Холодним душем для багатьох українців стали слова Крістін Лаґард про те, що Україна може опинитися без західної фінансової підтримки. Причина – дуже повільний темп реформ, всюдисуща корупція та балансування на межі політичної кризи. Про що просигналізували світові «справа Мартиненка» та гучний скандал з відставкою міністра економіки Айвараса Абромавічуса. Здавалося б, ну які ще можуть бути кризи та розходження щодо уряду, сформованого парламентською більшістю, яка чітко визначила свої принципи в «Коаліційній угоді»? Дотримуйтеся чітко Угоди і працюйте собі на здоровʼя та на благо України. Але ні, від самого початку і до сьогоднішнього дня у вищих політичних та урядових колах панують колотнеча, боротьба компроматів, а на додачу – над всім тим зависла непроглядна темінь кулуарщини.
І хоча в Угоді чітко записано: «Ми будемо неухильно дотримуватися принципів відповідальності, відкритості до людей та неприйняття корупції і обмеження будь-яких її проявів. Ми забезпечимо рівність усіх посадових осіб держави перед законом, обмежимо всі види імунітетів від кримінального переслідування. Ми будемо відкритими та підзвітними перед суспільством і в своїй діяльності керуватимемось лише правом, тому ми скасуємо депутатську недоторканність та будемо нести повну відповідальність за свої дії перед Українським народом», – в сучасній українській політиці все відбувається навпаки. Доходить до абсурду, коли навіть не всі депутати Верховної Ради здогадуються про справжні наміри керівництва «президентської» та «премʼєрської» фракцій. Треба бути справжнім віртуозом, щоб за «галопуванням» у прийнятті одних законів і зволікання з іншими розгледіти реальні наміри однієї з двох груп. Для непосвяченого в кулуарні тонкощі всі ці дії скидаються на хаос і стихію. Насправді ж – це не що інше, як керований хаос. Закономірно виникає питання: ким і для чого керований?
Проблема на імʼя «Порошенко»
Щоб не забирати багато часу, вдаймося до дуже спрощеної ретроспективи подій, повʼязаних з формуванням чинних сьогодні гілок влади. Обрання президентом у першому турі Петра Порошенка настільки додало останньому самовпевненості, що він відразу повірив у те, що зможе підімʼяти під себе всю повноту влади в країні. Для чого це йому? Відповідей на це питання може бути безліч і, напевно, про цей феномен ще будуть написані книжки. Ми ж насправді можемо тільки припускати та гадати.
Почнемо з благородніших мотивів. Можливо, президент Порошенко, усвідомлюючи критичність спричиненої війною ситуації та дезорганізації в країні, мав свій чіткий план, для реалізації якого йому знадобилася майже авторитарна влада. Але плану нема і, напевно, не було. Натомість в його діях бачимо послідовні спроби законсервувати стару систему. Інколи ці дії є такими наполегливими, що виникає підозра, а чи не є Петро Порошенко ставлеником і захисником системи? Принаймні кадрова політика Петра Олексійовича – призначення і пильне оберігання на посаді генерального прокурора Віталія Яреми, а тепер Віктора Шокіна – свідчить більше на користь того, що чинний президент є вірним вартовим старої кланово-олігархічної системи.
Можливо, відповідь криється в особистісно-психологічній площині. Можливо, досвід побудови власного гігантського й успішного бізнесу наклав такий невідворотний відбиток на характері і стилі керівництва, що президент Порошенко трактує Україну як власну корпорацію, де все має бути «по-його», а решта відкидається. У такому випадку мусить бути хтось – парламент, наприклад – хто мав би нагадати йому, що держава – це аж ніяк не корпорація, що в ній мають незалежно функціонувати законодавча, виконавча і судова влади. Проте завдяки «ручному» спікерові та звʼязаним «Коаліційною угодою» фракціям чогось подібного від Верховної Ради чекати годі.
Проблемою України, за яку і «зачепився» президент, є подвійна вертикаль виконавчої влади – премʼєрська та президентська. А коли в революційному запалі Верховна Рада повернула країну до Конституції 2004 року, за якою президентові лишалися тільки оборона і безпека країни та зовнішньополітична діяльність, тут команда Петра Олексійовича задумалася. Вона й доти робила все можливе, аби випхати Арсенія Яценюка з великої політики, а він за дивним провидінням втримався. І навіть навпаки, його свіжо реанімована партія показала найкращий результат на виборах. Потрібно було щось робити, і в дію пішли «коаліціада» та «спікеріада». Арсеній Яценюк запропонував текст угоди на чотирьох сторінках, а Петро Порошенко – майже на сімдесяти.
Двічі переміг Порошенко. Завдяки мажоритарникам, дуже часто старим і закоренілим регіоналам, його фракція виросла до ключової в парламенті, а спікерська посада Володимира Гройсмана остаточно продемонструвала, хто в хаті хазяїн – президент отримав неконституційне право впливати на роботу парламенту. До всього варто згадати абсолютно непрозорий стиль роботи Порошенка. Закриті наради, нічні зустрічі в Адміністрації, циркулярні «доведення до відома» депутатів більшості, як «треба» голосувати, все це перетворило високу українську політику на балаган. Громадянам ж України нічого іншого не лишалося, як кожного разу дивуватися новим призначенням «старих» та дикому цинізмові влади в оберіганні тих, проти кого повстали люди. Але цього Порошенкові виявилося замало, і він почав діяти ще й в урядовому напрямку.
Завдяки старанням команди Порошенка та надмірній податливості Яценюка з його Народним фронтом було сформовано коаліційний уряд. Попри присягання та гучні заяви на сцені Майдану, що відтепер уряд в Україні буде тільки технократичним, «сообразілі» на пʼятьох. Кожна з фракцій, навіть не зарумʼянившись, пропхала своїх представників на міністерські посади. І найбільше, зрозуміло, було людей президента Порошенка. Стало очевидним, чиє лобі у фракціях має «апетити», які схеми і в яких сферах хочуть контролювати. І хоча нарешті здійснилася мрія Арсенія Петровича – у гострій і конкурентній боротьбі з Порошенком він зберіг за собою посаду премʼєр-міністра України, на практиці виявилося, що в «уряді Яценюка» він може покластися заледве на 3-4-х осіб. Решта не те, що не з його команди – вони навіть слухати його не захочуть, бо мають іншого «господаря».
Таким чином Яценюк, навіть якби захотів реформувати країну, не мав би з ким цього робити. Постійна боротьба між Яценюком і Порошенком, а точніше – боротьба різних олігархічних груп при заледве ситуативному нагляді американців та європейців – призвели до того, що реальних реформ в Україні не відбулося. А тому закономірно виникає ще одне питання: чому Арсеній Яценюк, усвідомлюючи, що насправді урядом він не керує, погодився на роль такого собі хлопчика для биття?
Гутаперчевий Яценюк
Карʼєра Арсенія Петровича за останні два роки зазнавала стрімких злетів, і неймовірних падінь. Яценюк, ніби гумовий, хитався між майже комічним персонажем на Майдані з невластивою його образу войовничою риторикою та зовсім непоганим менеджером на посаді премʼєр-міністра в перехідному уряді. Ми насправді ще не знаємо, з ким і як далеко комбінувала «трійка» опозиційних лідерів під час Революції. Таємницею за сімома печатями залишається інформація про те, хто з олігархів і на якому етапі кого підтримував. І ці повʼязання не могли згодом не відбитися на поведінці Тягнибока, Яценюка, Кличка та навіть Порошенка. Очевидним було тільки те, що ніхто з них не має реального плану виходу із ситуації. Багатомісячне тупцювання на Майдані тільки злило революційну публіку і переконувало в потребі радикальних дій.
Арсеній Яценюк деколи «козиряв» перед двома іншими лідерами на сцені Майдану прямими телефонними розмовами з Віктором Януковичем, брав участь у міжнародних переговорах і сигналізував, що готовий звалити на себе страшну ношу премʼєрства при президентові Януковичу. Але віз історії покотився інакше. Революція перейшла в гарячу фазу, пролилася кров, загинули люди. На політичну сцену бульдозер вивіз несподіваного для Яценюка конкурента – Петра Порошенка. Який, як показали подальші події, був у тісній звʼязці з кланом Дмитра Фірташа. Відтоді Арсеній Петрович просто змушений був шукати опертя в іншої олігархічної групи або, якщо мав до того справу з олігархами, то нові обставини ще більше узалежнили його від сильних світу нашого.
Конкуренції Петра Олексійовича і Арсенія Петровича не міг не зауважити тільки незрячий і глухий. Петро Порошенко обрав більш вигідну стратегічну тактику, відмовившись балотуватися на посаду премʼєра в перехідному уряді, тим само заощадивши собі позитивної енергії незадоволених результатами революції людей. А Яценюка ніби прорвало; він зовсім не сидів на місці, їздив усім світом, домовлявся про підтримку України і, головне, отримував її. Саме ця діяльність забезпечила йому новий кредит довіри, який Яценюк отримав через підтримку Народного фронту на виборах. І, на жаль, не зрозумів, що ця підтримка «на виріст», що її треба доводити щоденною чесною і відданою працею. А він, не важливо під чиїм впливом, а чи самостійно «впрягся» в конкурентну боротьбу з президентом Порошенком.
Розумом Яценюк розумів, що, переймаючи посаду премʼєр-міністра, він тим само закінчує свою політичну карʼєру (звідси і заява про уряд-камікадзе). А серцем йому не хотілося поступатися Порошенку. Хотілося, щоб люди оцінили його роботу і обрали наступним президентом. Можливо, що варіант «камікадзе» справді надавався до реалізації, але він був можливим тільки в тому випадку, якби таку перспективу обрали для себе обоє – і премʼєр, і президент. Інакше один скидався б на дурного самогубця.
Важко сказати, що так вплинуло на подальші дії Арсенія Петровича, але факт залишається фактом: іскри від сутичок двох найбільших фракцій в парламенті летіли вже тільки в боях за контроль над старими та новими корупційними схемами. Найбільш запекла боротьба точилася тільки навколо призначення «смотрящіх» і проти чужих «смотрящіх».
Чому ж мовчав Арсеній Петрович, коли «брати» по коаліції від БПП – Каплін, Томенко, Мусій – відкрито звинувачували премʼєра в корумпованості та відсутності реформ? Чому було не сказати: це не мій уряд. Або так: міністр енергетики Демчишин мене не слухає, а напряму контактує з Банковою? Чому так довго треба було прикривати свого соратника Мартиненка і тільки насамкінець вмовити його піти? Можливо, це вказує на те, що за Арсенієм Петровичем стоять якісь серйозні люди, які не дозволяють йому грюкнути кулаком об стіл і відкрити двері навстіж на брудну політичну кухню, бо тоді вже точно настане криза, яка закінчиться новими виборами і, напевно, не тільки парламентськими.
А можливо, Яценюк не хоче віддати на поталу команді Порошенка сам інститут премʼєр-міністра, цей останній владний бастіон, що поки що не піддався остаточно Порошенкові? Може, цього від нього вимагають західні кредитори України, без чиєї підтримки Україні просто не вижити? Але найбільш прикро в цій всій історії за нових ліберальних депутатів, які не могли не бачити всіх цих негативних явищ і тенденцій. І мовчали.
Що далі?
Останні нападки на «уряд Яценюка» з намаганням представити навіть заяву про відставку Айвараса Абромавічуса як доказ корумпованості цього Кабміну, а не бунт проти «поршенківського» «смотрящого» Кононенка, вказують на дуже погану ситуацію в країні. Мʼяч у грі навколо концентрації Порошенком абсолютної влади в державі однозначно на боці його команди. Громадяни нічого не знають про плани Порошенка і про те, для чого йому стільки влади? З історії відомо, що намагання встановити авторитарне правління дуже погано закінчувалися для самих охочих необмежено покерувати. Але, коли вже така людина закусить вудила, то її не зупинити.
Допустимо, що Порошенко таки добʼється відставки «уряду Яценюка» або докорінного його переформатування. І що тоді? Якби українці бачили в діях президента Порошенка хоч якісь позитивні зміни і розуміли, чому він вперто залишає на посаді генпрокурора Віктора Шокіна, який насправді саботує усе на світі. Якби українці зауважили, що Порошенко бере повну відповідальність за дії своїх міністрів в «уряді Яценюка» то, напевно, вже давно підтримали б президента у його діях, і Арсеній Петрович замолював би свої гріхи в одному з монастирів на Буковині.
Але президент Порошенко не хоче революційних змін, він доводить це усіма своїми діями протягом усього часу президентства. Тому залишається тільки одне пояснення – для консервування старої системи йому треба перетворити на бутафорію уряд. Саме тому ми постійно спостерігаємо нападки ландскнехтів Порошенка на Яценюка. Десятки депутатів від БПП не втомлюються повторювати мантру про корумпований і яловий «уряд Яценюка». «Забуваючи» при цьому, що це коаліційний, на жаль, уряд. Що в цьому уряді, як в Ноєвому Ковчезі, «кожної тварі по парі» і навіть більше.
Дивують також малі фракції коаліції, які виступають за негайну відставку уряду. Можна подумати, що вони відчувають силу протидіяти авторитарним тенденціям з боку Порошенка або знають механізми, як цього можна уникнути. Складається враження, що вони не хочуть розуміти, що відставка неодмінно закінчиться новими виборами. А тому хотілося б нагадати, що вибори знову відбуватимуться за старим законом, з великою часткою мажоритарних округів, де кращі шанси матимуть кандидати від Опоблоку та пропрезидентські пристосуванці.
І ще одне. Нехай навіть і слабким, але премʼєр Яценюк все-таки є центром противаг президентові. І тут хочеться спитати, чи мають вони гідну і сильну кандидатуру на цей пост, а головне, хто проголосує у ВР за цю людину? Теперішня ж позиція малих фракцій більше скидається на традиційне українське: поїхали, а в дорозі вже зорієнтуємося. Знаючи цинізм і наполегливість нашого президента, можна впевнено сказати, що за час премʼєрського «міжвладдя», він замість шахів зіграє з депутатами у «Чапаєва». Малі фракції розколють на дрібні кавалки, розсварять між собою і крутитимуть ними, як захочуть.
Зрозуміло, що малі фракції не бачать ніякої різниці між діяльністю премʼєра Яценюка та президента Порошенка. Вони самі були свідками, як БПП разом з НФ ламали парламент через коліно і ні на що не зважали. Але ситуація навколо сучасної кампанії проти уряду однозначно вказує, до чого може призвести такий розвиток подій.
Політична криза не тільки зневірює громадян України, вона працює на зниження курсу гривні, а отже, впливає і на їхній добробут. Від цієї перманентної колотнечі починає помалу уриватися терпець у західних партнерів. Свідченням цьому є заява пані Лаґард і консолідована позиція послів західних країн щодо відставки міністра економіки. Тут хотілося б звернути особливу увагу на тактику президента Порошенка. Він ніяк не відреагував на майже чітку вимогу США позбутися Віктора Шокіна з посади генпрокурора. Він вперто тримається за урядового «смотрящого» Кононенка і навіть не думає списувати цього «збитого» льотчика корупції. Навпаки, Петро Олексійович вперто просуватиме своїх людей і аж ніяк не реформаторів в уряд. Тому варто було б подумати над тим, як врятувати «яценюка». Не конкретно Арсенія Петровича, а інститут премʼєр-міністра в державі, який за Конституцією 2004 р. має набагато ширші повноваження, ніж президент. І тепер мова вже не йде про самостійну постать премʼєр-міністра, а про якогось чергового послушного «гройсмана», з яким у президента настане абсолютна гармонія. Тільки нам що від того?
PS. Нам давно пора перестати сподіватися на те, що в наших політиків от-от заговорить совість, або вони почнуть логічно і послідовно діяти на благо людей. Особи, котрі після смертей і крові на Майдані не схаменулися, а заходилися контролювати старі і вибудовувати нові кримінальні схеми, совісті не мають. І не уповаймо надто на закордонний контроль, бо все має свою межу. Тому, якщо зараз у Верховній Раді не зʼявиться здорове ядро, яке не тільки не мовчатиме і прикриватиме злодіїв, але й займеться тверезим аналізом ситуації та пошуком шляхів виходу, то нас чекають невеселі часи. І вибачте за патетику, ми не маємо більше права бути байдужими.