Ми провели 15 днів у повній окупації. Під Гостомелем. 14 ночей у підвалі за температури +5.
На другий день пропав зв'язок, на третій – світло. Без світла, без газу, без опалення, ліків і бензину. Ми були відрізані від усього світу.
Ми не могли виїхати. Нас не випускали. У сусідньому селі розстріляли сім'ю. У нас вбили друга, який роздавав їжу мирним мешканцям.
У друзів у ці дні померла мама. Її винесли і поклали на лавку в пакеті в Гостомелі. Її досі не поховали...
У наш двір влетів товстий осколок від «Граду». Ми чистили мітки для авіації на нашому газоні. Адже вони літали над нами кожного дня.
Їх установки стояли в лісі, де я гуляла з собакою «до» і щовечора я завмирала біля вікна, де можна було упіймати зв'язок. І віконні рами штовхали мене від цих жахливих ударних хвиль.
Я навчилась розрізняти звуки – розриви вакуумних бомб, «Градів» та «Ураганів», польоти винищувачів, військових літаків та алігаторів. Коли було «тихо», ми готувались морально до нових бомбардувань.
9 березня вони увірвались до нас додому. 13 підготовлених, одягнених до зубів кадирівців. З рудими бородами, обмундировані до зубів. З ПЗРК за плечима і потертими автоматами. У георгіївських стрічках, на спинах з написом «Розвідка». Вони вирвали фіртку, влетіли в будинок за секунду, рухались по-спецназівськи, вриваючись у кожну кімнату. Це пекло тривало не більше 30 хвилин, але здавалось вічністю. Вони забрали телефони, мисливську рушницю. Вони погрожували батькові. Це було останньою краплею. Ми ризикнули виїжджати. Далі не можна було залишатись.
Найстрашніше було наважитись на евакуацію, адже зеленого офіційного коридору до нас не було. А відео-підтверджень про розстріли мирних мешканців – було багато. Я розуміла, що цей день може бути моїм останнім. Я прийняла це і змирилась.
Ми виїхали. З білими прапорами, що ми пошили із простирадл і швабр. У колоні із 4 машин. З дітьми і немовлям, у якого закінчилась суміш і воно було на межі смерті. Ми дивом проїхали 3 ворожі блокпости. Від кількості техніки і військових німіли руки.
Я побачила все… Обвуглені, замерзлі тіла, розстріляні цивільні машини, розбиту техніку. Ми зупинялися щоразу на узбіччі, коли на зустріч на шаленій швидкості мчали колони ворожої техніки. Ми пробиралися під «Градами»… і молились. Ми навчились по-справжньому молитись.
Зараз я не можу слухати музику. Мене дратують голосні звуки. А в тиші – відчуваю немислиму напругу. Постійно чекаю, коли прилетить. Було все: страх смерті і голоду. Відмовляли ноги. Я не могла відновити дихання після чергового бомбардування.
Ми залишили все, але ми вижили.