Сьогодні – відвідав збори Автомайдану, позавчора був на зборах Громсектору. Приємно не тому, що там люди, котрі сприймають мене і з котрими пройшли стільки випробувань, а дещо з іншої причини.
Я бачу, що ВСЕ ЩЕ ПОПЕРЕДУ. Люди повні енергією, тонкою, терпкою, як вино, як юність. Мені очевидно, що наша революція живе і буде жити. Що вона має достатньо сил, що вона здатна зберегти своє мудре і добре єство, не потонути у спалахах дул. Не дивлячись на те, що країною правлять випадкові люди, що в холодні крісла повсідалися в масі не ті, що були з нами.
Зараз – час нас, а не крісел. Влада витекла з будівель, вкритих владною шерстю, розлилася веселою хвилею по вулицям, піниста, мов шампанське. В урядових корпусах пусто і бродять зомбі, надворі – весняний вітер не затихає з минулої осені.
Я сказав, що відчуваю себе першим солдатом, котрий переплив Дніпро під час штурму правого берегу. Я майже один проти ворога, котрого – тисячі. Мені треба артилерійська підтримка від своїх, хто залишився на тому березі. Я буду робити все, щоб налагодити переправу до свого мікроскопічного плацдарму.
Отак приходити, і губитися серед друзів - скажіть, хто з депутатів, міністрів собі може дозволити таку фантастичну розкіш? Спасибі, друзі!