Нещодавно в театрі Лесі, відбулася прем’єра вистави «146 зірок, видимих неозброєним оком». Якщо ви звикли до вистав традиційного драматичного театру, то майте на увазі, ця вистава є постдокументальною. А йому передував документальний театр, який виник як явище у 20-ті роки XX століття. Його автор Ервін Піскатор вважав документальний театр реакцією на традиційний театр, з його перебільшеною розважальною функцією.
Дійство у цьому театрі базувалося не на вигаданих сюжетах, а на реальних фактах: документах, справжніх. Цілком ймовірно, що на виставах документального театру побачите статистичні таблиці, постанови уряду, фб-коментарі чи результати соцопитування, почуєте кавалки виступів політиків чи відомих особистостей.
Це відкрило можливості для театру піднімати актуальні і важливі теми, які в суспільстві викликають гострі дискусії, від соціальних до політичних. «Четверта стіна», яка умовно відгороджувала сцену від глядача, впала. Відтепер режисери сприймали глядачів співучасниками вистави. В 60-х роках, з посиленням впливу ЗМІ у суспільстві, документальний театр набув ще більшого інтересу в глядачів. Бо на таких виставах могли аналізувати і розбирати найболючіші проблеми свого суспільства. Наприклад, тоді предметом документальних театрів ставали матеріали Нюрнберзького процесу, Голокосту, свідчення жертв та карателів концтаборів, протоколи судових процесів. Використовували імена реальних людей. В Україні цей вид театру набув свого інтенсивного розвитку з 2014 року.
А що передбачає постдокументальний театр? У «146 зірок...» предметом вистави став уже не сам документ, в цьому випадку соціологічне дослідження якості життя ЛГБТ-людей у Львові, натомість актори передають своє переживання і рефлексії на історії людей, які брали участь в дослідженні. За словами режисера Дмитра Захоженка, «ми не граємо представників ЛГБТ, ми граємо себе, те, що робить з нами документ».
Актори виконували монологи людей, зафіксовані під час досліджень освітнім центром з прав людини у Львові. Глядачам дали ще більше можливостей до участі. Посередині сцени стояв мікрофон і нас, глядачів, повідомили, що кожен хто захоче поділитися своїми думками зможе це зробити впродовж вистави. В моєму варіанті вистави ніхто не відважився, зате одна молода дівчина зголосилася стати дієвою особою впродовж одного з блоків.
Про варіанти згадую не просто – вся конструкція вистави продумана на принципі варіативності. Ми, глядачі, голосували за те, що хочемо – пісню чи монолог. Пісня-розмова з Богом звучала два рази. Натомість одну частину вистави ми, здається, так і не побачили :)
Така інтерактивність асоціювалася з комп’ютерною грою LEGO і казкою – наліво підеш так буде, те обереш – ще інакше. Словом, на такі вистави можна ходити і ходити – кожного разу композиція буде інакшою. А ще ж різні глядачі будуть.
На цій виставі мене охоплювали як інтерес, так і напруга, як же актори поведуть дію з невідомими змінними?! Чи впораються, чи втримають ритм вистави?! І буквально спостерігаєш творення на ходу! Така інтерактивність вимагає шаленої майстерності від акторів, вони працюють з непередбачуваними поворотами, не всі варіанти можна прописати, як і в житті. Таке захоплює! Готовність до ризиків загострює справжність і переконливість акторської гри разом з емоційними і розумовими переживаннями глядача. Оскільки ця вистава є мюзиклом, то я насолодилася і текстами Володимира Бєглова, і музикою, і пластикою рухів.
Драматургиня Оксана Данчук підняла тему страху. Кожен блок супроводжувався заголовком-світловим написом страхів: страх себе іншого, страх правди, страх тіла, страх любові... Врешті страх ознакували причиною агресії. Монологи людей-ЛГБТ були складними і зворушливими, про зречення мами і прийняття її такою як вона є. Про відчай і віру. Але жоден монолог не мав осуду чи позиції жертви. Я і сміялася, і плакала.
Дотепер не можу позбутися відчуття, що все почуте, побачене, продумане і пережите стосується не лише представників ЛГБТ. Не знаю жодної суперлюдини, яка б не проживала біль, розпач, пошук сил для прощення чи прийняття самих себе чи інших людей. Мало хто не стикався з внутрішньою боротьбою страхів і бажання позбутися їх.
Як часто ми відкидаємо інакших і як часто ми самі стаємо тими, хто не вписується в «норму» світу. Самі проживаємо почуття провини і не шкодуємо накинути на свого ближнього. Не хочемо почути і самі стаємо нечутними, невидимими. А що, коли в гонитві за правдою, за дотриманням її в «нормі», за її очищенням – ми втрачаємо суть цієї «норми» і вихолощуємо життя в любові до ближнього?! Що нас робить запеклими суддями?! Може в примарній гонитві за успіхом для знеболення своїх ран від страхів, ми втрачаємо свою людяність?
XXI століття остаточно розвіяло міф про ідеальне суспільство для кожного. Але з ролі і участі глядачів у постдокументальному театрі все таки залишається надія на те, що кожна людина може зробити життя кращим навколо себе – вчити своїх дітей не боятися, жити своє життя, а не інших людей, вчитися любити ближніх. Бути людьми.
Усі думки, пережиття, що викликала вистава плюс естетична насолода від її аудіо-візуального образу і костюмів Багінського зробили «146 зірок, видимих неозброєним оком» кращою з тих, які я бачила останнім часом.