І йшов дощ. У новорічну ніч вони хотіли снігу. Діти, які зібрались біля ялинки. Навколо великої, красивої, прикрашеної міріадами іграшок ялинки, чекаючи на казкових персонажів, море розваг і подарунків, обіцяних дорослими, їхніми батьками. Діти ж обіцяли батькам бути чемними. Вони вірили в це, хотіли вірити. У новорічну ніч, в те що тоді збуваються бажання, взимку, коли падає сніг, у новий день, який принесе їм щастя. Так було написано в їхній книжці з великими яскравими малюнками.
Біля ялинки було багато людей. Дехто просто стояв і пасивно спостерігав. «Waiting for something or someone to show them the way» (чекаючи на щось або когось, хто покаже їм шлях), – як співають старі добрі Pink Floyd. Якщо чесно, таких чомусь було більшість. Можливо, в тому була якась мудрість і деякі речі приходять самі – потрібно тільки почекати. Сподіватись і вірити. Спокійно.
Але так думали не всі. Дехто був дуже активний. Танцювали навколо ялинки, бігали. Намагалися не впасти в болото. П’янезні підлітки – ті, що ще трималися на ногах, стріляли в небо петардами і кричали.
Решта, втомлена активними розвагами, не маючи сил навіть на те, щоб крикнути «З Новим роком!», мовчки спостерігали, як великі краплини дощу падають у калюжі, де змішалися пиво, шампанське, недопалки і залишки чиїхось окулярів. Вони вже були занадто зрілими, щоб чекати на казку, та занадто юними, щоб бути прикутими до телевізора, занадто активними, щоб просто чекати, що хтось там в ящику прийде і зробить для них свято. Хоча деякі пробували зрозуміти цей гумор, цю музику, всі ці вітання великих начальників. Потім здавалися і йшли гуляти, залишивши включені телевізори. А там, перед мікрофоном, на сцені, на видноті, стояли зомбі, продукти «фабрики звьозд». Вони хотіли почути когось, хто може співати.
Дорослі, які зібрались біля телевізора, ще не такі старі, щоб пам’ятати, як це звучало тоді, в оригіналі, щоб забути і змогти дивитись і слухати всі ці давні хіти живих привидів, з яких сиплеться нафталін в концертах радіо «Ретро» чи дискотеки 80-х. Вони хотіли побачити те, за чим стоїть хоч один атом якогось таланту, харизми, небаченого і нечутого, а не розтиражований масовий сміх, ритм і образ. Хто ці люди і чому їх так часто показують? Де поділись ті, які були кимсь, і щось могли в реальному житті, а не просто фантоми, картинки на екрані? Чим поганий був принцип, коли в студію на новорічний вечір запрошували тих, кого знали всі, а не тільки режисер чи власник каналу? Відомі люди – від космонавтів, до хірургів, футболістів і артистів. І де поділась українська мова? Навіть за совєтів в ефірі її не було так мало.
А може, вони просто все переплутали? Тоді, вони ще були дітьми, а ті що пам’ятали добре, як все було насправді, забули, або перекрутили у фокусі події і спогади, створивши солодко-гірку ностальгію за власною молодістю. Але тоді всі речі були краще зроблені, все було по-справжньому і сніг був завжди білий. Ті, що знали, як це було насправді, що були тоді, їхніми батьками, залишились самі і тихо спали. Вони, пенсіонери, так хотіли побачити нову, невідому, небачену, але чомусь дуже пізнавану фантастичну новорічну історію, а їм показали пластмасовий рімейк «Іронії долі» де все ніби правильно, яскраво і ..мертво у світі новітніх технологій і придуманих почуттів.
І падав сніг. На другий день нового 2010 року. Так хотіли діти, які зібрались біля ялинки. Навколо великої, красивої, прикрашеної міріадами іграшок ялинки, їх було зовсім мало. Це були ті діти, котрі вірили в те, що бажання збуваються. У новорічну ніч, вони загадали бажання мати зиму, коли падає сніг, мати новий день, який принесе їм щастя. Вони тримали за руки своїх батьків, щасливі, що все так, як вони хотіли і мріяли. Було тихо, десь поділись гіперактивні підлітки, залишились спокійні, тихі, не буйні, зовсім зникли п’яниці і випадкові люди. Були тільки діти, їхні батьки і батьки їхніх батьків, ті, які чомусь вірили, знали і пам’ятали, що зима – це коли сніг, коли свято, точніше багато, багато свят, які прийдуть, але… трошки пізніше.