В Україні близько 70 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Якщо дитина залишається без батьківського піклування та для неї не знаходять родину, вона потрапляє в інституційний заклад (інтернат), де не бачить моделі сім’ї й не отримує належної любові й підтримки.
В Україні існують альтернативні форми сімейного виховання: всиновлення, опіка та піклування, прийомна сім’я, велика прийомна сім’я (дитячий будинок сімейного типу), патронат. Таким чином діти, які втратили біологічних батьків або позбавлені їхньої опіки, можуть отримати сім'ю. Саме в сім'ї дитина формується як особистість, з перших років життя засвоює моральні цінності, соціальні норми, переймає культурні традиції й модель родини як такої.
ZAXID.NET спільно з дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) та благодійним фондом «Рідні» розповідають історію Анастасії, яка зростала у великій прийомній родині (дитячому будинку сімейного типу). Дівчина ділиться, як це вплинуло на її життя.
Велика прийомна родина або дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) – це сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі. У ДБСТ спільно мешкають і виховуються від п’яти до десяти дітей включно з біологічними.
Усе свідоме життя пройшло в ДБСТ
Зараз Анастасії 20 років. Вона студентка Українського католицького університету. У неї люблячі батьки та велика сім'я. Коли дівчині було два з половиною роки, від неї відмовилися біологічні батьки, залишивши дитину в лікарні. З медзакладу у свій дитячий будинок сімейного типу в Королево на Закарпатті Анастасію забрала монахиня – сестра Йосафата.
«Наскільки я знаю, біологічна мати померла, коли мені було вже шість років. Насправді я не надто цікавилась нею, не мала такої потреби. У мене є ще старша сестра – Ольга. Якийсь час ми з нею спілкувалися, але мені не дуже подобалась наша комунікація, тому ми припинили. Коли мені було 13, приїжджав чоловік, який назвався братом моєї біологічної мами. Він постійно повторював, що йому мене шкода, бо я не маю мами й тата, і що можу на нього покластись. Однак я відповіла, що в мене є мама й тато, показавши на монахиню – сестру Йосафату й отця Івана Ісайовича. Після цього я вирішила змінити прізвище на батькове – Ісайович. Я бачила дядька, мабуть, двічі, але не хотіла підтримувати стосунки. Так і не спілкуюся ні з ким з рідних», – розповідає Анастасія.
Усе свідоме життя дівчини минуло в дитячому будинку сімейного типу. Про цей період в Анастасії найтепліші спогади. Каже, що мала чудове дитинство – як у всіх дітей. Батьки, хоч і не біологічні, оточили її своєю любов’ю та турботою.
«Я до с. Йосафати ставилася як до мами, а до о. Івана, який є меценатом цього будинку, – як до тата. І так буде завжди», – зазначає дівчина.
Сестра Йосафата, яка стала мамою для своїх вихованців, насамперед дбала про освіту та розвиток дітей.
«Якщо була потреба в додаткових заняттях, то вона цим дуже переймалась. Завжди казала, що діти мають мати дитинство й освіту. Я пам'ятаю, як вона возила нас усіх на бальні танці, різні гуртки. У мене були заняття в музичній школі, наприклад», – пригадує Анастасія.
Дитинство дівчини було багатим на позитивні емоції. Вона каже, що мама часто возила їх на лижі, в гори, до лісу. Опановувати нові навички сестра Йосафата заохочувала власним прикладом.
«Це й зараз відбувається. Хоч я рідко буваю вдома, але часто бачу в сімейному чаті фото, які мама скидає з прогулянок, походів у театри й кіно. У нас теж завжди були такі поїздки. Те, що ми проводили час разом і з користю, було дуже цінно. Пам'ятаю, як уперше стала на ковзани, на лижі. Це було щось таке “вау”. За кордон також їздили», – розповідає Анастасія.
Сестра Йосафата часто подорожує зі своїми вихованцями
Попри те, що в ДБСТ проживали діти з різних сімей, з різними історіями та минулими досвідами, в них усе ж було відчуття єдності. Сестра Йосафата докладала чималих зусиль, щоб воно сформувалося. Анастасія каже, що відчуття сім’ї залишається й досі.
«У нас плекали цінності сім'ї, говорили, що ми маємо навчитися жити один з одним. Тож я інших вихованців сім’ї сприймаю як братів і сестер. З меншими ми постійно на зв'язку через сімейний чат, зі старшими дівчатами теж спілкуємося. Звісно, зв’язок з братами й сестрами, які вже не живуть у ДБСТ, залежить від їхнього бажання. Дехто виїхав за кордон, хтось має свої сім'ї, тому не всі спілкуються з нами тісно», – говорить вихованка.
Формування сімейних цінностей
Саме виховання у ДБСТ сформувало в Анастасії сімейні цінності, тож вона знає, що таке люблячі мама й тато, брати й сестри, сім'я, єдність.
«Нам завжди говорили, що ми – сім'я. Водночас с. Йосафата ніколи не була проти нашого спілкування з біологічними батьками або з родиною. Вона нам говорила, що мама є мама, вона дала нам життя і за це треба дякувати навіть попри те, що склалися обставини, коли від нас відмовилися або ж нас покинули», – розповідає дівчина.
Саме виховання у ДБСТ сформувало в Анастасії сімейні цінності
Стати родиною для дітей, позбавлених батьківського піклування, можете і ви. Зателефонувавши на гарячу лінію благодійного фонду «Рідні» та дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) – 0 800 300 484 можна отримати безкоштовну консультацію від фахівців.
Після закінчення школи дівчина вступила до Української академії лідерства. С. Йосафата всіляко підтримувала її. Поки Анастасія проходила відбір, за неї вболівала вся сім'я.
«Саме мама запропонувала приглянутися до академії. Вона знала, що я хочу щось спробувати, кудись поїхати, відриватись від дому, щось пізнавати, досліджувати. Мені все було цікаво. Тож я вирішила, що проходитиму відбір в Академію», – розповідає вихованка.
Після закінчення Академії лідерства дівчина вступила до Українського католицького університету. Зараз вона навчається на третьому курсі програми «Соціальна робота». Цей напрямок обрала, щоб дізнатися, як працює соціальна сфера в Україні.
«Спочатку треба одягнути рятувальний жилет на себе, а потім – на іншого. Я подумала, якщо знатиму, як мені діяти в тій чи іншій ситуації, то зможу бути корисною для інших. Мені загалом дуже цікава соціальна робота, бо я бачила, як працюють мої батьки. Соціальна робота – це ж не тільки про роботу в якихось структурах, державних установах, а це і про те, як організовувати громади, вести проекти. До того ж я вже маю невеличкий досвід – допомагала батькам з благодійним дитячим садочком», – розповідає Анастасія.
«Я дуже хочу, щоб інші діти теж отримали безумовну батьківську любов»
Дитячий будинок сімейного типу у Королево Анастасія вважає своїм домом, вона знає, що там її люблять, завжди чекають і підтримують. Дівчина постійно спілкується зі сестрою Йосафатою.
Дівчина ділиться, що не знає, як би склалося її життя, якби її не забрали у дитячий будинок сімейного типу, якби вона не мала сім'ї й жила в інтернаті.
«Завжди кажу, що мені пощастило. Я дуже хочу, щоб інші діти, які живуть в інтернатах і дитячих будинках, теж отримали безумовну батьківську любов», – каже Анастасія.
Дівчина додає, що надважливо, щоб кожна дитина жила в сім'ї, мала надійного дорослого, свій простір, у якому про неї дбатимуть. Наприклад, вона знає, як функціонує сім'я тому, що її виховали в сім'ї. Це також дало розуміння того, як жити з іншими людьми, які так само мають особливості. За словами Анастасії, досвід сім'ї наче робить її повнішою.
Існує багато стереотипів щодо дітей з інтернатів. Один з найбільш поширених – «погані гени». Однак Анастасія власним прикладом показує, що вирішальну роль відіграє оточення.
«Я не дуже вірю в приказку, що яблуко від яблуні недалеко падає, тому що маю власний приклад життя. І мені здається, гени абсолютно не відіграють ролі у становленні дитини як особистості», – каже дівчина.
*Проект реалізується Благодійним фондом «Рідні» та Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).