Анна родом з Маріуполя. Вона знала, що ніколи б не змогла жити в окупації, тому вирішила покинути місто. Жінка приїхала до Львова разом зі своєю мамою та двома доньками. Чоловік Анни – прикордонник, він з перших днів перебував на «Азовсталі». Зв’язок з ним обірвався 13 травня.
24 канал поспілкувався з Анною з Маріуполя у межах проекту «Свої». Наша героїня розповіла про перші дні війни, цинічні вчинки російської армії, евакуацію зі знищеного міста та нове життя у Львові. ZAXID.NET робить передрук інтерв'ю.
«Прокинулися зранку від вибухів»: про ранок 24 лютого
Анна вже вдруге відчула, що таке війна. Вона не покинула Маріуполь у 2014-му та не збиралася це робити й після 24 лютого. Жінка не вірила, що її рідне місто можуть знищити та до останнього сподівалася, що ситуація покращиться. Анна працює в Маріупольському професійному ліцеї автотранспорту, але вже дистанційно. Наша героїня вірить, що зможе повернутися додому, але тільки тоді, коли над Маріуполем замайорить синьо-жовтий стяг.
Чи можете пригадати ранок 24 лютого?
Цікаво те, що у нас були вибухи й до 24 лютого. Це було декілька разів, буквально за декілька днів. Були такі вибухи, що сирени спрацьовували в автівках. Ми були дуже сміливі до цього. Кожен раз прокидалися, але далі лягали спати.
Восени 2014 року обстріляли наш район, попали в газову заправку, це було біля моєї роботи. У квартирі ходором ходили стіни та вікна. Тоді був вдома чоловік, хоч він рідко ночував вдома, бо постійно був на службі. Він прокинувся, подивився та сказав, що то далеко й далі ліг спати.
23 лютого чоловік пішов зранку на чергування. У ніч на 24-те ми спали в залі з дітьми. Прокинулися зранку від вибухів. Я відразу взяла в руки телефон, до цього мене вибухи не турбували. Дивлюся новини та розумію, що коїться. Перший день – це розгубленість, тому що ти взагалі не розумієш, що робити та куди бігти. Я була з дітьми та мамою. Якщо чесно, виїзд взагалі не планувався, хотіла бути вдома.
Чи думали ви, що почнеться повномасштабне вторгнення Росії?
Можна сказати, що 2014 рік наробив нам, маріупольцям, шкоди, бо ми просто звикли. Я працювала на «Східному», у мене навіть з квартири його видно. Ми стояли з дитиною і дивилися у вікно і він якраз почав горіти. Я сказала їй, щоб вона відійшла. Ми все це бачили, чули.
На 24 лютого ми вже знали, як літає РСЗО, гаубиця, коли приліт або відліт. Тому ми не злякалися одразу. У мене молодша дитина у березні 2015-го народилася. Я тоді вагітною працювала. У нас від вибухів вилітало скло, але все одно місто жило, все функціонувало. Думали, що будемо готові, але як виявилося, до повномасштабного вторгнення ми взагалі були не готові. До цього, мабуть, не можна підготуватися.
Звісно, що тривожність зростала. Але ми думали, що ми люди з досвідом і нас вже не можна чимось налякати. Та виявилося, що є чим. Коли зрозуміли, що треба тікати, тікати вже не було куди. 2 березня місто було в кільці.
«Ніхто не думав, що місто будуть знищувати»: про перші дні війни у Маріуполі
Де ви перебували весь цей час до евакуації?
Ми навіть жодного разу не ходили у підвал. Перший тиждень були у своїй квартирі. У нас гарний будинок, він дуже міцний. У нас було 3 прямих влучання, але він у дуже гарному стані.
А потім ми два тижні були у свекрухи. Наш лівий берег попав під роздачу першим. Цей район саме на кордоні. Лівий берег відділений від усього міста річкою та заводом «Азовсталь». Ми встигли вискочити в інше місце в останній момент. «Азовсталь» дуже швидко закрили, там вже не можна було б проскочити, вихід був би тільки один – їхати через Росію. Я боялася, що не пройду фільтрацію, бо у мене чоловік воював на «Азовсталі».
Перші три дні, коли ще працювали крамниці, заправки, я поїхала та скупила все, що тільки можна, зробила запаси. Ми планували лишатися. Але 2 березня місто взяли вже в кільце, у нас снаряди падали у дворі. Від цього здригалося все приміщення. Я подзвонила чоловіку та сказала: «Нас сильно обстрілюють. Хтось з ваших може допомогти нам виїхати, хоча б переїхати?». Я розуміла, що за кермо не сяду. Я з ним поговорила, і потім зліг зв'язок, повністю.
Ми спустилися вниз з дітьми. Пригадую, що тоді старша донька підняла крик, бо вдома залишилася черепашка та равлики. Ми повернулися та забрали їх, вони з нами у Львові зараз, дуже гарно почуваються. Потім спустилися в приміщення в під'їзді, де зберігають велосипеди, бо в той час були сильні обстріли. Старша дитина дивиться на мене та каже: «Мама, а тато приїде? – Який тато, ти подивись, що твориться!». І тут відкриваються двері та входить тато. А його сусіди не впізнали, бо він зайшов у формі, з автоматом. Вони думали, що зараз їх будуть вбивати. Але потім дуже зраділи та почали його обіймати.
Нас беруть, закидають в авто та вивозять. Старша донька сказала, що ми ніби в бойовику побували, бо все навколо вибухає. У нас один виїзд з двору розбомбили, треба інший, але ми не могли розвернутися, ще й снаряди падають. Я дівчатам сказала лягти, щоб в них не влучили осколки. Мене тоді втішало одне – якщо прилетить – ми помремо всі разом і, мабуть, швидко. Та хлопці нас вивезли і врятували. За свою фільтрацію я дуже переживала.
У батьків чоловіка вже було більш безпечно?
Ми були у свекрухи 2 тижні. Вона жила в іншому районі, з нього було простіше виїхати. Там був поруч виїзд на Бердянськ, Запоріжжя. Чесно, коли ми виїздили, я не думала, що більше не повернуся додому. Ми виїздили з таким планом, щоб трохи пересидіти у свекрухи та повернутися. Ніхто не думав, що місто будуть знищувати. Чомусь такого не очікували. Нам здавалося, що це неможливо, тепер ми розуміємо, що можливо все…
Ти розумієш, що хочеш-не-хочеш, але виїжджати треба. Коли ми приїхали до свекрухи, то перші дні було більш-менш спокійно, трохи працювали магазини. По-перше, треба уявити цю атмосферу, тебе бомблять вдень та вночі. Коли ми виїхали, то в мене у вухах дзвеніло навіть у тиші.
У будинку свекрухи не було підвалу, якщо йти в укриття, то треба було там лишатися. Тобі потрібно піти та знайти їжу, воду. У квартирі певний запас продуктів був, але коли ти бачиш, що майже всі магазини пограбовані, нічого не працює, розумієш, що скоро може взагалі не буде ніде їжі. У нас звісно не дійшло до голодування, на щастя. Ми жили в режимі економії. Зранку маленька ложечка каші, в обід супчика трохи, і на вечерю теж так, всього по трошки. Чесно, це бомбардування, холод... Зникло світло, газ, вода, опалення, тоді на дворі було -10 градусів.
Ми топили сніг, аби в нас була технічна вода. Питну іноді привозили, це неймовірні люди, які це робили. Але там теж все було проблемно, бо її доставляли не кожен день. По-друге, ти маєш побачити, що її привезли, а потім під обстрілами вистояти ту чергу. Стріляють, а ти стоїш, бо пити треба. На фоні всього цього їхати було дуже страшно, тому що ти сидиш вдома, закритий стінами. А коли ти їдеш у полі, то розумієш, що може влучити, але їдеш, бо не можеш тут залишатися.
Ми розуміли, що будуть тиснути та зайдуть. Я мамі сказала, що це буде найстрашнішим, коли зайдуть військові, цього мені максимально не хотілося. Найстрашніше обстрілів може бути тільки окупація, це дуже страшна штука.
«Щось зупинило нас, аби не піти в драмтеатр»
На той час у місті не було світла та зв'язку, ви мали хоча б якийсь доступ до новин?
У свекрів було радіо, чоловік колись їм подарував, ми його слухали та чекали, коли нам дадуть виїзд. Тоді ми почули, що будуть евакуаційні автобуси з драмтеатру. Я думала вже йти пішли, але це дуже далеко від нас, машиною їхати десь пів години.
А тут ще треба розуміти, що коли ми залишили нашу квартиру, то на дворі було тепло. Діти пішли в кросівках, легких куртках. А потім на дворі взявся мороз, стало холодно. Щось нас зупинило, ми не пішли. Потім знову планували йти в центр, щоб звідти вже якось виїхати. І якби ми все ж таки так зробили, то були б в драмтеатрі. В якийсь момент просто відмовилися від цієї ідеї. Те, що ми тут з вами сидимо – це такий цікавий збіг обставин. Бо спершу мали залишитися на Лівому березі, потім мали йти в центр, а потім ще й вдалося виїхати.
Ми виживали на двох заряджених телефонах та двох павербанках. У нас зліг повністю зв'язок. У свекрухи на 9 поверсі можна було спіймати інтернет. Я була на зв'язку з сестрою. Я набирала повідомлення внизу, щоб швидше було. Потім чекаю поки трохи притихне та йшла на 9-й поверх. Ставила телефон на підвіконня, бо це те саме місце, де хоча б трохи ловив інтернет.
Іноді повідомлення відправляло, а іноді й ні. А в цей час може летіти літак, можуть стріляти, а ти стоїш. Я була на зв'язку одна не з багатьох. Поки ми не знайшли інтернет, то сестра нічого не знала про нас. Вона трохи раніше приїхала до Львова, ми зараз тут разом.
Коли прийняли рішення евакуюватися з Маріуполя?
Десь з 15 березня люди стали потроху виїжджати. Потім почули, що є зелені коридори. Але машини не було. Якби ми не знайшли автівки, то, мабуть, би йшли пішки. Бо коли ми виїздили, то бачили, що багато людей так і робили. Не можна було лишатися.
Нас вивезли наші друзі. Ця родина не дуже далеко жила від нас, але щоб до них дійти, треба було пройти вулицю, яка наскрізь обстрілювалася. Вони не хотіли їхати з міста, бо у них батько після операції, він не може ходити. Я їх переконала, бо ж йому потрібне лікування. А що можна було тоді зробити у Маріуполі?
«Мене страшно бісила їхня ввічливість»: про окупантів на блокпостах
Якою була дорога з Маріуполя?
Нас не дивилися на жодному блокпості. У них дуже маленька машина, але ми всі помістилися. Ми сиділи на задніх сидіннях у п'ятьох. А наші речі були на даху авто, ми їх закріпили скотчем, бо їх не було куди покласти в середину. А ще з нами їхали два коти, черепаха та равлики.
Для мене дуже тяжко було на це дивитися, коли ми були на тих блокпостах. Коли ти бачиш, скільки їх тут, то дивитися на це спокійно не можна. Мені було фізично зле. Бо воно тут ходить, як господарі.
Коли нашу колимагу бачили, зі скотчем на даху, нас не дивилися. Мене страшно бісила їхня ввічливість. Вони перевіряли документи тільки у водія та казали: «Харашо вам даєхать». Краще б ви мовчали. Десь поблизу Запоріжжя теж таке було. Менша дитина роздяглася до майки, вона таке може, тоді було душно в машині. І один з них мені каже: «Рєбонок у вас прастудітся». А сказати нічого не можна було, бо вони озброєні, треба мовчати. Дитина три тижні просиділа на морозі, без теплих речей, без світла, без усіх належних умов. А тут він мені буде розказувати, що краще для моєї дитини…
Виїхали 17 березня, це був день народження моєї молодшої доньки, вдруге подарувала життя дитині. Ми їхали до Бердянська 13 годин, хоча раніше це займало годину – півтори. А ще тоді було холодно, машина зсередини обмерзла, а ми попримерзали до неї.
У Бердянську настільки прекрасні люди. Це і допомагало мені триматися. Так було всюди. Починаючи з того, як ми всі готували на дворі на багатті. Чоловік з нашого під'їзду палив мангал кожен день, з ранку до вечора, під будь-яким обстрілом. Чи то сусіди, які бачили, що ми приїхали без нічого. Люди настільки об'єдналися.
Бердянськ теж був під окупацією. Магазини були пусті, декілька пляшок було в алкогольному відділі та жуйки на касі, більше нічого не було. Теж саме і в аптеках. А нас там так добре годували, люди приносили з дому закрутки, бутерброди, речі для дітей.
Ми мусили їхати евакуаційним автобусом, бо не могли знайти паливо. А потім нам вдалося заправитися, тож ми відмовилися. Ми поїхали, а колону обстріляли.
Що відчули, коли побачили перший український блокпост?
Коли ми побачили перший український блокпост, то ми всі плакали. Було враження, що ми вирвалися з полону, але воно так в принципі і було. У нас було печиво чи то шоколадки з собою, ми хотіли віддати їх нашим хлопцям, але вони нас не зупиняли, лише махали, щоб швидше проїжджали та не затримували чергу.
«Ми навіть не попрощалися»: про останню розмову з чоловіком
Коли востаннє спілкувалися з чоловіком?
13 травня він перестав виходити на зв'язок. Ми навіть не попрощалися, бо 23-го він пішов працювати, як завжди. Він коли йшов на чергування, нас не будив, бо це було дуже рано. А наступного дня вже почалася війна… Якщо простою мовою, то він був керівником по зв'язку. Тому з цим проблем не було, був на зв'язку до останнього.
Ми спілкувалися не кожен день, але досить регулярно. Його частину спочатку вивели з міста, а потім через декілька днів вони повернулися. Коли місто вже було в кільці, то вони були на «Азовсталі». Останній раз ми з ним так довго розмовляли, це було 1 травня. Він про себе нічого не казав. «Все нормально», – це єдине, що він мені говорив. Дуже переживав за батьків.
Поки з чоловіком був зв'язок він мені дзвонить і каже: «Дитина тренується? Шукай де дитині тренуватися». Добре, хай він хоч за це не переживає. Старша донька Анни – Анастасія – займається фігурним катанням.
Будинок свекрів згорів, вони голодували в окупації
Що батьки чоловіка розповідали вам про життя в окупації?
Вони жили у чужих людей, бо їхній будинок згорів повністю. Про окупацію вони нічого хорошого не розказують. Окупація – це страшно, для мене це взагалі не прийнятно. Вони голодували, бо квартира була зруйнована, вони не встигли винести багато речей. Ми їм допомагали, як могли, через волонтерів, знайомих. Я втомилася їх вмовляти, щоб вони виїхали.
У вересні вони одумалися. Вони зараз в Моршині, з ними все в порядку. Я не знаю, чому вони там так довго сиділи. Можливо, сподівалися на якесь покращення. Вони дуже хотіли щось дізнатися про сина. Але від кого? Також свекри зрозуміли, що скоро зима, буде ще важче жити. У них не було рідних у Маріуполі, їхні родичі жили в Криму та Грузії.
Але з ними така цікава історія була. Нам багато допомагали чужі люди. Коли звернулася до цих родичів, то вони всі мені відмовили. Я думала спершу вивозити свекрів через Крим, Грузію. Мені ті родичі сказали, що не можуть їх до себе взяти.
Чи відомо вам щось про вашу квартиру, вона вціліла?
Вікна тільки вилетіли. Зараз кум мій дивиться за будинком. Плівкою їх заклеїли. Стоїть, може, дочекається.
«Тут люди неймовірні»: про нове життя у Львові
Ви поїхали у Львів до сестри чи це було випадковістю?
Це була панічна втеча. На мене чекала у Львові сестра, ми їхали туди цілеспрямовано, але нас кликали всюди.
Якою була дорога до Львова?
Нас їхало 12 людей в одному купе, і це був не самий пік. Ми їхали вночі, без світла, навіть телефони не вмикали. На кожній станції була тривога. До Львова ми їхали тиждень. 17 березня виїхали, а приїхали десь 25-го.
Як вам у Львові? Вже звикли до нового міста?
Якщо чесно, то було дуже складно спочатку. У березні вперше приїхала у Львів. Коли ти плануєш свій переїзд чи просто їдеш на відпочинок, то це одне враження. А коли ти опиняєшся тут і не розумієш, чи повернешся назад, дуже важко скласти враження. Старішій дитині тут дуже подобається. Ми тільки зійшли з потягу та трохи проїхалися, вона сказала: «Я буду тут жити». А менша постійно говорить, що хоче додому.
Мені подобається центр міста. Тут люди неймовірні. Де б ми не були, нам трапляються прекрасні люди. Коли ми вивезли свекрів, то мені зателефонували родичі з Грузії. Вони дуже дякували, а потім запитали: «Аню, невже українці всі такі хороші?». На що я їй відповіла: «Знаєте, є ще кращі».
Як говорили з дітьми про війну?
З ними не потрібно було говорити про війну після 24 лютого, бо вона вже в них була. Вони знали, що це таке. В мене дуже хороші та політично підковані діти. Нічого не приховували від них. Я говорила їм правду і про чоловіка.
Я вами просто захоплююся, розповідаючи про таку болючу тему, ви знаходите місце для гумору.
Тільки почуття гумору і рятує. Це ще з 2014 року було так. Іноді це такий сюр… У мене в чоловіка дуже гарне почуття гумору. Ми з ним досить довго говорили останнього разу. Ми так сміялися, жартували.