- Любо, для вас я хтів би вірити, що в наші часи можлива така любов, як у Данте до Беатріче.
- А ви не вірите?
- Часом вірю, часом боюсь вірити!
- Чого боїтесь?
- Знаю, що все-таки се непевна, ненормальна любов, вона якась безвихідна…
- Зате ж і безконечна. Ненормальна, ви кажете, а що ж робити тому, для кого нормальне щастя недоступне?
- Чи дає така любов щастя? Адже Данте не був щасливий; написав «Пекло».
- Беатріче не знала нічого про Данте. Через те і щастя не було! А втім, Данте ж і «Рай» написав!
Знаєте, можливо, це відчуття, коли думок й переживань стає настільки багато, що видається: все довкола рухається і відбувається занадто швидко. Що ти не можеш спинити хаос, що рухається довкола тебе, і можеш тільки рухатись одночасно з ним. І ця мана спадає лише тоді, коли вдається заговорити.
Що таке любов? Любов – одна з причин такого відчуття. А «Любов)» - це нова вистава у театрі Лесі Українки, що її поставив Артем Вусик. Харківський режисер, львівські актори, класична п’єса («перша психологічна драма»), театр, що невпинно тішить прем'єрами та експриментами. Суцільна любов, одним словом.
Артем – з театру «Прекрасні квіти», що працює у жанрі пластичного та безсловесного театру. Харківські «Прекрасні квіти» вже були у Львові у вересні цього року, тож формат безсловесної вистави та «сцени у сцені» для культурно стурбованої аудиторії сюрпризом не мав би бути. Тоді, у Парку культури, ми сиділи із роззявленими ротами, бо не могли відірватись ані на секунду від того фантасмагоричного дійства – довершеного в рухах, ідеально синхронізованого.
Щось подібне Артем поставив і в Театрі Лесі. Щоправда, швидко перевчити акторів, які говорять, на акторів, які лише рухаються, неможливо – і ось тому найбільш пронизливою, все таки, є сцена діалогу Любові та Ореста. Тобто, Оксани Цимбаліст і Володимира Пантєлєєва. Так, ніби стримувані рухами, вони понад усе на світі хотіли просто поговорити.
«Любов)» увібрала в себе чи не всі театральні тренди та звички останнього часу. Пригадую, що в Києві останнім часом входять в моду покази німого кіно, поєднані із виступами гуртів – чим вам не німий виступ акторів, що супроводжується зачитуванням тексту п’єси «за кадром»? Вам полюбився формат сценічних читок – будь ласка, хочете руйнування «четвертої стіни» і особистісних монологів – прошу дуже, цінуєте сучасні саундтреки, під час яких кортить дістати телефон та включити Shazam – ось, хотіли вийти за межі класичної драматургії і проінтерпретувати Лесю Українку так, як раніше цього не робили – постановка «Любові)» задовольнить усі ці забаганки. Хотіли познайомитись з акторами поближче – Остап Дзядек вам навіть продиктує зі сцени свій номер телефону (досі не розумію – чого я його не записала?).
Не знаю, чим це пояснити, але на-мою-скромну-думку, у загальному підсумку жіночі персонажі із тріском програли чоловічим. Можливо, тому, що пластика і рухи всіх чоловіків, разом узятих, програли одному Богдану Грицюку. А своєю скупою, драматичною і безпорадною емоційністю зіграний Володимиром Пантєлєєвим Орест міг видушити сльозинку навіть в геть безсердечних. Жінкам (Марії Городечній та Оксані Цимбаліст) довелось навіть взятись за ножі, щоби перетягнути ковдру та увагу на себе.
Так і не змогла зрозуміти, якою є ця історія Любові, любові і «Любові)». Мабуть, сумною. І трохи хаотичною. І дещо незрозумілою. І я так і не позбулась спокуси порівнювати представлену історію із історіями справжніми. Хоча, може, в цьому і полягає сенс хорошої вистави: так перебаламутити емоції та відчуття публіки, щоби потім важко було їх заново впорядкувати? Щоби крутити на язику питання і відповіді: а чим все таки є ця злощасна любов?
Та це пусте. Адже допоки вистави збирають аншлаги, допоки нам вдається говорити про любов як недосконале почуття, допоки ми визнаємо, що любов є різна і водночас єдина для всіх, допоки актори шукають і працюють над собою – друзі, прапор вам в руки та блискітки у кишені. Не слухайте нікого і робіть своє, робіть далі, експериментуйте, препаруйте класиків із підлітковою безжальністю та відчайдушністю. Воно того варте. А з класиків корона не впаде.
Казали, 7 травня виставу покажуть ще - тому сходіть і перевірте самі. Адже жоден текст не замінить вражень. І любові, звісно. Куди ж без неї.