншому. Проблема в мовних мародерах. Які, щоб здобути собі електоральну підтримку, починають не просто іншувати мільйони співгромадян, але й принижувати і таврувати. Називають їх неправильними, нецивілізованими, малоросами, зрадниками, п’ятою колоною. Багатьом «культуртрегерам» це подобається ще й тому, що вони одразу виростають у своїх очах і, скрививши відразливу гримасу, просторікують про свою цивілізаційну вищість. А реальність – вона інша. Як виявилося, серед справжніх захисників України на цій війні російськомовних патріотів навіть більше, ніж україномовних. Що російськомовне місто Дніпро у важкий час проявило себе як найбільш патріотичне.
То в чому ж річ? Проблема в тому, що ці мовні пуристи асоціюються в очах більшості громадян України з етнонаціональним проектом Україна. Вони виступають в ролі його репрезентантів і хоронителів. Складається враження, що держава на їхньому боці. А тому тим іншим залишається хіба що вчиняти саботаж, а подекуди навіть бунтувати. Найбільше бунтувати вони можуть, прийшовши на виборчі дільниці і проголосувавши за «своїх». При цьому варто пам’ятати про численний потенціал цих громадян України. У демократичній країні вони завжди перемагатимуть. А отже, потрібен діалог і компроміс. Треба відкинути будь-які образи через іншування.
Етноцентричний варіант історії для сучасного українського суспільства є вкрай шкідливим. Обмеження рамок української історії селянами, кріпаками, козаками та різноманітними аутсайдерами робить цей підхід незрозумілим і непривабливим для молодого покоління. Інтерпретації на зразок, що період УРСР є радянською окупацією та редукція Другої світової війни виключно до національно-визвольних змагань, призводять так само до серйозних поділів у суспільстві. До всього, цей радянський селянсько-козацький наратив є по своїй суті класовим. Він проповідує тезу: українці – це виключно соціально знедолені маси, а експлуататори – це чужинські зайди іншої крові. Знову ж таки, а в чому може бути привабливість такого підходу для молодих українців? Хіба в тому, щоб плекати ненависть до інших народів.
На окрему згадку заслуговує концепт національно-визвольних змагань. По-перше, він так само має яскраве регіональне вираження. Аж до того, що учасники цього руху для одних є героями, а для інших – антигероями. Намагання просвітити «темних» і «обдурених» співгромадян шляхом масованої пропаганди ще більше укріпляє обидві сторони у своїй правоті і розводить їх на різні полюси. А пропаганда одного «бачення» минулого коштом державного бюджету породжує бажання в інших перехопити цей ресурс для просування свого варіанта або ж припинити цю гру взагалі. Це також працює на розкол країни. І ті, хто сподівається, що історичні герої допомагають виховувати справжніх патріотів України, глибоко помиляються. Подібні баталії ділять суспільство і відволікають у кращому випадку потужні сили для топтання на місці та здійснення холостого ходу.
Як би сучасні великі будівничі української держави не намагалися уникнути дискусії про українську культуру – не вдасться. Який концепт української культури доводиться оберігати і розвивати Україні? Правильно – народний. Тому що так склалося в УРСР.
Все українське мало асоціюватися з кожухом та вусами Тараса Шевченка, шароварами ансамблю імені Вірського та співом хору імені Верьовки. Художня література охоплювала тільки «правильних» письменників, які оспівували важку селянську долю українців та боролися за радянську владу. Селекція «правильних» регулювалася членством у спілках письменників, художників, композиторів, журналістів, архітекторів. Золотий стандарт становили «заслужені» і «народні» артисти і всі решта перераховані вище. Народний успіх закріплювався державними преміями, персональними пенсіями, стипендіями, орденами і медалями, що так само тягнуло за собою різноманітні доплати. З’явилася справжня каста номенклатурної інтелігенції.
Практично нічого не змінилося в культурній сфері і після розвалу СРСР. Тільки стара номенклатурна інтелігенція стала тепер національною і проголосила себе ексклюзивною репрезентанткою всього українського. В більшості та сама бездарність сховалася за патріотизмом і націоналізмом.
Вона, разом з її молодшими клонами, і далі нагороджує себе державними преміями, виписує собі державні ордени і звання. Піднімає коштом держави свій матеріальний рівень, а взамін пропонує любов. Любов, бо нічого корисного суспільству і державі дати не може. Вона готова в будь-який момент конвертувати свою любов на палку агітацію за правлячу кліку. І от саме ця категорія патентованих патріотів буде до останнього боротися за свою номенклатурну Україну. За Україну Брежнєва, Щербицького, Кучми і, вибачте, віртуального Бандери. Бо без цього їй буде важкувато комусь втелющити свої графоманські твори або неліквідні фільми. Буде важко переконати, що до неї треба дослухатися, шанувати та прославляти. Також важко доведеться тим державним університетам, які замість того, щоб навчити критичного мислення студентів, проциндрювали бюджетні кошти на національно-патріотичне виховання. Яке було недолугою фікцією.
Було б неправильно не згадати молодих учасників сучасного українського культурного процесу. Серед них є надзвичайно цікаві, але з невеликою аудиторією. На цілу велику українську націю є, наприклад, Сергій Жадан, якого, здається, однаково читають по всій Україні. Є молоді письменники з місією, які намагаються своїми творами «виправити» неправильних українців і тим само порятувати їх для майбутнього держави. Це бійці ідеологічного фронту, які розмінюють свій такий-сякий талант на державну підтримку. Їм буде дуже прикро, коли держава більше не захоче користуватися їхніми послугами.
Це дуже багато лабораторій, центрів, інститутів сучасного аналізу, які нічого не аналізують і не продукують. Вони також сумуватимуть, якщо наступний кандидат у президенти не засипле їх мільйонами державних грошей. То нічого, що на виході, скільки б не було заплачено, буде якийсь черговий неліквід. Люди ж мають з чогось жити.
По-справжньому важко тепер молодим талановитим театральним режисерам втриматися між жорнами монументальних «національних» театрів і політизованим суспільством. Суспільство часто вимагає від них служіння мейнстріму, а продукт, який вони пропонують, спонукає до рефлексій, збурює громадську думку. І тут вони, зрозуміло, не конкуренти обласканим Міністерством культури номенклатурникам. Так само держава, фінансуючи молоде українське кіно, попри кілька дуже добрих робіт, викидає мільйони на відверту халтуру. А ця халтура подається як надсучасний український культурний продукт. І знову ж таки виникає незримий дисонанс: піти на такий фільм з мистецьких та естетичних міркувань молодій людині важко, а дивитися на це з патріотичних міркувань –сильно шкодить любові до patria. Тому номенклатурні режисери відчутно засмутяться.
У підсумку можна сказати, що остання виборча кампанія пролила світло на основоположне питання, яку Україну будують українці? І відповідно, яку Україну кожен з них збирається боронити? Зрозуміло, що «жреці національного культу», за висловом Леоніда Швеця, захищатимуть етнонаціональний концепт. Церкви намагатимуться зберегти свій вплив на суспільство, а тому виступлять в ар’єргарді влади. Номенклатурна інтелігенція стане заборолом на шляху будь-якої модернізації. Ті, що збираються генерувати культурні сенси, не можуть не помітити патріархальності старого концепту і змушені будуть вибирати. Патентовані патріоти остаточно «переконають» молодих людей в тому, що риторика про «малороську хахляндію» та них, українських «юберменшів», веде до розколу і краху держави. І тоді молодь зробить висновки.
Здається, вона вже зробила. Чи не вперше електоральна карта України, поза двома невеликими анклавами, більше не демонструє разючого контрасту. Здається, більше не буде спроби натягнути етнонаціональну кульку на величезний шар політичної української нації. Здається, формується переконання, що гордитися потрібно не минулим, а працювати і діяти заради майбутнього. Точніше, гордитися потрібно не тільки історією. Що перед нацією стоїть надзвичайно амбітне завдання: осучаснити країну, провести реформи, утвердити справедливість і закон. І це все здійснити не на вимогу західних партнерів, не для того, щоб перемогти на виборах, а для того, щоб забезпечити громадянам України гідні умови для життя. Людина як цінність і все на благо людини. Оце може бути нашою національною ідеєю, яка об’єднає Україну. І таку сильну Україну знайдеться кому боронити.