Триває прокат одного із найуспішніших та найтитулованіших українських фільмів року. «Клондайк» Марини Ер Горбач отримав чимало нагород, зокрема приз за режисуру на фестивалі «Санденс» та інші призи. Зараз картина має шанси (за оцінками американських ЗМІ, які пишуть про кіно) потрапити в оскарівський шорт-лист.
Події фільму розгортаються на Донбасі на тлі катастрофи рейсу МН17. Молода родина, Толік та Ірка, мешкають на Донеччині. Вони мають господарку та чекають на дитину. Вони не полишають дому навіть тоді, коли у містечку з’являються озброєні угрупування. А одного дня, а точніше 17 липня 2014 року, неподалік їх будинку падає збитий Boeing.
Фільм майстерно відбиває усі жахи війни в одній маленькій географічній крапці, якої й на мапі практично немає. Проте на мапі війни вона стає болючою.
Ми поговорили з режисеркою Мариною Ер Горбач про відчуття катастрофи та про те, як фільм може воювати.
Чому з усіх страшних подій, які відбулись, саме катастрофа МН17 стала поштовхом для фільму?
Це була глобальна катастрофа і тоді вона виглядала символічною. Я почала працювати над стрічкою у 2016 році. Я слідкувала за справою MH17 весь час. Річ у тім, що 17 липня – день мого народження і весь час я ніби в цей день поверталась. Тож я слідкувала за ходом розслідування, стежила за усіма новинами.
І у 2016 році, який став для мене своєрідним піком, я зловила себе на думці, що справа рухається дуже повільно, фактично взагалі не рухається. При тому, що було багато доказів, і фото, і відео тощо. Було досить багато матеріалів, тож мене найбільше перелякало, що якщо міжнародна справа MH17 так стишується, то в принципі важко сподіватись, що Росія буде покарана за окупацію Донбасу, анексію Криму.
У вас в центрі історії є дуже об’ємний жіночий образ, а чоловіки, які її оточують, скоріше є символами. Навмисне створений такий спектр?
Я не погоджуюсь, що чоловічі образи якісь не яскраві. Ми ж не спостерігаємо за цими чоловіками, наприклад, на фронті, де вони можуть проявити свій героїзм. Ми бачимо їх вдома, де вони займаються рутинними справами. Толіку потрібно вивезти дружину у будь-який спосіб. Звичайно, він не геройствує так, як ми, глядачі, хотіли б побачити. Але такі толіки існують. Він неоднозначний персонаж. Не можна на нього ставити штамп «сєпар» чи «вата». Він просто опинився в таких обставинах. У Києві після перегляду з цього приводу була ціла дискусія. Вимушені переселенці ділились досвідом, як це залишатися в окупації з українським паспортом.
Так, Саня в нас пристосуванець. Я, до речі, вивчала, якщо так можна сказати, психологію «сєпарства». Часто-густо мотивацією для таких людей є бажання почати з початку своє життя, відчуття, що вони можуть стати кимось, ким вони не змогли стати в мирний час.
Ярік – представник нового покоління, він взагалі не може зрозуміти, чому він має співіснувати з людьми, які зі зброєю прийшли на його землю. Це покоління, яке ніколи не жило у радянській парадигмі. Тобто у всіх героїв є свої контексти, але так сталося, що історія будується навколо жінки, рушійною силою якої є материнський інстинкт.
Жінка стає в рази сильнішою, коли вона вагітна, це просто концентрація сили, тому навіть в найгірших ситуаціях вона все одно живе майбутнім. Тобто зараз падає стіна, але все одно їй потрібно подбати про візочок.
Але усі персонажі неоднозначні, вони не розділені на добрий чи поганих.
У вас глобальна катастрофа сконцентрована в дуже маленькому, практично герметичному просторі. Не було спокуси більше говорити саме про катастрофу, про літак?
Ні, не було. Я взагалі не є режисеркою, яка знімає про війну. Це, мабуть одна з останніх для мене тем, військові образи мене не інспірують. Це був вимушений акт творчості. Я почувала себе у цей момент переляканою та безпорадною: 300 мирних іноземців вбито, частина території окупована, Крим анексований, але ніхто не покараний за це. І ми всі живемо далі.
Мені було страшно і цей фільм виник як супротив цій безпорадності, я не хотіла відчувати себе однією з жертв цього російського міфу про «другу армію світу». Але я поставила собі режисерську задачу уникнути естетизації війни, насилля, жертв. Навіть документальні кадри, телевізійні (тобто в нас на якийсь момент кіноглядач стає телеглядачем, і це теж один з прийомів) ми використали, щоб ще раз їх не відтворювати. Ми даємо змогу глядачу самому уявити те, що відбувається за межами кадру. В нас у всіх є цей візуальний досвід, ми всі бачили ці страшні кадри, тому я хотіла запросити глядача в співавтори, щоб мені не потрібно було прямо аж все викладати на екран, я довірилась глядачеві.
У вас дуже сильний образ розбитої вибухом стіни, який з одного боку дає відчуття незахищеності, з другого боку створює ефект театральності. Що ви закладали у нього?
Я закладала лише те, що будинок постраждав від вибуху. Я не ставила собі за мету наповнити фільм символами, я хотіла створити цілісний фільм-образ. Це родина, це їх світ, це їх мрія. В них торба зібрана, щоб їхати відпочивати на море.
І починається фільм з мрії, з того, що вони будуть робити з цією побитою хатою, навіть в кінці фільму вони не перестають будувати плани та мріяти. Але їх мрії, плани, їх родина, їх будинок пробиті ракетою. Тобто з одного боку це образ, а з другого – документалістика.
Чи відразу ви планували взяти Оксану Черкашину на головну роль?
Ні, не відразу. Зрештою, ми не відразу отримали фінансування. У 2017 році нас не підтримали, була думка, що зарано для такого фільму. У 2019 році я побачила Оксану у виставі «Погані дороги» Наталки Ворожбит (фільму тоді ще не було). Ми зняли з нею тизер, який потім ми презентували на пітчингах.
Мені було важливо перевірити, що це моя акторка в плані енергії та правдивості, які мають з’явитися у нашому складному фіналі. І ми дуже добре спрацювались.
Розкажіть, будь ласка, про досвід «Санденса».
Це дуже крутий форум, який має особливу атмосферу. Там дуже великий відбір, з усього світу у конкурс World Cinema Dramatic Competition, де ми брали участь, відбирають десять фільмів. Ми хотіли саме на «Санденс», ми хотіли вийти за межі європейських фестивалів. «Санденс» відбувся онлайн, була створена платформа, на якій можна було спілкуватись з глядачами та продюсерами. Потім в Каннах ми вже з деким з них познайомились у реалі.
Фільм багато вже встиг поїздити світом. Якими були найцікавіші реакції чи запитання?
Для мене найнесподіванішим була реакція молоді. У нас навіть є декілька нагород від молодого журі. Я не очікувала такого, бо ми не думали про «Клондайк» як про фільм для молоді. Також мене вразило, що на показах у Берліні та Парижі нам пропонували показувати фільм в школах.
Були й негативні відгуки. І провокації були. І запитання на кшталт «хіба можливо зброєю зупинити війну». Ми на них відповідаємо. Насамперед наш фільм про те, що є нормальним, а що ні. Часто в Європі кажуть, що ненормальним є те, що герої залишились. Нормально, якщо почалась війна всім відразу виїхати. А фільм «Клондайк» про те, що ненормальною є війна, що інша країна дозволяє собі порушувати кордони України, а не те, що герої залишились.