Наприкінці вересня у Львові вкотре пройде міжнародний фестиваль короткометражних фільмів Wiz-Art ‒ цього року вже 17-й. Головна програма триватиме з 22 по 27 вересня, а фестивальний тиждень відкриє спецпоказ 21 вересня. Глядачів чекає понад 150 фільмів з усього світу, п’ять повнометражних стрічок і покази одразу на шести локаціях міста.
Лише важливі новини – підписуйся на наш WhatsApp-канал
Фестиваль з’явився у 2008 році як ідея кількох друзів, яким бракувало кіно у Львові. За майже два десятки років ініціатива перетворилася на одну з найпомітніших культурних подій міста і платформу, що об’єднує українських та іноземних кінематографістів.
ZAXID.NET поговорив із засновницею і директоркою Wiz-Art Ольгою Райтер.Чому виник Wiz-Art і чи виконує він свою мету сьогодні?
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleАналізуючи все це через роки, розумієш, що Wiz-Art виник із великого бажання заповнити нішу, хоча тоді ми навіть не до кінця усвідомлювали, що саме відбувається. Нам просто було весело це робити – і це було головне. А вже згодом прийшло розуміння, що фестиваль з’явився тому, що нічого іншого просто не було: нам не було куди ходити й не було що дивитися.
Через те що ніхто більше цього не робив, я і кілька людей цим зайнялися. Склад команди багато разів змінювався ‒ кожні три-чотири роки хтось долучався, хтось ішов. Є люди, які в команді залишалися і 10 років, і більше.
Колись головною потребою було мати можливість дивитися кіно з дотриманням авторських прав. У 2008 році це вже було певним досягненням, адже піратство тоді процвітало. Водночас нормально розвиненого артхаусного прокату практично не було. Те, що нам вдавалося зібрати, було небагато: перша програма, якщо не помиляюся, налічувала близько 30 фільмів.
Це були фільми друзів співзасновниці фестивалю Наталки Ільчук, яка зараз живе у Франції. Вона є кінорежисеркою, і просто написала тоді своїм знайомим – вони нам повисилали DVD поштою за свої гроші. Потім ми вже почали надсилати флешки, бо інтернет був дуже повільний.
Львів має дуже давню кінотрадицію, однак у 90-х роках багато кінотеатрів масово перетворювали на нічні клуби чи склади для нікому не потрібних старих радянських книжок. Один із таких прикладів – кінотеатр Миколайчука.
Кінофестиваль Wiz-Art почався з того, що ми розбили телевізор біля кінотеатру Миколайчука з вимогами відновити цю локацію, бо нам треба було дивитися кіно. То був трішки максималістський, бунтарський крик: «Дайте нам дивитися кіно».
А що було далі?
Поступово змінювалися часи, а разом із ними – і фестиваль, зростав його професійний рівень. Уже у 2009 році я вперше поїхала на інший фестиваль – Balchik Short Film Festival у Болгарії.
По суті, на той час кіноіндустрії в Україні майже не існувало. Вона почала активно формуватися приблизно у 2012–2014 роках, а після Революції Гідності цей процес став помітнішим: з’явилися пітчинги, і люди отримали реальну можливість подавати свої проєкти.
Тоді мені не хотілося їхати на кінофестиваль до Києва, хоча зараз, дивлячись у календар, хочеться їздити на два фестивалі щосезону. Ситуація була зовсім іншою. Тому ми у Львові, як у культурній столиці, робили свій фестиваль – невеликий, лише короткометражний. Насамперед він закривав нашу власну потребу й потребу людей, яким таке кіно теж було близьке.
Потім з’явилися Дні українського кіно, ще ми робили Lviv Film Meeting та інші заходи, бо фестиваль ‒ це лише кілька днів на рік, максимум тиждень.
Зараз, окрім задоволення потреб глядачів, фестиваль ще й репрезентує українські та міжнародні фільми у Львові. Ми – непоганий місточок між Європою і рештою світу.
У Києві відбувається безліч кінофестивалів, і прем’єри більшості фільмів проходять саме там. У чому тоді полягає окрема цінність регіональних фестивалів?
Дехто женеться за тим, щоб вперше показати фільм, відкрити нове ім’я, наприклад, «Молодість». Хоча вони вже відійшли від цих правил, бо розуміють, наскільки це вигадана конструкція. Мені здається, з часом може залишитися тільки один фестиваль на кшталт Канн, який вимагатиме прем’єрності.
Для нас неважливий прем’єрний статус, хоча ми все одно ставимо собі обмеження ‒ фільм має бути не старший за два роки. Іноді в позаконкурсну програму можуть потрапити й ретроспективні, давніші фільми, але 95% стрічок, які ми показуємо, – цьогорічні. Так є завжди: фестиваль показує фільми поточного і попереднього років.
Лаври прем’єрності для нас узагалі непринципові, хоча в програмі є кілька українських прем’єр. Минулого року, наприклад, уперше саме в нас показали угорський фільм, який згодом отримав гран-прі. Було б цікаво подивитися, що з ним сталося далі.
Як змінилася львівська аудиторія за ці роки?
По-перше, змінилося покоління. Я маю радість спостерігати, як змінюються люди, їхнє сприйняття, наскільки відкритішим і сучаснішим є теперішнє покоління, хоча в чомусь воно й консервативніше. Кожні п’ять років люди стають у чомусь відкритішими, а в чомусь ‒ консервативнішими.
Та бульбашка, яка приходить до нас, готова дивитися майже все, що ми пропонуємо. Якби ми думали, що є щось, до чого глядач не готовий, це була б дуже велика самоцензура.
Однак зауважу, що, розуміючи певний контекст, деякі фільми ми просто не наважуємось показувати. Для нас важливо усвідомлювати, яку додаткову цінність принесе людям кіно, яке шокує або є некомфортним. Я завжди питаю себе: як таке кіно правильно представити? Якщо я цього не знаю, то не можу це запропонувати глядачам.
Тому люди будуть готові дивитися все, якщо ми зможемо належно їм це представити. Певні обмеження, звісно, є, адже ми теж не можемо бути цілком об’єктивними – саме тому в програмній команді має бути більше однієї людини.
Чи є у вас табу для формування програми?
У нас навіть є окремий маніфест про це, написаний як внутрішній документ. У ньому йдеться, зокрема, про стрічки, де жорстокість показують заради самої жорстокості, є знущання з тварин, маніпуляція думкою глядача чи тиск на жалість. Усе це, мабуть, найпростіше охарактеризувати як «недобре кіно».
Ми намагаємося не показувати недобре і показувати добре. Щодо політики, то ми живемо в політичному контексті й маємо всі ці речі перевіряти.
Ми можемо мати особисті переконання, але коли дивимося на фільм, намагаємося зберігати нейтралітет і оцінювати, що конкретно в ньому так чи не так, і чи не заплямувала себе людина чимось раніше.
Якщо порівняти Wiz-Art на початку і сьогодні, що найяскравіше вирізняє фестиваль зараз, чого раніше в ньому ще не було?
За масштабом цей фестиваль схожий на той, що був у 2020 році – тоді ми теж працювали на дуже багатьох локаціях. Саме тоді запустили й онлайн-кінотеатр, який згодом припинив роботу, бо є сервіси, що просто краще працюють у цьому форматі.
Водночас це була величезна робота: ми за три місяці збудували платформу і зробили 15 000 користувачів і близько 30 000 переглядів по всій Україні.
Це дуже запам’яталося, думаю, саме через пандемію, коли всі сиділи вдома й працювали дистанційно.
Цього року новинка – дуже свідомо сформована дитяча програма. У мене теж відбулися зміни: я стала мамою і тепер розумію, наскільки ця ніша незаповнена. Маленькі діти постійно дивляться в планшети й телефони, але не дуже розуміють сам процес перегляду – що кіно може бути чимось іншим, ніж просто півтори години в кінотеатрі.
Попри те, що я вже багато років працюю в кіноіндустрії, мій п’ятирічний син був у кінотеатрі двічі за життя. Бо те, що є в прокаті, не можна показувати дітям. Це дуже швидкі, динамічні фільми з рейтингом 0+, від яких, здається, страждає психіка навіть дорослих.
Тому ми готуємо програми тривалістю по 25 хвилин. Діти дивитимуться їх в комфортних умовах, на пуфиках. Квитки можна придбати за пільговою ціною, і ми запрошуватимемо навколишні садочки водити свої групи на ці покази.
Мені здається, ми як суспільство часто забуваємо, що діти й молодь можуть нас дратувати, але саме вони в майбутньому формуватимуть це суспільство. Тому в них потрібно вкладати, і це наш маленький внесок.
Ще будуть окремі програми для шкіл. Ми співпрацюємо з міським управлінням культури й сподіваємося показати їх щонайменше 600 школярам.
У програмі є українські фільми, заплановані обговорення, а на деякі покази навіть приїдуть режисери. Для учнів 9–11 класів це, можливо, стане першою зустріччю з якісним кіно.
Чи є в програмі фестивалю ініціативи, не пов’язані з переглядом фільмів?
У нас є дві частини. Перша – кінорезиденція, яка тривала з 3 до 9 вересня. Ми відібрали десятьох учасників і учасниць із різних регіонів України. Разом з експертами вони допрацьовували свої фільми, а 9 вересня представили проєкти на стадії work in progress в America House.
Також 25–26 вересня під час фестивалю разом із Lviv Film Hub ми проведемо індустрійну частину: пітчинг із подальшим фідбеком, щоб фільммейкери могли потренуватися презентувати свої проєкти й отримати відгуки. Крім того, відбудуться воркшопи від українських та міжнародних режисерів, які приїдуть поділитися своїм досвідом.
Якщо говорити про open-air кінотеатр як про окрему велику частину фестивалю, то він буде в Парку культури імені Богдана Хмельницького. Протягом чотирьох днів там показуватимуть багато фільмів: можна буде сісти в крісло або ж просто полежати на траві, як то кажуть, touch the grass.
Альтернатив буде багато, на будь-який смак. І не лише ввечері, бо буде цифровий екран, який добре показує і вдень.
Де у Львові взагалі можна дивитися кіно поза фестивалями? Чи вистачає місць, куди можна прийти просто переглянути щось цікаве?
На мою думку, ситуація краща, ніж колись. Є Jam Factory, де щосереди можна подивитися щось цікаве від Даші Бадьор. Є непогані допрем’єрні покази, багато українських фільмів можна подивитися просто в кінотеатрах, зустрітися зі знімальною групою. Ми теж час від часу щось робимо, але це більше кіноклуби.
Насправді мені бракує невеликого кінотеатру приблизно на 100 місць, як колись був «Коперник» – там було 160–170 місць, і щовечора нон-стоп відбувалося щось цікаве: показували й те, що було в прокаті, і те, чого в ньому не було. Кінотеатр, який мені особисто подобався найбільше саме через локацію, – це «Кінопалац», поки він ще існував.
У 2018-му фестиваль проходив повністю в «Кінопалаці» на Театральній, і ми могли гарно чергувати різні індустрійні активності. Найменша зала була розрахована на 60 людей, червона ‒ на 120, синя ‒ на 240.
Ця будівля досі стоїть у центрі міста, зараз це Будинок офіцерів. Мені здається, вона створена для того, щоб стати гарним, відновленим кінотеатром – міським чи приватним, але краще міським, на кшталт «Жовтня» в Києві.
Водночас має минути ще багато років, щоб з’явилася мережа незалежних кінотеатрів. Зараз, щоб потрапити до своєї зали, де половина людей хрумкає попкорном, треба пройти повз масмаркет і всі інші кола пекла консюмеризму. А хочеться, щоб це був невеликий, але атмосферний зал, хоча б як у київському «Кіно 42». Це не ідеальний варіант, але все ж краще, ніж нічого.
Круто, що такий маленький кінотеатр узагалі існує. Видно, цьому сприяє хіба що добра воля. На жаль, у нас іще немає достатньо людей із грошима, які готові інвестувати в такі речі й розуміють їхню цінність. Саме через це маємо провалля в кінорусі, кінопереглядах і кінокультурі. Люди мого покоління вже стали трохи заможнішими й відкривають бізнеси, однак навіть не дивляться в цей бік, бо просто не занурені в цю тему.
Тому сподівання на наступне покоління ‒ людей, які втомилися дивитися Netflix, Amazon і навіть Takflix на самоті у себе вдома і люблять переглядати кіно разом.
Я не втомлююся говорити про потребу в незалежних кінотеатрах вже багато років. Ми навіть робили якийсь активізм, ходили на депутатські засідання. Просто зараз у мене вже немає на це ресурсу, якщо чесно.
Уявімо, що Wiz-Art не існує. Якби тобі сьогодні запропонували заснувати фестиваль з нуля, ти б погодилась чи ні?
Чесно? Ні, не погодилася б. У 2008 році я не розуміла, скільки це роботи і скільки всього забирає. І річ не в тому, що проєкт важкий – він дуже класний, і я чую багато позитивних відгуків від наших глядачів. Але зараз я вже не могла б дозволити собі вкладати в такий проєкт стільки часу й зусиль, як робила це колись. Тепер він уже має певний рівень упізнаваності, широку мережу контактів і міжнародну присутність. По суті, саме це й рухає нас далі.
Партнер проєкту Культура – компанія blago – прагне допомагати мешканцям відчувати себе людиною, яка живе в сучасному місті, де все під руками та миттєво доступне. Компанія існує, щоб розвивати технології, які будуть покращувати майбутнє міського життя. Компанія blago – будує міста третього покоління!
Зараз я, напевно, не наважилася б заснувати з нуля саме такий проєкт і з таким портфоліо. Прикол у тому, що ти поступово вчишся разом із фестивалем. Я була на різних позиціях, спробувала себе в різних ролях – приблизно знаю, як почуваються перекладачі, техніки чи програмний відділ. Тоді всього доводилося вчитися поступово, і так само поступово все розвивалося. А зараз ситуація вже зовсім інша, і саме тому ми постійно змінюємося.Колись я дуже багато працювала в такому режимі, як зараз перед фестивалем, ‒ практично весь рік. Не аврально, але постійно щось вчила. Це шаленство, я б так більше не хотіла.
Мені здається, це проблема нашого покоління – нам важко щось відпускати, хочеться довести все до кінця, хоча насправді жодної фінальної точки немає. Коли фестиваль існує так довго, з’являється бажання або передати його комусь, або почати робити якісно по-іншому.
Останні кілька років я почала ставитися до цього зовсім інакше: у мене вже немає такого високого рівня трудоголізму, як раніше, і я цим пишаюся.