Ми відчуваємо власну вторинність. Ми, за малими винятками, споживаємо ідейний, культурний, мистецький, технологічний, методологічний і дизайнерський продукт, вироблений не у нас, а деінде. Ми не пропонуємо світові власних розробок, а якщо пропонуємо, то нас не чують.
Найсвіжіший приклад: Єжи Гофман відмовився екранізувати «Чорного ворона». І мені при цьому здається, що це не остання відмова закордонного режисера на таку пропозицію. При цьому до польського митця – жодних претензій. Його можна зрозуміти. Йому не сподобався текст. Він має право вибирати. Скажуть, що приклад не з кращих. Можливо. Проте факт залишається фактом.
Просвітники і слов’янофіли ХІХ століття вважали, що історія у цих землях поділена навпіл – до монгольської навали і після тої сумної пригоди. Розрубане дерево східноєвропейської культури, щоправда, не байдикувало, вперто намагалося пустити бічні гілки, розростися, але вертикалі чомусь не сталося. Культурницька робота відбувалась напружена, проте, за малими винятками, беззмістовна. Завдяки героїчно-безладним зусиллям згорьованих мислителів, високочолих подвижників, мандрованих хвілозофів, «прасвєщьонних» монархів та середньовічних києвомогилян виросло щось страшненьке. Щось таке, що не пролізає до актуальності.
Може, тому в нас не будували готичних веж – не відчували вертикалі? Натомість плекали півсферичні бані і щиро шаманили довкола «соборності». Збирали також вперто. Що позбирали? Переважно непотріб. Який потім безжально (у кращих традиціях народу, глибоко знайомого зі звичаями кочових орд) залишали на шляхах і стежках історії. Й, певно від розчарування результатами збирання, з княжих часів не інвестували у таланти. У нерухомість інвестували, у краєзнавство інвестували, у стадіони і бразильських форвардів інвестували, а у тубільні таланти – ні. Так сталося.
Кажуть, що до клятих монгольських загарбників розвиток Східної Європи мав притомне естетичне виправдання. Продукував красу. Можливо. Мало даних для узагальнень. Зате твердо відомо, що сталося потім. Хан Батий, запустелення, хан Улагджи, татарщина, хан Талабуга, зализування ран, "что дєлать?" і "хто вінават?".
А ще – безугавне й бездарне мавпування. Іван Великий в Москві мавпував загиблий Другий Рим, Вишневецький у Лубнах мавпував Париж, Петро у Петербурзі – Амстердам, Фрідріх Август і Станіслав у Варшаві – усі європейські столиці залежно від настроїв фавориток і наявності бабла. З-під того мавпування й виповзло маразматичне східноєвропейське бароко: кубики і пухирі, поставлені одне на одне. А на фасаді – ліпнина у вигляді переплутаних соняшників та огірків. Розпухлі морди на барочних портретах – як гарбузи і ріпки. Кольори – відповідні. Овочеве мистецтво напівстеповиків.
А тепер, на початку ХХІ циклу ілюзій, гидка повзуча вторинність отруює все навколо. Нічого власного, нічого оригінального. Європа вивчає нас під мікроскопом: наскільки вдалі вийшли копії і чи не буде культурним блюзнірством та несмаком ставити їх поряд із оригіналами на європоличку.
А ще – паролі загублені. Ті «прохідні слова», які відкривають брами. Як слово «фарр» відкриває брами магів і мобедів Давнього Ірану, а знак «Інх» – Єгипет часів Джосера і Хеопса – будівничих пірамід. Але ніхто не пам’ятає паролів Великої Скіфії. І зібрана з клаптів мозаїка не хоче ставати єдиним зображенням, розгортатися від брил Бубнища і Кам’яної Могили до скельних храмів Тибету. Блищать шматочки смальти, матово відблискує охра на стінах печер, чорніє іржаве залізо, розпадаються на порох священні риби-чуринги під Мелітополем. Фрагменти, здогадки, непереконливі реконструкції. Мурмотіння напівграмотних гуманітаріїв.
Найлегше – відкрити браму власним фантазіям. Усамітнитися з фоліантами давніх літописів та правильно заправленим кальяном. Поставити колбу на Лаврентіївський список і відкрити Радзивилівський. Уявити собі зелені весняні пагорби дев'ятого століття. Капища, печери відлюдників, видовбані в глинистих схилах, цегляні хозарські вежі, дубові замки карпатських дідичів. Символи на різьблених дошках, неспотворені несторами-борзописцями літописи і хроніки. Часів Межиміра, Преслава, Бравліна, від яких залишилися тільки імена. Але це не проблема. Просто на четвертий пих попуститися. І прабатько Кись виникає поруч, на відстані метра, або колеса. Назви вимірів не важливі. Адже вони, ці нафантазовані люди дев'ятого століття, ще мислили час циклічно, а не лінійно.
Їхні мудреці знали, що світ закінчиться диким танцем дикого Бога, якого не називали Шивою (хіба що Сивим чи Живом – три знаки запитання), й не любили половців. Бо ті паскудні кочовики їли хом'яків і ховрахів та брали за себе мачух своїх і ятрівок. Кожного божого травня предки чекали на амазонок, котрі приходили злягатися з чоловіками сусідніх племен, і марили золотими банями Царгороду. Себто мріяли здерти золото з тих бань.
Вони вже сіяли просо, але не забули тваринництва своїх предків. Вони взагалі були поміж ріллею та степом. Так, щоби одним оком бачити ріднесеньку оранку, а іншим – пантрувати за степом. І не розслаблюватися. Як тільки предки поверталися до степу дупою, відразу ж з’являвся хтось, хто цій дупі давав добрячого копняка. Боги їхні також жили у двох діапазонах – космічно-степовому й родинному. Й теж отримували копняки. У метафізичному сенсі. Останній такий копняк вони отримали від візантійських християн. Він виявився фатальним, тому що приніс на ці землі культуру. Себто щось невиліковно вторинне. Відтоді змінювались лише портрети на стінах та імена проповідників.
Проте прагнення первинності нікуди не щезло. Ніхто ж не хоче пасти задніх. У минулому столітті незліченна кількість освічених людей мучилася проблемою створення самобутніх змістів. Тим більше, що авторитети відмовили Творцеві в існуванні.
«Якщо Бога немає, - міркували авторитети, - значить, первинність є атрибутом людини. Значить, сама людина породжує самобутні змісти».
«Так-так! – підхоплювали послідовники. – Ми створимо нові вільні самобутні змісти. Ми перекодуємо все застаріле, все просмерділе ідеологіями на нове та світле! Хрущі гудітимуть над вишнями, а світ дивуватиметься нашому поступові!»
Йшов час. Послідовники читали нові книжки. Переважно переклади. У книжках все було зрозуміло, красиво і логічно. Але всі спроби втілити це красиве і логічне на практиці закінчувались рефреном: хотіли як краще, а вийшло як завжди. Хрущі гуділи над зруйнованими сподіваннями, а світ дивувався нашій здатності перетворювати сметану на лайно.
Між тим, навіть інвалідам творчості стало зрозуміло: амбіція первинної самобутності накладає певні обов’язки. Один знайомий літератор, який усе життя ходив з натовпом на всі мітинги, підписував усі заяви, славив усі революції й на міліметр не відхилявся від «народних прагнень пацаватих», каже мені: «Вони знову плутають мене з тим старим дурнем К. Але ж я ніколи не писав таких бздурів!» Не писав. Але й нічого, відмінного від бздурів старих літературних дурнів К., КК. і ККК. теж не писав. Був клоном у клані. А тепер дивується, що «вони» (інші клони з того ж таки клану) не можуть второпати, хто є хто.
І ось цей «правильний письменник» стоїть в центрі міста у витертій смушковій шапці, старому габардиновому, гівнячкового кольору пальті, нікому не цікавий і не потрібний. Поплутаний з К., покумлений з ККК. несамобутній такий пияцюра. Дивиться на мене собачими очима і хоче співчуття. І все це лише тому, що свого часу він, разом зі своїм поколінням, не послав до трьох відомих літер попередників і не пішов у священну бездомність поетів. Натомість він пригрівся біля лавреатів і академіків совдепівського розливу, віддано лизав їм задниці, писав схвальні рецензії на їхні «націєтворчо»-графоманські романи і щодворічно – згідно з графіком – видавав свої збірочки «громадянської лірики» та «сповідальної прози». Тепер зливай воду. Болт тобі, а не співчуття. Товстезний болт з лівою нарізкою...
Первинність народжується лише із «священної внутрішньої бездомності». З наскрізної і бадьорої бездомності творця, відірваного від родини, клану, традиції, епохи й тої купи сміття, яку в нас досі вперто називають «культурою». Ще не так давно я й сам не розумів цієї твердої і злої істини. Й запитував в одному з есеїв самого себе і, принагідно, неіснуюче «шановне паньство»: «Якщо все розумне і притомне тепер у ср…ці, то кілько століть це буде тривати і чи витримає ср…ка?» Пройшли роки, примножився досвід і правда повстала у всій простоті. Немає насправді ані «розумного», ані «притомного», ані «ср…ки». Та й тих «століть», до речі, насправді також немає. Все це лабіринти слів, понять і часових циклів, створені для задурення «терпіл». Будда жив вчора. І справжнє завтра наступить не зранку, а за мить після того, як ти вдуплишся в істину тотальної бездомності.
Доки ти не збудуєш свій власний Дім, свою власну традицію, ти будеш у приймах. У вторинності. В чужих домах. У «будинках духовності», збудованих не тобою, не для тебе, зі столітньою пилюкою, кістяками і надгробками у кожній кімнаті. Там ти будеш служити чужим мертвим ідеям, кадити чужим мертвим богам, тулитися до чужого тепла і безугавно розпатякувати про якісь там цінності. Про «родинність», «колиску», «спадковість», «громадянське суспільство». Тамтешні привиди наречуть тебе «критиком», «мистецтвознавцем», «аналітиком», «коментатором». Дадуть зарплату й посаду на університетській кафедрі. Поділяться (або ж не поділяться, це вже як вийде) хабарами. Дадуть (або й не дадуть, у самих діти є) смішну премію імені Чергового Долбогрьобенка. Коли ж ти постарієш і відчуєш нестерпну легкість у яйцях, тобі стане бридко. Тебе почне переслідувати трупний запах. Усюди. Тобі ввижатиметься, що пахне від тебе. І ти скажеш: «Насправді вся істина в учнях і послідовниках». Так кажуть усі невдахи. Упс...
Приблизно те ж саме і з «самобутністю». Її ж, жадану, треба будувати. Щоденно. Змагатись із ближніми і дальніми в продукуванні ідей і технік. Створювати власні міфи і захищати їх до останнього живого інтелектуала. Не вестися на усілякі «інтеграції». Не сподіватися на державу. Не любити чиновників й не просити в них гроші. Встромляти паяльники в дупи пророків. Залишити мертвим ховати їхніх мерців. Вийти із всіх чужих домів і йти на край глупої ночі. Втрачати під час походу слабких і зневірених, читати лекції про переваги алкоголізму над вживанням легкого драпу. Роздавати усім мотузки та мило й попереджувати, що буде ще важче. Усіх, хто злякається і повіситься, обізвати «стражденною елітою», вшанувати і йти далі. Всіх претендентів на роль Месії уважно перевіряти на глисти, ВІЛ і наявність середньої освіти. Сиротам видавати несправні протигази. Козачі курені розподілити по обласних філармоніях...
Перелік, за бажання, можна продовжити. Та зрештою, все це дарма. Всі переліки страждають на називальну дистрофію. Самобутності все ще не видно. До неї, як до неба. Є лише різновиди й «просунуті» фрагменти вторинності. Деякі з них прикинулись первинністю, але варто лише добре пошкребти їх, і вторинне єство миттєво вилізає назовні.
І каже голосом автора «Гамліта»: «Ну шо, п...юки, догралися?»