4 січня віце-ректору Українського Католицького Університету, дисиденту часів СРСР, правозахисникові Мирославу Мариновичу виповнилося 60 років!
Складно писати слова вітань і шани людині, чиє життя для багатьох слугує прикладом стійкості, мужності та справжньої віри. Складно, бо ризикуєш сфальшувати, не зрозуміти того сутнісного, що керує цією людиною впродовж її життя. Життя складного, насиченого, для багатьох незбагненного. Життя, про яке сам Мирослав Маринович колись написав так:
«Життя моє - безперервний Страшний суд наді мною. В кожній людині, з якою зводить мене доля, уособлені моя чеснота і мій гріх, воздам хвалу добрій людині - і мені добром воздасться. Не відпихну з погордою духовного каліку, відпущу гріхи його велії доброзичливим словом - і мій гріх буде відпущено. Нема страшнішого суду, коли він - непомітний: після нього залишиться час хіба на каяття.
Ти послав мене, Боже, в саму твердиню Зла всесвітнього, туди, де пробачати найважче, де гнів і жадання помсти - моральний закон людської справедливості. Тож зроби мене найюродивішим серед юродивих, щоб не пекло у грудях від сорому, коли пробачатиму кривду, заподіяну слабшому»
(«Євангеліє від юродивого»)
Тому зичимо, передовсім, здоров'я, віри у справедливість, розуміння немарності власних дій і вчинків. Бо розуміємо, що «Юродивий... Лицар абсурду... Блазень на ярмарку, який творить у серці Євангеліє Прощення» - це не просто людська ноша, суспільна роль; це той момент, «коли Господь кладе свою руку на плече людини...»
З роси і води Вам, пане Мирославе!
З повагою, редакція Інтернет-видання ZAXID.NET