Вторгнення з Білорусі

Загроза повторного вторгнення росіян в Україну з території Білорусі – питання, яке час від часу виринає на поверхню і змушує хвилюватися українське суспільство. Українська влада цього разу відверто каже: така вірогідність дійсно існує. Готуватися до різних, зокрема й найгірших сценаріїв, потрібно. Проте станом на зараз немає підстав говорити, що агресор здійснить повномасштабну атаку з півночі найближчим часом.

Минулого тижня Володимир Зеленський заявив, що Росія намагається ще більше втягнути Білорусь у війну проти України і є інформація про планування наступальних операцій на Чернігівщині і Київщині. «Росія розглядає плани операцій за напрямками на південь та на північ від території Білорусі – або проти Чернігівсько-Київського напрямку в Україні, або проти однієї з країн НАТО – саме з території Білорусі», – сказав український президент. Про можливі російські наступальні операції з боку Білорусі заявив і головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський. За його словами, загроза з півночі – реальна. А російський Генштаб зараз активно прораховує і планує операції наступальних дій зі сторони Білорусі.

Білоруська влада дійсно обмежила доступ до лісів, які межують з українським, польським і литовським кордоном. Формально такі заходи пояснюють заходами пожежної безпеки. Але розташування закритих територій у прикордонній зоні спонукає розглядати ситуацію також у контексті можливих військово-політичних чинників. Адже подібні заходи часто є типовими для прихованого розгортання військ, облаштування інженерної інфраструктури і підготовки до наступальних операцій. Водночас 18 травня міністерство оборони Білорусі повідомило про початок навчань з бойового застосування ядерної зброї за участі російських військових. Росіяни справді активно використовують інфраструктуру Білорусі й теоретично можуть спробувати повторити наступ на Київ чи вдарити в інших місцях. Але на заваді проведення такої операції є одразу кілька вагомих чинників.

Москва цього разу втратить елемент раптовості, на відміну від лютого 2022 року. Можна, звісно, таємно передислокувати якусь кількість військ до північного кордону України. Але для хоч якогось успіху агресору треба зібрати значне угруповання в кілька десятків тисяч. Важко повірити, що Росії вдасться приховати переміщення угруповання чисельністю у 50–80 тисяч осіб разом із технікою до українсько-білоруського кордону. І проблема не лише у втраті фактору раптовості, а в тому, що ці війська ще треба десь знайти. Вільних і боєздатних армій в агресора цього разу не так багато. Доведеться жертвувати іншими напрямками або оголошувати часткову мобілізацію.

Потрібно також розуміти: білоруська сторона максимально саботуватиме цю затію і братиме в ній участь не з доброї волі, а під примусом. Лукашенко може час від часу на словах підтримувати Росію. Іноді, за старою звичкою, висловлювати компліменти Путіну. І бідкатися про військову загрозу з боку Заходу. Але в глибині душі білоруський керманич прекрасно розуміє: агресія проти України з території Білорусі – це останнє, що йому потрібне в цьому житті.

Можна по-різному ставитися до білоруського диктатора. Але він не дурень. І здатний прогнозувати майбутнє. А майбутнє Лукашенка і його режиму стане дуже хитким і непевним, якщо білоруська армія буде прямо залучена до війни з Україною. Та й у випадку повторного російського вторгнення з території Білорусі нічого хорошого для Мінська чекати не варто. Зате проблем і ризиків може виникнути безліч. Лукашенка не дуже люблять, але терплять, поки в країні зберігається певна стабільність. Якщо вона зникне, крісло під ним захитається.

Насправді для Мінська максимально невигідна російська агресія з його території. У 2022 році Україна утримувалася від завдання ударів по території Білорусі. Хоча мала на це повне право. Але не мала достатньо можливостей. Цього разу такі можливості є. Дуже сумнівно, що повторне вторгнення з півночі залишиться без відповіді ЗСУ. Тоді під удар українських дронів і ракет потраплять дуже цінні для режиму Лукашенка промислові об'єкти, зокрема Мозирський НПЗ, який знаходиться за 30 км від українського кордону.

Мозирський нафтопереробний завод є одним із китів білоруської нафтохімії. Його значення для країни виходить далеко за межі звичайного об’єкта промисловості. Від його роботи залежить економічна й енергетична безпека Білорусі. Його руйнування може призвести до колапсу економіки й повного розбалансування державного бюджету. Крім того, на території Білорусі є інші важливі цілі – Новополоцький НПЗ, Мінський завод колісних тягачів, ОАО «Пеленг», ремонтні заводи в Барановичах і Борисові, підприємства хімічної галузі й машинобудування. Лукашенко чудово розуміє вразливість Білорусі. І немає жодного бажання вплутуватися у воєнну авантюру з незрозумілим фіналом.

До того ж ідея війни з Україною є вкрай непопулярною в білоруському суспільстві. Повноцінні соціологічні служби в Білорусі не працюють. Але британський аналітичний центр Chatham House уже кілька років поспіль здійснює моніторинг суспільних настроїв усередині країни. Опитування демонструють чітку картину: понад 80–85% білорусів категорично проти того, щоб їхня армія брала участь у війні проти України. Це той рідкісний пункт, у якому солідарні і прихильники Лукашенка, і його противники.

Розуміючи тотальний антивоєнний консенсус у суспільстві, Алєксандр Лукашенко навіть зумів отримати із цього внутрішні політичні дивіденди. Його головна теза у внутрішній пропаганді полягає в тому, що світ складний і небезпечний, але він робить усе, щоб білоруські хлопці не воювали. Як не парадоксально, така позиція дозволяє йому нівелювати антипатії навіть від тієї частини суспільства, яка брала участь в акціях протесту у 2020 році.

Та все це зовсім не означає, що Кремль врахує категоричне небажання свого білоруського друга вступати у війну з Україною. Якщо Росія ухвалить таке рішення, Лукашенко не зможе завадити їй і не пустити російську армію на свою територію. Його просто поставлять перед фактом.

Якщо Путін прийме рішення знову атакувати Україну з території Білорусі, це буде не ознакою його сили і впевненості, а радше актом відчаю. Останньою спробою переламати хід війни на свою користь. Як свого часу Гітлер зробив ставку на розгром союзників в Арденнах у грудні 1944 року. Тоді Третій Райх зібрав майже всі резерви і на першому етапі операції домігся певних успіхів. Але, зрештою, програв. Повноцінна атака росіян з півночі означатиме, що Кремль пішов ва-банк і змирився з неможливістю завдати вирішальної поразки ЗСУ на інших фронтах. Водночас він не може відмовитися від бажання реалізувати свою заповітну загарбницьку мрію – знищити українську державу.