Нині в 20-ту річницю змін у Польщі й початку змін в Україні (тоді ще - УРСР) ми можемо констатувати, що польсько-українські стосунки, як у знаному дотепі про секс, є «сильно перерекламованими».
Стверджувати це тим більш прикро, що починалися вони цілком щиро. Від участі делегації «Солідарності» на з'їзді Руху у Києві, через ентузіазм ліберальної інтелігенції - «Разом до Європи», аж до перших публічних претензій до українців з боку кресових середовищ - все це було справжнім бажанням йти назустріч одні одним. Однак, тривав такий стан недовго.
Вже за десятиліття Кучми-Кваснєвського польсько-українські стосунки були замінені зі щирих, хоч і конфліктних, на «добросусідські», але вдавані. Звісно, що будь-яка вдаваність колись закінчується, а учасники цієї гри мають право на втому.
Два тижні тому в «Хатці Жака» люблінського UMCS мені довелось про це говорити із польськими колегами-журналістами, які займаються Україною. Колега Пьотр з Любліна каже прямо: «Коли я пропоную редакторові якусь українську тему, переважно чую у відповідь - а кого це тут обходить?». Інший знайомий Марек з Перемишля десять років, окрім журналістики, займався ще й тим, що спроваджував журналістів з України, щоб показати їм Польщу, успіхи і поразки своєї країни на шляху до ЄС. Минулого року припинив свою діяльність і тепер не без суму зізнається: «Я втомився. Мені тепер видається, що я займався чимось безсенсовним. То правда, ваші журналісти охоче приїздили і потім чесно звітували у своїх газетах. Але, на жаль, з цього нічого не випливало».
Мені немає чим підбадьорити польських колег. Як керівник заснованого 10 років тому у Києві Українсько-польського журналістського клубу «Без упереджень» я добре відчуваю різницю у настроях. Тоді у 1999 році кілька українських журналістів, що цікавились Польщею, і кілька кореспондентів польських ЗМІ в Україні заснували громадську організацію, щоб ефективніше діяти задля взаємного пізнання обох народів, задля їхнього зближення шляхом діалогу. Мушу визнати - ми понесли поразку. «Старі» (40-50-літні) члени Клубу стали втомленими і знеохоченими. Молодих практично немає, а ті, що часом з'являються знають лише про членство Польщі в ЄС і НАТО, про наших заробітчан і деякі щось чули про «волинську трагедію». Тобто все те, для чого не потрібно бути спеціалістом з українсько-польських стосунків. І це не є окреме суб'єктивне враження. Єдиним проектом, який цього року проводить наш журналістський клуб є моніторинг матеріалів про Польщу і українсько-польські стосунки в українських ЗМІ. Підсумовуючи перші 4 місяці проекту, можу сказати - результат плачевний. Публікації в західноукраїнських ЗМІ здебільшого стосуються негараздів на кордоні, черг під консулятами, пошкоджених пам'ятників УПА у прикордонних воєводствах. На сході і півдні країни в нечастих матеріалах про Польщу домінують звіти про поїздки до цієї країни, про участь в українсько-польських заходах організованих Амбасадою чи Польським інститутом і, звісно, подяки організаторам за надану допомогу в підготовці матеріалу. Так, ніби за останні 10-15 років нічого не змінилося. Польсько-український дискурс як такий в українських ЗМІ просто відсутній. Його, здається, повністю замінила тема підготовки до футбольного чемпіонату Євро-2012. Тема, в якій головними є «спортивні журналісти», тобто вузькі фахівці, що не мають поняття про щось інше, окрім футболу. Їх західний сусід цікавить тільки крізь призму конкуренції і підозр у намаганні забрати кілька матчів з наших міст і перенести їх в польські. Тож, не дивно, що ці «спортивні» публікації часто рясніють невіглаством, стереотипами і некоректними висловлюваннями, які зовсім не сприяють справі українсько-польського зближення. Натомість, топ-тема більшості європейських ЗМІ - 20-ліття змін в країнах Центральної Європи взагалі і в Польщі зокрема - в Україні досі не дочекалася якоїсь більш-менш поважної рефлексії.
Молодь, яка виявляє хоч якийсь інтерес до Польщі, здається, більш зацікавлена у дармових поїздках на Захід чи можливостями розвитку власної кар'єри, а зовсім не пізнанням чи й покращенням стосунків між нашими народами і країнами. Воно й не дивно, адже переважна більшість українців живе в наївному переконанні, що наші взаємини є взірцевими, про що надалі невтомно переконують нас у своїх інтерн'ю українські й польські дипломати та політики. Ну що ж, міф про взірцеві стосунки має вже довгу традицію. Укутий Кваснєвським і Кучмою, і по інерції підтримуваний Ющенком і Качинським, він є надійнішим і безпечнішим, ніж правда про наші взаємини, яка може виявитися далеко не оптимістичною.
Реальний же песимізм у польсько-українських взаєминах цілком логічно вплітається в загальну песимістичну картину сьогодення, ускладненого політичною кризою в Україні та економічною - у світі. Всі ці кризи оголили той факт, що взаємні сподівання були перебільшеними. Варшава розглядала Київ як свій козир у східній політиці ЄС, а польський бізнес сподівався на підвищені дивіденди, в основі яких лежало б особливе партнерство і вдячність українців. Однак, ставка польських політиків на пост-комуністичну українську еліту, схильну до злодійства і нездатну подолати свою залежність від Москви, була щонайменше легковажною. Зрештою, іншої еліти в Україні немає. Наївними теж були сподівання польського бізнесу на «вдячність» українців, але не тому, що нам почуття вдячності чуже як таке, а тому, що його важко реалізувати в країні, яка погрузла в корупції і хабарництві. Українці ж, натомість, безпідставно сподівалися, що «польська адвокатура» зробить неможливе - втягне Україну в ЄС і НАТО. Коли ілюзія розвіялась, зацікавлення зів'яло.
Тому не дивно, що поляки можуть відчувати втому від українських партнерів. Та справжня проблема полягає в тому, що українці відчувають втому самі від себе. Конфлікти між сходом і заходом, між націоналізмом і комунізмом, між олігархічними елітами і вбогим населенням створюють загрозу передусім для української державності і стають головною проблемою самих українсько-українських стосунків. Тож не дивно, що польсько-українські стосунки, як і будь-які інші двосторонні, опиняються на маргінесі цих процесів.