«Ви хочете декомунізації? Ну що ж, нас це цілком задовольняє. Але не треба – як то кажуть – зупинятися на півшляху. Ми готові показати вам, що значить для України справжня "декомунізація"». Ще пам’ятаєте цю фразу російського диктатора Владіміра Путіна, промовлену увечері 21 лютого 2022 року, коли він проголосив визнання «Л/ДНР»? Не забули, яка печать кровожерливої рішучості тоді викарбувалася на його й без того хижій фізіономії?
Саме в цей момент особисто я чітко усвідомив: війни не уникнути. Причому війни масштабної, повноцінної, з використанням усіх сил і засобів. Стало теж зрозумілим, що російська інвазія більше не обмежиться Донбасом, Кримом чи навіть сухопутним коридором до окупованого півострова, адже Путіну потрібна вся Україна як наріжний камінь у відбудові імперії.
До того в мене були сумніви, та що там сумніви, була майже впевненість, що вторгнення не відбудеться. Що концентрація російських військ поблизу кордонів – це лише блеф і шантаж. Цього не може бути, бо цього не може бути ніколи – волав мій здоровий глузд. Ну, бо як може на третій каденції третього тисячоліття по Різдву Христовому, щоб якась країна неспровоковано, без підстав, без особливої потреби напала на іншу країну. Коли обидві – члени ООН, Ради Європи, ОБСЄ тощо. Та ще й обидві належать до умовно християнської цивілізації.
Зрештою, військова диспозиція суперечила ймовірності інвазії: мобілізованих російських сил замало, щоб розпочати повноцінну окупаційну війну. А навіть якщо на мить собі уявити, що російські війська вдерлись на наші терени, захопили якесь українське місто, то що далі? Вони їздитимуть на автомобілях із гучномовцями й закликатимуть місцевих мешканців реєструватися в окупаційних комендатурах? Принаймні такі макабричні картини малювала уява, абсорбуючи кадри з радянських кінострічок про Другу світову. Якась повна нісенітниця.
Виявилося, що це аж ніяка не нісенітниця. Картинки з радянського кінематографу повторилися в реальному житті. Була й умовна комендатура, тобто окупаційні адміністрації, і зрадники-колаборанти, і мародерство окупантів, причому значно брутальніше, ніж могли собі уявити режисери радянських стрічок. Ми дізналися про «розстрільні списки», про створення російськими окупантами справжніх катівень. Таке враження, що вони дійсно взяли собі за зразок того кіношного німця. Були страти з найменших причин і зовсім без причин, інколи для розваги. Відтак слово «Буча» стало в один ряд зі словами «Катинь», «Хатинь», «Аушвіц», «Сребрениця»…
Пригадуєте, як ми свого часу насміхалися з різних схем російської інвазії в Україну, опублікованих у західних ЗМІ. Реготали з повідомлень, що, мовляв, Москва хоче посадити на чолі України Євгена Мураєва, Олега Царьова, Віктора Медведчука тощо. Особливе глузування викликала картинка, опублікована німецькою бульварною газетою Bild на початку лютого минулого року.
Ха-ха, не дозволять росіянам піти в наступ з Білорусі. Ха-ха, не випустять їх із кримського перешийка. Ха-ха, не допустять наші сили берегової охорони жодного десанту в Одесі. А в підсумку – лише з останнім виявилося правдою. Російські сили, які готувалися десантуватися, дійсно вдалося нейтралізувати. А от зі всім решта – скепсис наш був явно невиправданим. Схема виявилася нівроку пророчою, саме так і був запланований наступ російських агресорів. І кримський перешийок вони подолали напрочуд легко.
Але чому? Чому так легко ворогові вдалося здолати нашу оборону на півдні? Я ніколи не сприймав серйозно Олексія Арестовича, але от у питанні провалу на південному напрямку не можу з ним не погодитися – «проє**ли». Хоч були великі шанси затримати ворога, сама специфіка місцевості, природні умови були на нашому боці. Якби вдалося затримати росіян бодай на кілька днів, то в містах Мелітополі, Новій Каховці, Бердянську, Херсоні можна було б організувати відносно боєздатну оборону. Можна було уникнути великої кількості жертв і великої ганьби. От як, наприклад, генерал Дмитро Марченко організував потужну оборону Миколаєва, бо отримав два зайві дні, поки ворог розправлявся з Херсоном.
Зрозуміло, що серйозне розслідування буде проведено вже після нашої перемоги. Хоча на цей час опубліковано багато журналістських розслідувань щодо «південної катастрофи», які вказують на злочинну недбалість місцевої влади та командування напередодні вторгнення, яка перетворилася на вбивчий хаос у перші дні повномасштабного наступу. Одне з таких розслідувань опублікувала на своєму сайті британська телерадіокомпанія ВВС. Подам лише одну цитату з нього:
«Військовики та експерти вважали, що Україна встигне підготувати оборону ключових міст на півдні країни до того моменту, коли супротивник встигне дістатися до них. Але мости через Чонгар та канали не були підірвані. І рано-вранці 24 лютого російські війська змогли спокійно, не зустрічаючи особливих перешкод, переїхати адміністративний кордон з Кримом і автомобільними трасами зробити блискавичний кидок. Російські підрозділи проїхали понад 100 км буквально за кілька годин та взяли під контроль Нову Каховку. До опівдня вони були біля Антонівського мосту на підході до Херсона. За кілька днів вони захопили територію, більшу за Швейцарію».
Я не військовий експерт, але й без фахових знань можу стверджувати, що наше керівництво вкрай легковажно поставилося до загрози вторгнення. Добре ми, пересічні обивателі, яким не доступні дані розвідки, які не отримували детальної інформації від західних партнерів. Ми могли собі легковажити, вірити, що шашлики дійсно будуть у травні, що все російське брязкання зброєю – блеф і провокація. Але те, що люди, котрі перебувають на найвищих щаблях української влади, володіють комплексною інформацією, розуміють всю загрозливість ситуації, але не вдаються до рішучих заходів – викликає обурення.
Можливо, я скажу зараз якісь дурниці з точки зору військової науки, але мені здається, що навіть за ті два дні з моменту згаданої на початку статті фрази Путіна і до моменту вторгнення можна було підірвати основні мости, перекопати кримські перешийки траншеями, замінувати місцевість, так само замінувати кордон із Білоруссю та Росією на півночі. А ще раніше, коли лише з’явився натяк на загрозу вторгнення, тобто ще в жовтні 2021 року, треба було активізувати формування територіальної оборони, проводити інтенсивні навчання. Чому цього не було зроблено – для мане загадка. Наскільки ефективнішою могла б тоді стати наша оборона, скількох смертей можна було б уникнути…
Американці і британці криком кричали, що Путін готується напасти, що вже от-от. А наші топ-політики у відповідь: «Провокація, маячня, у нас все під контролем».
Тому з першими сиренами, першими російськими ракетами, які впали на наші будинки, ми зазнали такого глибокого шоку. Ворог уже на околицях Києва, росіяни захопили Нову Каховку і відкрили канал водопостачання Криму. Усі наші аеродроми розбомблені й виведені з ладу. Мимоволі до голови завітають думки в стилі Юлії Тимошенко: «Все пропало!».
Але що ж, хто старе поминає, той щастя не має. Поки що забудьмо про всі ті прорахунки нашої влади, назад час уже не повернеш, а нам треба наразі дивитися вперед, вірити у своє політичне і військове командування заради перемоги. Благо влада зуміла оперативно й доволі ефективно переналаштуватися на війну, організувати спротив загарбникові. І нині, через рік після вторгнення, наша перемога вже не викликає сумнівів. Хоча б з огляду на те, що весь цивілізований світ нам допомагає, бо вірить в український потенціал, у нашу здатність перемогти.