Мені зовсім не йдеться про те, щоби «підтягати» Львів до світового міста. Чи «витягати» його як світове місто. Чи «витягати» з нього світове місто. Бо Львів цілком явно світовим містом не є.
Є в німецькій мові одне слово, яке неможливо адекватно перекласти українською. Тобто таких слів у німецькій чимало, але сьогодні мені йдеться лише про одне. Це слово - Weltstadt. Ясна річ, його можна (і, мабуть, таки доведеться) віддавати як «світове місто». Але чи багато скаже такий вислів українському вухові? Маємо - теж, до речі, вельми суґестивне слово, що до пуття не відомо, що воно таке - «европейське місто». Часто воно з'являється у супроводі означень «справжнє» чи «нормальне», які теж не надто прояснюють суть справи.
Бо що таке «справжня Европа»? Що таке «Европа нормальна»? Так, ніби є якась одна Европа. Так, ніби є якась одна навіть ідеальна Европа. Так, ніби є одна нормальність. Цей вислів більше промовляє про наші туги і бажання, ніж про взірці. Але туги і бажання - як, зрештою, і взірці - також бувають дуже різні. І часто дуже розмиті, неокреслені, невиразні. Зате часто важливіші за всі взірці і всі поняття. Тому вислів сяко-тако прижився і навіть, як бачимо, чемно собі функціонує, виконуючи не відомо яку функцію. Чи є поняття «справжнього европейського міста» насправді продуктивним, яке дійсно щось додає до нашого урбаністичного інструментарію? Невідомо. Але менше з тим. Натомість: «світове місто»?
Незайве було б поміркувати, чому вдалий переклад неможливий. Тут саме місце застановитися над значенням «неможливих» перекладів, що спонукають радше або перебирати слова в ориґінальному звучанні (в нашому випадку див. у заголовок), або - як у випадку зі «світовим містом» - змушують витворювати кальки. Зазвичай такі мовні випадки вказують на дефіцити не так мовні (вони похідні), як концептуальні, коли в життєвому світі бракує того, що називаємо «мовним концептом». Іншими словами, коли бракує не тільки і не так якоїсь «реалії», але й певної цілої «реальності». Йдеться про неконверґентність світів, про різницю в досвіді, про цивілізаційні відмінності, брак обміну та ще чимало інших - але споріднених - речей. Тож всі ті місця в мові і в нашому досвіді, де постають порожнини, які вимагають перекладу, а його не так то легко знайти, доводиться «робити», всі ті місця, де без кальок чи ориґінального перенесення не обійтися, заслуговують на особливу увагу.
Такі місця в мові відразу помітні за тим, що звучать кострубато - або взагалі не звучать. Скажімо, словник, сповнюючи найгірші мої побоювання, подає переклад слова Weltstadt: «місто світового значення». Тут-таки полізли в голову і «подія всесвітньо-історичного значення», та й взагалі якийсь «пенсіонер всесоюзного значення». Дійсно: в українському світі нема жодного міста, яке можна було б зі спокійним сумлінням назвати «світовим». Ми не маємо власного «світового міста». Не дивно, що не маємо і слова.
Відразу хотів би усунути можливе непорозуміння, що його накидає заголовок. Мені зовсім не йдеться про те, щоби «підтягати» Львів до світового міста. Чи «витягати» його як світове місто. Чи «витягати» з нього світове місто. Тим паче текстуально. Бо Львів цілком явно і недвозначно світовим містом не є. І ніколи не був. І ледве чи колись стане. Бо «світові міста» - рідко продукт свідомої діяльности, навіть дуже і дуже цілеспрямованої, навіть і дуже довгої. Тим паче не є вони продуктами примхи інтелектуалів, побічними ефектами текстів. Світові міста взагалі тільки почасти є наслідками людської волі - набагато більше вислідами історії і кон'юнктури. Кон'юнктури історії. І господарки, як складової частини історії в найширшому сенсі. Навіть географія відіграє тут лише другорядну роль. Зізнаюся також, що для мене «світове місто» також не є чимось, до чого аж так конче варто прагнути. Зрозуміло, що «світові міста» дозволяють нам на спектр переживань, станів і вражень, недоступних деінде: ні в просто містах, ні в просто світі, і саме тому вже мають свою неповторну - для мене, передусім, естетичну - вартість. І свій незаперечний «світовий» шарм. Але мені не треба його конче до життя. «Світове місто» варто бодай раз пережити, але в ньому не конче постійно жити.
І однак: мені таки йдеться про те, що Львів є світовим містом. Латентно він є світовим містом, але в цілком іншому сенсі, ніж ми його тут трактуємо, і, мабуть, в іншому сенсі, ніж цього прагнули би більшість його мешканців. І саме в цьому сенсі цілком в нашій волі, по-перше, усвідомити собі цю обставину - «світовість» Львова - тобто перевести її з латентного режиму в притомний. А, по-друге, усвідомивши її, підсилювати собі - і світові - на користь. І ось в цьому я вже ще й як добачаю велику вартість Львова, яку він міг би мати, але якою наразі на власний розсуд не користується і з якої з власної вини не користає. І це позбавляє його значної частки того шарму, який він міг би мати - додатково до того, який і так має. Але про це трішечки згодом.
Наразі ж повернімося до традиційніших значень «світового міста». Таким може дійсно бути «місто всесвітнього значення». Або місто, відоме цілому світові. Або таке, що мішанкою культур, націй, звичаїв, рас своїх мешканців не тільки відбиває розмаїття світу, але й вступає у взаємодію з ними. Місто здатне вмістити відбиток світу. Місто - модель світу, дзеркало світу. Або таке місто, яке надає собою сцену, на якій важаться долі світу. Або таке, що способом свого існування промовляє про загальні світові тенденції. Впливає на формування світових тенденцій. Цілком очевидно, що Львів - ані жодне інше українське місто - світовим містом у жодному з цих сенсів не є.
Тепер питання засадниче: чому ж я тоді заповзявся міряти шати «світового міста» на Львів? Одне зрозуміло: не з апологетичних міркувань, мовляв, Львів, ясна річ, є «світовим містом», ось тільки самому світові про це нічого не відомо, він забув про своє місто, тож треба йому якомога переконливіше про це нагадати. А якщо вже йому не вдасться - бо «світ» категорія не тільки вельми громіздка, але й до того же дуже ефемерна - то, принаймні, самим собі втовкмачити. Іншими словами, потішити своє вражене марнославство.
Ні: тут для мене важлива гра слів, яка допоможе влаштувати ту гру сенсів, на яких мені залежить. «Світове» можна зрозуміти і так: яку воно має причетність до світу. І до великого сучасного світу взагалі, і до свого власного світу. Світу свого минулого і світу свого сучасного оточення, для якого є центром притягання. І - і це вирішальне - наскільки воно таку причетність усвідомлює, цінує і готове нести. Готове не тільки винести, але й насолоджуватися нею.
На цьому місці мушу підкреслити одну засадничу для мене річ. «Світовість» не має для мене нічого спільного з ґлобалізацією. Світ не приходить у постаті всесвітніх концернів, їх представництв і їх продуктів. Вони і так вже давно тут. І ми навіть мали вже доволі часу переконатися, що не в них щастя. Ґлобальність - це не світ. Ґлобалізація взагалі не може додати нічого посутнього до розуміння світу, крім себе самої. До речі: те, що я маю на увазі під «світом» для Львова, теж, мабуть, щастя аж ніяк не помножує, бо дуже часто є дуже сумне. Але, можливо, годне дати нам якусь більшу глибину і трохи поменшити нашу недобру провінційність.
Львів сотнями тисяч ниток пов'язаний з цілим світом через людей, які колись були львів'янами, але з різних причин перестали тут жити (або й жити взагалі), не переставши від цього бути львів'янами. Цих ниток так багато, що сміливо можемо твердити про тканину, яка є нашим львівським світом поза Львовом. Тканина світу. Якщо і далі трактувати цих людей як таких, що не лише мають стосунок до Львова, але до яких і ми маємо стосунок, які нас обходять - чи, принаймні, їхні історії нас обходять, бо допомагають нам краще зрозуміти наші власні історії і місце, де вони відбуваються - тоді виявиться не тільки що Львів більше пов'язаний зі світом, ніж ми то собі часто в змозі усвідомити, але й що у самому Львові - власне через нашу зацікавленість і заанґажованість - набагато більше світу, ніж ми часто в нашому львівському самовдоволенні собі фантазуємо. Ці зв'язки, ці історії є чимось більшим, ніж архівом пам'яті нашого міста. Вони є ґарантами його причетності до сучасного, актуального світу. До того ж, найнадійнішими, бо ґарантують причетність емоційну.
Бо - особливо у ХХ столітті - Львів багато ходив у світи. Ішов у світи і дуже часто, якщо не переважно, не вертався. В цьому столітті особливо багато львів'ян вирушали звідси і в засвіття, звідки переважно не вертаються взагалі. Багато, дуже багато Львова пішло в світи і не вернулося.
Тільки від нас залежить тепер, чи захочемо ми визнати той Львів своїм. А разом із ним і ті світи, куди вирушили львів'яни і не вернулися. Чи захочемо впустити до Львова їхні світи через нас. Чи, навпаки, будемо вважати, що з «нашим», «своїм» Львовом вони не мають нічого спільного і тішитися, що вони звільнили нам місце. Для мене це означає - впустити до Львова світ. І в такий спосіб зробити його світовим містом. А де світовість, там і світськість. У сенсі манер. А світськість львів'ян для мене була би додатковим - аж ніяк не неприємним - побічним ефектом їх світовості.
Львів - то і є світ, який міг би до Львова вернутися. А світ - це в якомусь сенсі Львів, бо і він постійно йде і або вертається, або й ні.
Фото з сайту www.vlvov.ru