Все починалося з лозунгів «Без політиків!». Особливо – у Львові. Самі опозиціонери на ці лозунги реагували, як бик на червоне. Ніяк не могли зрозуміти, як це так: відбувається щось вкрай важливе, а вони при цьому не дуже-то й потрібні.
Почалися різні обурені заяви з цього приводу. Особливо потішили «свободівці». Юрій Михальчишин назвав з львівської сцени «сопляками» студентів, які організували місцевий Євромайдан. Ірина Фаріон у Львівській облраді переконувала, що Євромайдан – це результат системної роботи опозиційних партій, зокрема – акції «Вставай, Україно!». Ірина Сех волала про те, що спроби деполітизувати Євромайдан – це спецоперація Банкової.
Словом, вони просилися-просилися – і допросилися. Після подій в ніч з 29 на 30 листопада у Києві маси, які вийшли на вулиці, так чи інакше остаточно визнали провід опозиціонерів. Навіть у Львові. І от якраз тоді виявилося, що ті насправді й гадки не мають, що з цією масою народу робити і куди її скеровувати.
Провал голосування щодо недовіри уряду Азарова у Верховній Раді 3 листопада виявив ще й те, що вони не знають навіть, що робити з самими собою. Бо цей провал показав в першу чергу не зраду комуністів, а відсутність нормальної підготовки до цього голосування і адекватних переговорів з регіоналами, які, здавалося ще пару днів тому, почали сипатися.
І тут знову згадалися слова Ірини Фаріон про «глибоку системну роботу» і акцію «Вставай, Україно!».
Так, це правда – трійка опозиціонерів (яка переважно, через відсутність Кличка, була двійкою) дійсно довго їздила по Україні і закликала Україну повставати. Але, коли та врешті повстала, стало зрозуміло, що опозиція сама цього не сподівалася.
«Ну, окей, я встала, що робити?», - сказала Україна після місяців вмовлянь.
«Аааа, еммм, ну, почекайте, ми зараз сформулюємо план дій», - відповіли «лідери опозиції» через десять днів по тому.
Це могло б стати анекдотом. Якби не було цілком реальною історією нашої держави.