«Для когось АТО – просто три букви. Для когось – справжнє випробовування. Що ви зробили б, якби одного дня залишились без нічого? Чи змогли б знайти в собі сили боротися далі, бо рідне місто виштовхнуло вас зі своїх обіймів і змусило починати все заново?», – запитує авторка першої книжки про біженців зі Сходу Маргарита Сурженко.
Вона народилася засніженого дня 1989 року і вперше вдихнула забрудненого луганського повітря. З часом не раз запитувала себе: «Чому ми живемо в Україні, а розмовляємо російською мовою?». Крім того, авторка постійно відчувала потяг до писання. В 11 років вона написала кілька фантастичних оповідань. У старшому віці теми стали більш серйозними. Переїхавши 2006 року до Києва, письменниця зрозуміла, що знайшла своє улюблене місто. Та доля подарувала їй невеличке випробування, яке пізніше стало джерелом натхнення для написання цієї книжки. У 2012 році Маргарита повернулася до Луганська й була свідком подій, які почали загострюватися навесні 2014 року. Влітку покинула місто, побувала в Кривому Розі, Луцьку, селі Головно на Волині. Усі ці події надихнули написати книжку «АТО. Історії зі Сходу на Захід».
– Маргарито, як тобі зараз живеться в Києві? Чим живеться?
– У Києві живеться краще, ніж в Луганську, я обожнюю це місто. Вдень і вночі воно прекрасне. Є люди, які проходять повз красу й не бачать її, я теж, певно, це часто роблю. Але інколи все ж таки звертаю на неї увагу, наприклад, можу повертатись з курсів англійської додому, дивитись на вечірні вогні великого міста, слухати музику в навушниках і просто усвідомлювати, що я щаслива бути тут і зараз. Саме за ці прекрасні миті я й люблю Київ. Хоча, звісно, є і свої недоліки життя у столиці. Наприклад, бракує комфорту в квартирі, яку ми орендуємо, бо віддавати за комфорт усю свою зарплатню я не готова. Зараз моя мета – заробити гроші, щоб купити квартиру біля Києва для мами, адже в її віці залишитись без власного житла дуже важко. Хочеться, щоб у неї було власне гніздечко. Тому наполегливо працюю копірайтером, адже маю чудову мотивацію не лайкати котиків, а писати статті, щоб швидше наші плани реалізувались. Хоча дивлюсь на курс долара і... намагаюсь не думати про нього, щоб не засмучуватись, а просто беру ще одне завдання (посміхається).
– Часто думаєш про Луганськ? Наскільки відчуваєш його батьківщиною?
– Можливо, це буде маленькою зрадою, але я ніколи не відчувала Луганськ батьківщиною, так уже склалось. Я не любила його 16 років, і вперше полюбила в 22 роки, коли повернулась туди після Києва. Певно, вроджений оптимізм заговорив. Я порівнювала Луганськ із Києвом і помічала щось хороше. Наприклад, в Києві я їздила до басейну з двома пересадками й платила 60 грн, а в Луганську їхати треба було 5 хвилин і платити 20 грн. Там не було заторів, були смачні тістечка і кафе «Блінок» (посміхається). Але при цьому там не було перспектив, не було душі. Принаймні для мене. Можливо, хтось зміг відчути це місто і знайти там себе. Я розумію тих людей, які зустріли там свою половинку, які там були щасливими, які планували своє майбутнє в Луганську. Їм зараз дуже важко, бо їхні мрії розбились. Але я завжди мріяла поїхати з Луганська, тому в якомусь сенсі мені легше переживати всі події, пов’язані з війною. Моя батьківщина – це Україна і, на жаль, в Луганську я не відчувала Україну.
– Ти першою написала про біженців зі зони АТО. Звідки була потреба про це говорити?
– На одній з презентацій мені поставили питання, навіщо я написала чи який сенс було писати. Не знаю, як на такі питання відповідати. Як можна відповісти на питання, навіщо ти в нього закохалась? Чому ти любиш свою дитину? Я просто дуже люблю писати й чомусь мені легше це робити в форматі книжки. Я рідко пишу в блог, рідко оновлюю статуси у Фейсбуці,але в моєму ноутбуку є купа оповідань і кілька романів. Я люблю фантазувати, створювати нових людей, які живуть своїми проблемами, потім вирішують їх, літають у космос. І ще в своїх книжках мені дуже важливо донести до читача якусь ідею. Не просто гарно описати щось, а змусити замислитись, змусити знайти щось або навіть себе десь між рядками. Зараз, наприклад, я живу героями нової книжки. Я можу вигадати якусь історію для них, гуляючи, і швидко записати її на телефоні або ж на клаптику паперу. Якось я вигадала цікаву деталь про те, що моя героїня буде збирати слоників, але вся її колекція залишиться в Луганську. Якось героїня побачить у вітрині київського магазину слоника, й він доведе її до сліз.
В цьому багато символізму. Той слоник – ніби все її життя, яке втратило сенс. Адже тепер у Києві вона й не може витрачати гроші на своє хобі. І не має для цього потреби, адже вся її колекція і так далеко. Ця історія про жінку, яка починає нове життя в 45 років. І робити це набагато важче, на відміну, від героїв першої книги. Так от, можна сказати, що я зараз живу життям тієї жінки. Постійно вона й інші герої книги виринають з моєї підсвідомості, і хочеться щось додати до їх історій. Про цих слоників я вигадала в тролейбусі, витягнула з сумки якийсь клаптик паперу й почала щось швидко писати на колінці. От як можна сказати навіщо я це роблю? Я просто не можу не робити це й ховати всі ці ідеї в голові. Так само й "АТО. Історії зі Сходу на Захід" хотілось написати, бо було занадто багато вражень, і тримати їх в собі я не хотіла. Коли писала, то навіть не думала, що це буде читати велика кількість людей. Я, звісно, мріяла про це, але мені всі казали, що видати зараз безкоштовно в Україні книгу нереально. Тому писала я, можливо, навіть більше для себе. От знаєте, коли тебе переповнюють почуття, ти ж не можеш їх в собі тримати. Хочеться робити щось хороше для коханого або хоча б просто усміхатись і стрибати від щастя. Так і тут мене переповнювали емоції й почуття, ось вони й трансформувались у букви й речення.
– Яка реакція на твою книжку, адже це рана, яка тільки розростається?
– На презентації в Чернівцях модератор Віктор Семернін сказав, що книжка його надихнула. Мені завжди дуже цікаво почути думку людей, які пережили те, що й мої герої. Цікаво, чи скажуть вони: та ні, все це маячня, ми втратили все, а твоя героїня сприймає все це так легко? Так от, Віктор теж з Донецька, і він сказав, що прочитав мою книгу й не міг заснути від емоцій. Що вона його дуже мотивувала й надихнула. І для мене ці слова були настільки важливими. Я зрозуміла: якщо хоча б одна людина після читання зробить маленький крок до кращого, якщо хоча б одну людину інфікую оптимізмом, вірою, то я вже писала недарма. Вірю в долю і в те, що книга має потрапити до тієї людини, яка шукає відповіді. І саме книга дасть тій людині ті відповіді, а може, теж надихне і дасть сили боротись. Адже життя – це постійна боротьба. Можливо, комусь вона й рани допоможе загоїти.
– Звідки твій оптимізм? Це спадкове чи набуте?
– Оптимізм – явно спадкове, моїй мамі також часто кажуть, що вона оптимістка. І дуже щаслива, що живу з такими природними наркотиками в крові, які змушують вірити, що все буде дуже добре, і цінувати те хороше, що ми маємо.
– На якому етапі твоя нова книжка? Як вона пишеться?
– У книзі майже дописана перша й третя частини, а друга – написана частково. Але ще є багато над чим працювати. Хочу дописувати її в селі, де починала писати першу книгу. Там спокій і якась магічна гармонійна атмосфера. Маю надію, там і допишу книгу на святкових канікулах.