У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» виходить друком книжка польського журналіста Войчеха Орлінського «Лем. Життя не з цієї землі» – перша в Польщі біографія великого фантаста і футуролога, і перша з часу незалежності України біографія українською мовою народженого у Львові Станіслава Лема.
У книжці докладно йдеться про те, як Лем пережив Голокост у Львові; його ставлення до комуністичної ідеї, мотиви виїзду до Польщі в 1945 році; чому Лем не став лікарем, хоча закінчив повний курс медичної академії; як відбувалося становлення молодого письменника в роки сталінщини в Польщі; чому Анджей Вайда так і не екранізував «Соляріс»; історію доносу Філіпа Діка до ФБР на Лема, буцім той агент КДБ; стосунки Лема з краківським єпископом Каролем Войтилою; багатолітню творчість; приватне життя на тлі епохи.
«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.
З дозволу видавництва ZAXID.NET публікує фрагмент одного з розділів книжки.
***
Що відомо про щасливе дитинство Станіслава Лема, тобто про часи, коли він — за його власним формулюванням на початку другого розділу «Високого Замку» — був «чудовиськом»? Він був пізньою і єдиною дитиною. Документи свідчать, що він народився, 12 вересня 1921, коли доктору Самуїлові Лему було сорок два роки. Насправді це, мабуть, сталося 13 вересня, а попередній день записали, щоб уникнути нещасть.
Його розпещували навіть за сучасними мірками: «Їсти я погоджувався лише за умови, що батько стояв на столі й навпереміну розгортав і згортав парасолю. Ще хіба дозволяв годувати себе під столом», — пише Лем у «Високому Замку». Дивовижно, що батько мав для цього час, оскільки Лем постійно наголошує, що той був популярним, а отже, перевантаженим працею отоларингологом. «Він працював і в клініці, і в лікарняній страховій касі, і вів практику вдома», — розповідає Лем Фіалковському й пояснює, що тому батько був «нервовим»: «Говорили, що коли доктор Лем кричить на четвертому поверсі, викидаючи хворого за двері, то чутно навіть унизу».
До цього анекдоту я поставлюся з певним скепсисом. Він не узгоджується з тим, що в інших місцях Лем описує свого батька як джентльмена зі старомодними, довоєнними манерами — причому, до Першої, а не Другої світової війни. Мені важко повірити в те, що доктор Самуїл Лем викидає пацієнта за двері, до того ж, влаштувавши скандал на цілу кам’яницю, адже чутки про це розійшлися би містом, і пацієнти перестали б ходити до нього юрмами. Зате, прочитавши багато інтерв’ю та листів Лема, я зауважив, що він умів дурити співрозмовника, розповідаючи йому de facto про себе, але так, ніби розповідає про когось іншого. А якраз розповіді про те, що крики самого Станіслава Лема в якійсь редакції з приводу затримки гонорарів чи друкарських помилок лунали на кілька поверхів, я чув із багатьох джерел.
Натомість у те, що Самуїл Лем був перевтомлений від надміру роботи, я беззастережно вірю, бо зі спогадів Лема вилонюється образ щасливого, але все-таки трохи сумного дитинства. Щасливого, бо батьки (головно тато) охоче виконували всі примхи хлопчика. Сумного, бо найвиразніше вони не мали коли ним займатися, і він багато часу проводив на самоті.
Цим зумовлені ранні забави, які в іншій родині закінчилися б якимись гнівними прочуханками, але передусім до них би не дійшло, оскільки це явно забави дитини, передчасно відпущеної на самопас. У «Високому Замку» ми читаємо: «За допомогою батькового одягу, витягнутого з шафи, я перетворював фотелі та стільці на манекени, з величезними зусиллями напихаючи рукави скрученими газетами, а всередину пакував усе, що під руку навинеться». Сташек також пристрасно трощив усі іграшки, якими його обдаровували батьки, можливо, для того, щоб він не чіпав одягу: «Калейдоскопами, які я потрощив, можна було би, мабуть, обдарувати цілий сиротинець, хоч я чудово знав, що в них немає нічого, крім жменьки битих кольорових скелець»; «Чарівну лампу фірми Пате з французьким емальованим півнем я мусив обробити важким молотком, хоча товсті лінзи об’єктива довго опирались його ударам. У мені жив якийсь безглуздий, огидний демон знищення. Не знаю, звідки він узявся, так само, як не знаю, куди він подівся згодом».
Як батько, я трохи орієнтуюся в цій демонології, тож знаю, що звуть цього демона просто Нудьга. Він йде собі геть, коли дитина нарешті чимось зацікавиться.
Кількарічний Сташек самотужки навчився читати, спочатку розшифровуючи написи навколо себе, наприклад, загадковий заголовок медичного диплому свого батька: SUMMIS AUSPICIIS IMPERATORIS AC REGIS FRANCISCI IOSEPHI... (цей диплом його дуже інтригував, бо воскова печатка нагадувала тортик). Отож демон руйнування зник, його заступив потяг до читання. «Правду кажучи, я читав усе, що потрапляло мені до рук», — каже він Фіалковському. Батько, мабуть, намагався якось вплинути на цю лектуру, бо, скажімо, подарував чотирнадцятирічному Сташекові «повне видання Словацького». Однак хлопець надавав перевагу книжкам про науку, техніку та медицину (їх у нього було вдома вдосталь), а також пригодницьким, як-от Карла Мая чи Стефана Ґрабінського, про якого через багато років він нагадає польським читачам.
Озброївшись базовими знаннями в царині науки й техніки, Лем заступив демона руйнування демоном творіння. Він власноручно відтворював машини, про які читав у науково-популярних книжках або купував за кишенькові гроші та заощадження: індуктор Румкорфа, машину Вімсгерста, генератор Тесли. Усі ці пристрої мають невелику практичну цінність, але вражаюче працюють. Вони дозволяють генерувати високу напругу, що вимірюється тисячами й десятками тисяч вольт, але такої незначної потужності, що можна спокійно дозволити дитині бавитися ними, не боячись, що вона собі зашкодить. Зате в темній кімнаті можна милуватися електричними розрядами й відчувати себе Зевсом Громовержцем.
Крім того, Лем заповнював зошити конструкціями таких власних винаходів, як велосипед із переднім приводом, пароплан (для виробництва пари він використовував сонячне світло), двигун внутрішнього згоряння з каменями від запальничок замість свічок запалювання та планетарну передачу, яку, щоправда, винайшли задовго до Лема, але він цього не знав, а тим паче не знав, що цей винахід уже мав назву. Більшість із тих його речей, мабуть, не мала сенсу й ніколи б не спрацювала. Серед них були, за словами самого Лема, «кільканадцять ідей perpetuum mobile». Частина, може, й мала б якийсь сенс, якби їх допрацювати: від начерку олівцем у «зошиті з винаходами» до технічного креслення, на підставі якого можна було б виготовити конкретний прототип, ще довгий шлях.
Утім, всі вони, безперечно, вплинули на пізнішу прозу Лема. Коли він описує якісь машини, що з ними борюкаються його герої, у цьому є намацальна, відчутна на дотик конкретика, якої часто бракує в науково-фантастичних книгах інших авторів. Пілота Піркса, який переплутав кабель радіофона із підігрівальним — «добре, що вони мали різну різьбу, але помилку він виявив тільки тоді, коли з нього почав сходити сьомий піт», — міг вигадати лише той письменник, який справді щось самостійно виготовляв, ремонтував або модифікував, і з нього сходив сьомий піт через різну різьбу. У багатьох письменників астронавти якось дуже вже просто підʼєднують пристрій — і той одразу працює.
На прозу дорослого Лема, мабуть, вплинула й інша забава дитинства — знамените «королівство документаційного всевладдя». Либонь, на неї його надихнули попередні забави, коли ще не надто письменний Сташек блукав батьківським помешканням й розглядав татусів диплом та вміст скрині з документами покійних бабусі й дідуся (попередніх власників кам’яниці на вулиці Браєровській). Там були банкноти, що втратили будь-яку вартість унаслідок гіперінфляції.
З цими грішми сталась якась незбагненна історія, несподівано позбавивши їх усевладдя. Якби мені принаймні не хотіли їх давати, я, може, й повірив би, що рештки могуті, гарантовані цифрами, печатками, водяними знаками та овальними портретами коронованих і бородатих мужів, залишились у них і лише до часу приспані. Проте я міг виробляти з ними все, що заманеться, отож вони не пробуджували нічого, крім зневаги, яка ховається зазвичай за благоговіння. У цьому разі благоговіння виявилося пшиком.
Доторкнувшись до загадки того, що цифри, печатки та водяні знаки іноді мають силу, а іноді ні, Сташек Лем почав бавитися в самостійне виготовлення документів. Багато майстрів фантастики в ранньому підлітковому віці малюють мапи неіснуючих земель і генеалогічні дерева вигаданих династій. Пізніше вони використовують це в дорослій творчості, як-от, скажімо, Толкін. Лем не малював мап, навіть не вигадав назви для свого Буцімкраю. Але він винайшов його бюрократію. Він виготовляв різнокольорові посвідчення, зшиті випоротою з гімназійної емблеми срібною ниткою і перфоровані зубчастим коліщатком від будильника.
Що це були за документи? Найрізноманітніші — такі, що наділяли більш або менш широкою територіальною владою. А ще я друкував вручну грамоти про надання титулів, спеціальних прав і привілеїв. Робив із видовжених бланків розмаїті чекові книжечки, облігації, які відповідали кілограмам цінних металів (переважно, платини та золота), а також асигнації на коштовні камені. Я виробляв особові посвідчення владців, засвідчував особи цісаря й монархів, наділяв їх сановниками, канцлерами, кожен із яких міг за першою вимогою показати відповідний документ. Я завзято вирисовував герби, виписував надзвичайні перепустки, позначав їх необхідними візами. А що я мав надлишок часу, то документи виявили приховану в мені прірву.
Отже, тут ми можемо побачити початки параюридичної фантастики Лема, усіх тих оповідань, у яких Трурль перемагає лиху комету за допомогою «методів дистанційних, канцелярійних і тим цілком надійних» (заливаючи її серією листів на кшталт «Ваше самоусунення, як суперечне параграфові 199 постанови від 19.XVII цього року, являючи безпрецедентний випадок, обумовлює позбавлення забезпечення, згідно з розпорядженням 67 ДВКФ №1478/2») або в яких парламентарі за допомогою «акту МакФлакона-Ґлюмбкіна-Рамфомея-Гмурлінґа-П’яффки-Сноумена-Фітоліса-Бірмінґдрака-Футлі-Царопки-Фальселі-Ґроґґемера-Майданського» намагаються врегулювати правові наслідки роботи пральних машин зі штучним інтелектом. На самому початку було дитяче міркування: як це так, що іноді лікарські дипломи видають найвищою милістю цісаря Франца Йосифа, а іноді президента Республіки Польща, і хто чи що насправді відіграє в цьому вирішальну роль (у королівстві документального всевладдя це питання завжди залишалося відкритим — Лем так ніколи й не виготовив остаточного документа, який дарував всевладдя: навіть документи, що видав цісар, надавали право щонайбільше узяти зі скарбниці строго визначену кількість «діамантів завбільшки як людська голова» і нічого понад це).
Хоча Лем свої дитячі спогади, що записав Фіалковський, починає із заяви: «Я охоче погоджуся, що не зовсім нормальний», — я би сказав, що з цих описів вилонюється якраз цілком нормальний образ дитинства інтелігентної дитини. Авжеж, ексцентричної, авжеж, невихованої, але хто б мав її виховувати, якщо батьки просто не мали на це часу?
У крихтах Лемових спогадів вражає те, що батьки не робили з ним речей, які просто створені для радісної спільної забави з дитиною. Наприклад, Лем пише, що він прикрашав домашні ялинки разом із згаданою вище вчителькою французької мови. Чому не з батьками? Вони не хотіли до цього приєднуватися через своє єврейське походження? Але ж без їхньої згоди в помешканні взагалі не було б жодної ялинки (зрештою, ця традиція завжди була дуже секуляризованою). Навіть якщо взяти до уваги, що тоді до батьківства ставились інакше, ніж сьогодні, брак спогадів про спільні забави з батьками виглядає дивно, тим паче — з огляду на відсутність ознак того, що Станіслав Лем був дитиною нелюбою або занедбаною. У будь-якому разі це достатньо пояснює проблему поганого виховання (а точніше, його відсутності).
Три великі пристрасті, що домінують у «Високому Замку»: цукернича, винахідницька та бюрократична — не є чимось надзвичайним чи нечуваним. Тільки й усього, що хлопці, фантазуючи про уявні країни, частіше вигадують мапи, назви міст чи бодай імена володарів, ніж їхні зобов’язання заплатити пред’явникові стосик рубінів, але чим це насправді відрізняється, скажімо, від дитячих ідей Люка Бессона (які він згодом втілить у справжні кіносценарії)?
Решта дитячих забав і пристрастей напрочуд нормальні. Хлопчиком Лем любив кидати пласкі камінці, щоб вони підстрибували на воді, займатися різними видами спорту (їздив із матір’ю на галицькі гірськолижні курорти), закохувався у різноманітних жінок навколо себе, зокрема у служницю, пралю, вчительку та загадкову дівчинку, яку бачив здалеку в Єзуїтському саду.
З кількох згадок можна також здогадатися, що його обожнювали тітки й дядьки. І доктор Самуїл Лем, якого родичі називали «Льолеком», і його дружина Сабіна провадили багате товариське життя. Можливо, саме тому їм, зрештою, бракувало часу для виховання сина?
Але тут ми доходимо до головної таємниці «Високого Замку», себто дальшої родини Лема. Навіть коли ми дізнаємося імена цих дядьків і тіток (а так буває не завжди), їхній опис дивно неконкретний. Найбільше ми довідуємося про «тітку з вулиці Яґайлонської», сестру Самуїла Лема. Це була Берта Гешелес, уроджена Лем. Вона не полонізувалася аж такою мірою, як її брат; її син Генрик Гешелес був поміркованим сіоністом, який не воював із тими євреями, котрі асимілювалися в Польщі, але попри все пропагував ідею культивування окремої єврейської ідентичності.
Інший родич, молодший брат матері, також з’являється у «Високому Замку» анонімно, але описаний він із великою ніжністю й симпатією. Як заможний лікар, він часто дофінансовував Сташекові придбання деталей і машин для експериментів. У розмові з Фіалковським Лем розповідає, що його дядько загинув під час розстрілу львівських професорів, «хоча він був звичайним лікарем». Із великою часткою ймовірності можна встановити його особу: це доктор Марек Волнер. Лем, мабуть, так і не дізнався, що сучасні історики ідентифікували його дядька як жертву не розстрілу професорів, а «петлюрівського погрому» (25-27 липня 1941 року), який не слід плутати з «в’язничним погромом» (1-2 липня 1941 року), під час якого загинув Генрик Гешелес.
Майже всі «дядьки та тітки» з «Високого Замку» загинули у Львові або в таборі смерті в Белжеці. Згадування про їхню долю завдавало Лемові цілком очевидного та зрозумілого болю. Ба більше, про багатьох із них він не міг говорити відкритим текстом: Гемар, його двоюрідний брат, був, як і львівські погроми, забороненою темою; та й сам Львів був темою, до якої цензура в ПНР ставилася з нехіттю.
Літо 1939 року. Сташек Лем із нетерпінням чекає майбутнього повноліття. Він щойно склав іспит на атестат зрілості і впевнений, що навчатиметься у Львівській політехніці, адже машини — це його найбільша пристрасть у житті. Щоправда, виш від 1938 року обмежує кількість студентів єврейського походження, проте Лем сподівається, що він, як надзвичайно здібний абітурієнт, упорається з цими труднощами.
Нещодавно він отримав посвідчення водія у зеленій обкладинці, яке підтверджує, що власник цього документа має право керувати автомобілем винятково як любитель. Цього досить, адже він не прагне бути професійним шофером. Батько оплатив йому курс і, можливо, колись також профінансує авто. Хоча здоров’я у батька підупадає і він уже кілька років потерпає від ішемічної хвороби серця (angina pectoris), тож не може тепер працювати так, як раніше, але інвестиції в родинну нерухомість приносять свої плоди, і Леми можуть жити лише за рахунок оренди помешкань.
Сташек мріє про власне авто. Старший на двадцять років кузен Гемар іноді приїжджає із Варшави до Львова на американському лімузині марки «Неш», а дещо раніше він брав участь у перегонах львівськими вулицями: і що з того, що він посів передостаннє місце, адже ж він їхав на справжньому «буґатті»!
Щоправда, влітку 1939 року всі говорять про війну, але хто б цим у Львові переймався? Німці далеко, перш ніж вони сюди потраплять, наші союзники відкриють другий фронт на Райні. Та й, зрештою, Лем пройшов військову підготовку, поляки сильні, згуртовані й готові до війни, а їхню безпеку гарантують міжнародні угоди.
Далебі, майбутній інженер Лем не має причин для остраху в цьому залізобетонно незворушному, заможному та спокійному місті. Він часто прогулюється знаменитими львівськими торговельними пасажами. До пасажу Гаусмана найкоротший шлях від його будинку веде крізь арку, де його вабить інтригуюча реклама: САМОРАХІВНА ДРУКАРСЬКА МАШИНКА БАРРОУЗА — ДОДАЄ І ВІДНІМАЄ АВТОМАТИЧНО! Цю рекламу можна прочитати навіть сьогодні, хоча тепер цей пасаж називається «Крива Липа» — на честь самосійного дерева, що виросло посередині. До речі, тотожність прізвищ не випадкова: славетний письменник Вільям С. Барроуз II був онуком винахідника та конструктора цих машин Вільяма С. Барроуза I, і сáме родинне багатство дозволяло йому провадити ексцентричний спосіб життя.
Неможливо, щоб Сташек, який цікавився машинами, не зауважив цієї реклами. А якщо зауважив, то неможливо, щоб він, будучи доморослим винахідником машин, замальованих у «зошитах задумів», не міркував про таємницю її дії. Саморахівна машина, яка додає й віднімає автоматично! Це ж майже так, наче вона самостійно думає!
Хтозна, можливо, в арці пасажу Гаусмана в уяві Станіслава Лема народилася зав’язка першого сюжету science fction, хоча він ще навіть не знав, що такий літературний жанр існує.
***
Войчех Орлінський (нар. 1969 р.) – польський журналіст, письменник. За освітою хімік, закінчив Варшавський університет. З 1997 року працює у Gazeta Wyborcza. Ведучий блогів «Екскурсії в дискурс» і радіопередач на радіо TOK FM. Викладач факультету журналістики та новий медій Колегіуму Цівітас у Варшаві, Вищої школи соціальної психології. Сценарист фільму про Станіслава Лема «Автор Соляріса» (режисер Борис Лянкош, 2016) та словника «Що таке сепульки. Все про Лема» (2007), укладач багатотомного видання творів Лема у видавництві Agora. Автор науково-фантастичних романів, подорожніх нотаток про мандри США та Швецією, путівників Віднем, Хорватією, Стокгольмом. Автор книжки «Людина, що винайшла Інтернет. Біографія Поля Барана» (2019).
Переклав з польської Андрій Павлишин, літературне редагування Олександра Бойченка.
Книга вийшла друком за сприяння LEM Station та House of Europe.