У мене 18 лютого день народження… І вже три роки поспіль його не святкую… Не можу…
18 лютого 2014 року на Майдані почалися розстріли… Кров, біль, жах… і недолугість керівництва, страх політиків приймати рішення і брати на себе відповідальність… Здавалося, що в ті дні ми проходимо точку неповернення…
18 лютого 2015 року – річниця початку розстрілів і Дебальцівський котел… А в ньому наші солдати, зокрема купа моїх підопічних… В той день я ловила кожне повідомлення, щоб почути, що вони живі… А дзвонити ж не можна, щоб не відволікти в відповідальний момент. Цілий день в мене в хаті не закривалися двері: приходили бійці за допомогою перед відправкою на передову… А ввечері я таки дочекалася заповітного повідомлення від полковника Соколенка: «Ми живі, вийшли з Дебальцево. В трусах і касках. Пришли щось вдягнутися…» І весь вечір напевне всі волонтери Львова спільно збирали всеможливі речі і везли на схід…
І знов здавалося точка неповернення… Ми маємо здійснити зміни, ми маємо побороти проблеми, ми маємо створити нову Україну…
Цьогоріч мій День почався з почутої статистики – хлопці підірвалися… Один загинув, другому відірвало ноги… Більшість із нас почали сприймати війну на сходу через призму статистики… Страшної, але звичної… Колись болючої, але тепер далекої… І наше віддалення від війни, наближає до нас біду… Бо ми до неї не готові, ми не готуємо засоби оборони, ми не виховуємо відповідну зміну захисників…
Ми не змінилися… Точніше, по-справжньому змінилося дуже мало людей. Змінилися ті, хто втратив близьких, хто пройшов майдан в часи крові і звитяги, хто сьогодні живе волонтерсько-солдатським життям і творить спражнє середовище протидії окупації, як внутрішній, так і зовнішній…
Але чому кажу, що не змінилися? Бо в річницю страшних подій людської боротьби і самопожертви, більшіть т. зв. державних мужів запросто настроїлися на розвал коаліції, перевибори Верховної ради, хоч і школяр нині розуміє, що це катастрофа для України.. Бо ті, хто має творити і приймати закони, прогулюють засідання, займаються своїми справами, копаються із-за спини…
Але що я про високі матерії… Давайте про нас. Коли я публічно прокоментувала велике святкування у Винниках, що не гоже з таким розмахом і так дорого святкувати в час війни – мені навіть почали погрожувати, що доступно і грубо пояснять, чому я так не маю права говорити, і що кожен має право тратити свої гроші як захоче… Але ж думаю всі засадничо погоджуються, що дорогі і показові святкування в час війни це як «Свято під час чуми»!!! Щобільше, багато людей, стало відстоювати право скоробагатька публічно і дорого святкувати… А в мене перед очима родини загиблих і скалічені солдати, які потребують часто мінімальної допомоги і підтримки….
Коли я почала виясняти, чому машини на чорних (військових) номерах і з АТОшним маркуванням перебувають тривалий час у Львові, а не в частині, чи в зоні АТО, мені знов почали погрожувати, зводити наклепи, питати, чого я вчепилася, що проблем не маю… Але ж це НЕПРАВИЛЬНО, що така машина у Львові, а не на передовій, куди її передавали волонтери!!!
Але знаєте, що особливо в ці дні вдаряє у спину? Коли ми всі говоримо про потребу змін, зокрема в пам'ять тих, хто за ці зміни поклав життя, більшість погоджується з жахливим формулюванням: так от політики мають мінятися, сусід має мінятися, влада має мінятися, керівництво, організатори, відповідальні… але майже НІХТО не думає про самого себе!!! Зміни, як це не банально і заїжджено звучить, мають починатися із кожного із нас! І НЕМАЄ виправдання тому, що ми ще не готові відійти від звичного способу життя, а ми не матимемо можливості вирішити питання, а нам буде важко… А не важко тим, хто втратив близьких на майдані, в АТО, бачити, що їх жертва марна?
Мені болить. Мені страшно від одного усвідомлення, що ми можемо вернутися в домайданні часи бруду, брехні, безкарності. Страшно, бо на стежку повернення ми вже однією ногою стали, хоча багато добрих людей зараз робить все, щоб ми таки назавжди полишили то болото… Але вже нині ті, хто нас вбивав на Майдані, проходять випробування у спецпідрозділ, який нібито має нас охороняти… Вбивці охоронятимуть нас? А все може бути… Вони не в суді, Люди вже не згадують про їх відповідальність… Їм добре і спокійно живеться… І справа тут не у владі навіть… МИ даємо вбивцям і відповідальним за вбивства спокійно жити… Це МИ не сформували середовище, яке б категорично не сприймало таку ситуацію… Більшості ж просто байдуже…
Я хочу, щоб рана Майдану з новою силою запекла всіх нас, щоб вона відкрилася, закровоточила, заставила нас зібрати всю силу в кулак, дати відсіч тій наволочі і тим паразитам, які пробралися у всі сфери нашого життя і намагаються заколисати і знищити нас із середини… Я хочу, щоб беркутня не мала життя в цій країні. Я хочу, щоб хабарникам «рубали» руки… Я хочу, щоб припинилися кулуарні домовляння і відкати… Я хочу, щоб відповідальні за смерті на майдані сиділи довічно! Але я також хочу, щоб ми були готові жертвувати зручностями, знайомствами, навіть грошима задля честі і справедливості…
Але хто з вас готовий на відкритий бій? Не з ура-патріотичними криками і походами по Львову? А до кропіткої і поки дуже невдячної праці?