ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.
Видавництво Фоліо видало останню книжку Андрія Кузьменка «Я, Паштєт і армія». Ця книжка, написана лідером гурту «Скрябін», який трагічно загинув 2 лютого у ДТП.
Книга - розповідь про армійського друга Кузьми Паштєта (Сергія Павлова), який потрапив в армію через проблеми з деканом в університеті, де Сергій був кандидатом біологічних наук. Книга проникнута армійськими буднями та гумором. Для найбільш нетерплячих читачів ZAXID.NET публікує уривок із книги.
***
I.
Початок дурдома
Старий покоцаний тролейбус громихав по ранковому Петрозаводську, і водій відчував себе господарем цього безлюдного сонного міста. Морозні порожні вулиці ковтали його рогату машину та несли її в невідоме, як несе по трубах какашку, яка поняття не має - де, врешті-решт, винирне. Шофер з гидливим виразом обличчя курив першу ранкову сигаретку. Його чудо-машина тарахкотіла на кожній ямці, ніби списана в запас пральна машина «Вятка», яка в режимі сушки збивала сейсмологів з пантелику, а він дивився на світ через широкий телевізор вікна та уявляв себе Колумбом, який пронизає океанські простори в надії відкрити тут, посеред спального району, якусь там Індію чи Мальдіви.
Я сидів на холодній сідушці, бо нічия дупа не встигла розігріти її до мене. Тролейбус віз водія кудись в романтичне незвідане, а мене, сука, - у військкомат. Мені завжди везло на паранормальні явища, і цього разу я потрапив у число лузерів, яких загребли в армію прямо з інституту.
Водій так задумався над своїм відповідальним ділом - відкрити для людства новий шмат суші серед облуплених «хрущовок» - що забув тормознути на зупинці, і я прочалапав по холодному мокрому асфальту зайвий кілометр.
Потім я буду вдячний йому за цей останній кілометр ВОЛІ.
Але тепер я плівся вулицею, тягнув величезну сумку, напхану всяким непотрібним мотлохом, який поклали мені мама з татком, віддаючи сина напрокат державі на два роки, за сім рублів в місяць.
Насправді, вони боялися більше, ніж я. Я не боявся взагалі, бо проводи у стінах нашої общаги йшли другий тиждень, і часто в воєнкомат зранку їхали ті персонажі, на яких там не чекали. В Афганістані йшла війна, і ніхто не знав - куди кого пошлють. Мене ж гризла тільки проблема холоду. Бо я ненавиджу холод. Але знаю чувачка, який його любить. Це - Хасан, картавий татарський долбограй із зачіскою, як стара кроляча шапка, який жив і вчився зі мною на першому курсі універа. Татарин за національністю та придурок по гороскопу, він завжди витворяв нелогічні та глибоко антигуманні вчинки.
Так, повертаючись з блядок, він запізнився в гуртожиток, і змусив двох бомжів, які спали біля батареї на вокзалі, принести звідкись довжелезну металічну драбину та приставити її до підвіконника на четвертому поверсі. Хасан зайшов по ній в кімнату пішки, як Лєнін на броньовичок, підігрітий якоюсь гидотою, що смерділа на квартал навколо, як згоріле зчеплення. Приглушений вокал замерзлого татарського ідіота змусив тоді мене голого відкрити настіж вікно й повіддирати клейкі смужки, які свого часу ми ліпили довго та нудно, щоб на вулицю не втікало тепло. Назавтра бригада пожежників, у кількості восьми кремезних чоловіків, знайшла свою викрадену драбину, але не змогла її підняти. Сам Хасан зачудовано дивився на них із вікна нашої кімнати, струшував попіл у склянку з чаєм, у якій, чомусь, плавала моя шкарпетка.
Я вперся у ворота воєнкомату та останній раз глянув на світ за своїми плечима. Боже, який же він красивий! Ти починаєш розуміти багато елементарних речей тільки в армії. І хоча б для того треба туди потрапити - аби навчитись цінувати те, на що ми не звертаємо увагу на гражданці. Наприклад, повагу. З першого дня армії ти дорівнюєш нулю, і саме від нього починаєш піднімати свою ціну в очах оточуючих тебе персонажів.
- Прізивнік, бля-на. Ка мнє бєггом марш! – таким голосом могла кричати тільки людина, що потрапила під поїзд.
- Я, шо лі? - знизав я плечима та подивився на крикуна - прапорщика, який виглядав так, ніби був в армії довше, ніж існувала сама армія. Навіть на відстані було видно, як його вуса, пожовтілі від тонн нікотину, настовбурчувалися при кожному слові. Мене знудило від раптової думки, що прапор мусить кожен день облизувати ту страшну жовту волосню. Цікаво, яка флора і фауна може там мешкати?
- Шо лі - у тьоті Олі! Ти, засранєц, ка мнє, бєггам! -знову верескнув він, і мені не залишалося нічого іншого, як підскоком пораненої в сраку антилопи погнати до нього.
- Брасай сумку, нах, і пашол убірать лістья, понял, нах? - то було моє перше бойове завдання. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках. Я покрутив головою в пошуках місця, куди кинути свої речі, але дістав від прапора підзатильник. І був би заробив ще смачний копняк під сраку, якби не моє спортивно-волейбольне минуле. Крутнувши попою, як моделька на подіумі, я вивернувся з-під блискучої подачі, гідної старіка Бехкема, кинув кудись торбу і погнав за інструментом.
- Вот так, нах! - почув я задоволене за спиною.
За будинком воєнкомата стояла стара стодола, в якій сидів зашмуляний старшина-сверхсрочник, і ліниво спостерігав за тим, як облізлий пес наярює кола, намагаючись зловити зубами свій хвіст.
- Мєня паслалі лістья убірать, - звернувся я до старшини.
- А я прі чьом? Убірай, нах, - видно було, що старшина косить під прапора і повторює його методику спілкування.
- Так, граблі дайтє, - попросив я.
- З граблямі каждий смагьот, а ти так папробуй, - сказав він і заржав жовтозубою либою здохлої нутрії.
- Пішов до сраки, - з привітною посмішкою сказав я в надії, що старшина не врубається.
- Посрать - то сході, канєшна! - не відводячи погляду від собаки, побажав він мені.
Я закарбував перше армійське правило. Накази можна не виконувати, якщо грамотно від них відмазатися. Я зайшов за кут будинку, де від прапорщика ничкувалися ще з десять побритих на синій туман пацанів, підсів до них, витягнув сигаретку, і всі, як по команді, простягнули руки.
- Закурім, браток? - озвучив загальне бажання самий покоцаний серед них.
- Курі, народ, - я простягнув їм пачку і зрозумів правило друге: якщо хочеш купляти блок на день – махай сигаретами у всіх на виду. Моя пачка швиденько схудла, за останню взявся жабомордий.
- Паслєднюю нє бєрут, - розстроєно сказав він. Я віддав йому свій бичок.
- Тєбя куда, брат? - спитав бувалий.
- Нє знаю, а вас?
- Я в Афган хачу, прасітца буду, - гордо сказав він, і лиця у всіх витягнулися, як у коня, який замість вівса хапанув скловати.
- Распрєдєлять послє абєда абєщалі, - сказав карєл.
- Ти аткуда знаєш? - спитав жабомордий.
- Да, слишал, тут капітан адін гаваріл, дєсантнік вродє.
- Хєр он, а нє дєсантнік, ти личкі відєл? - презирливо обрубав бувалий.
- Нє, нє відєл. А чьо?
- Да он стройбат, йоптіть. Лопата - друг салдата, - бувалий чвиркнув слиною через зуби та влучив собі на штани.
- А мєня в артілєрію запісалі - уєжжаєм чєрєз два часа, - виступив ще один пацанчик, дуже клаповухий.
- Да, у тя уши артілєрійскіє, - вставив бувалий, - прям Суворов, нах!
Народ радісно заржав.
- А я на трі года залєтєл, пацани, - обізвався гарно складений хлопчина десь із-під Кємі, - в морфлот запісалі.
- Нє хєр била на турнікє вісєть, ані туда всєх здарових грєбут, - заявив самий покоцаний, і всі закивали головами.
Мені імпонував той факт, що я не довисівся на турніку до морської піхоти, але десь в душі шкодував, що не буду бачити моря ще мінімум два роки.
Так ми просиділи з годинку, і раптом завив, розколюючи повітря та щось внизу живота, звук сирени. Вона сповіщала про початок торгів. Тобто офіцери, які приїхали за новобранцями, мали вибирати собі поповнення. Вся компанія підвелася на ноги, а покоцаний, ще раз чвиркнувши, сказав:
- Ну, чьо, браткі, может услишитє када пра Шестапалава Андрюху. Так ета - я!
Всі відправилися в бік будинку військкомату. На вулиці була противна карельська весна. Взагалі, вона там дуже коротка. Зима переходить відразу в літо, моментально, хвилин за десять. Нам дали майже, екстерном здати сесію, і тепер половина медичного факультету стирчала у військкоматі в очікуванні своєї подальшої долі. Я знайшов очима своїх пацанів з курсу та підгріб до них. Хасан був в колі хлопців і щось їм розказував.
- Пвівєт Андвюш, а я пваспав, пвікінь? - не виговорюючи «Л» і «Р», Хасан усім спочатку видавався напрочуд мирним і чемним хлопцем.
- Буде дивно, якщо вони з твоїм діагнозом тебе до дому не відпустять, - привітав я товариша.
- Насавая певегаводка, штолі? - наївно спитав він.
- Мозговая перегородка, - уточнив я.
Всі стояли, нервово покусуючи губи та перебираючи в кишенях штанів свої замерзлі шарики.
- Міхайлов Стєпан Стєпанич, - рвонув голосом тишу воєнний дядько з суворою рєпою - Курск, артілєрія! - оголосив він призначення.
- Хуйналайнєн Тойво Айвовіч - Архангєльск, связь.
- Я - Куйналяйнен, - спробував поправити дядьку білобровий карел.
- Адін хрен - Архангєльск, связь, - відрізав дядя воєнний.
- Хамідулін Хасан Абайдиловіч, - через якусь секунду закричав він в юрбу принишклих бритоголових пацанів. - Абалдуєвіч, йопті нах!
Хасана випхали на середину потрісканого від пережитих бід воєнкоматівського плацу. Він шморгнув плоским, як пательня, носом і сказав:
- Я папвасів би нє кавєвкать імя маєво папи!
- Малчать, нах! ШМАС, Вишній Валачьок, - зарубав його амбітні прояви «красний командир».
ШМАС - означав школу молодих авіаційних спеціалістів. Чому вони молоді, було зрозуміло, але чому авіаційні - ніхто за два роки так і не розібрався, бо 99 із 100 випускників літака до дємбєля так і не бачили.
- Шестапалав Андрєй Мамоновіч, - покликав воєнком після того, як Хасана з виглядом рабині Ізаури поставили на протилежний бік плацу, до групи, що формувалася на від’їзд до учєбки.
- Я! - бувалий гордо випер груди та вискочив уперед на три кроки, ледь не роздавивши офіцера.
- Стройбат, Воркута!
- Ви чьо, таваріщ камандір, я же в Афган прасілся!
- Лапату на плєчьо - марш! Разгаворчікі, нах!
Плац заржав дешевим сміхом масовки районної теа-тральної студії. Бідний Шестопалов з видом розстріляного декабриста пішов до групки стройбатівців, навіть проігнорувавши свої тельбухи, які залишилися лежати на холодному плацу.
- Кузьменка Андрєй Віктаричь, - розрубав тишу вокал того ж оратора.
Я голосно відізвався та подумав, чи добре зробив, що сів зранку на той тролейбус. Адже купа моїх колег пісяли й какали під себе в лікарнях та успішно відмазувалися від священного обов’язку. Пісяти під себе я вмів, але останній раз робив то ще в садочку. А вчитися на ново не хотів, бо, кажуть, можна звикнути. Отже, я доволі легко договорився сам із собою та зробив крок уперед.
- ШМАС, Вишній Валачьок, - гаркнув командир, і я потеліпався в бік тієї ж групки, де був Хасан.
Нас було чоловік зо тридцять, двадцять із них – мої однокурсники. Своя «контора» - то вже легше, ніж чужі.
Хасан відразу почувся у своїй тарілці й заступив роль бувалого.
- Вебята, я вам скажу, павєзво нам, - почав він свою нескінченну пісню татарського кочового бандуриста. – І с павашутам папвигаєм, і в іствєбітєлях палєтаєм. Может даже на авіаносєц пападьом! Мой папа васказивав, што вучших із ШМАСА забівают в дєсантуву.
- Хасан, тєбя развє што чучелом на іспитанія парашутов возьмут! - з-за хасанової спини з’явився Льоша Давидов, який вчився з нами на курсі. Довжелезний ленінградський козак, з побритою головою, він виглядав, як згорілий сірничок, одягнутий у спортивну форму, та фонтанував плоским гумором ленінградського пролетаріату.
- Льоша, я вєдь магу абідєцца! - ображений Хасан
закусив нижню губу та став подібний на бобра. - Пвідувок! Пасмотвім, как із тєбя сєвжанти дувь тваю павибівают.
Ми потрапили до великого обшарпаного залу із двохярусними нарами під стінами.
- Во, бля, нє думал, шо в зонє спать буду, - сказав хтось із толпи, яка ввалилася всередину і нагадувала скоріше полонених німців, ніж бравих вояків радянської армії, яких щонеділі показують у програмі «Служу Савєцкаму Саюзу».
Нари мали метрів з десять в ширину. На них з успіхом можна б було знімати порно-шедеври, але тут були виключно чоловіки, а в той час жанр «хлопці з хлопцями» ще не набув нинішнього апофеозу. Тому інакшого застосування, як просто валятися, ніхто не винайшов.
Дуже швидко виявилося, що конструктор тих нар видумав їх таким чином, що лежати довше десяти хвилин на них було неможливо - спина спочатку боліла, а потім взагалі втрачала чутливість. На п’ятнадцятій хвилині починали відніматися руки. Ще пару хвилин, і ти вже був готовий видати державну таємницю, але оскільки нічого не знав, то простіше було встати і більше не мучитись. Тут же хтось інший займав вакантну посаду, а потім так само злізав із майже паралізованими спиною, руками й ногами. Основне питання було - чим би ще зайнятися?
Армія починалася, події розгортались із завидною швидкістю. До кінця дня я зробив аж дві(!) справи - уникнув прибирання листя й повалявся на нарах.
Зараз я був на порозі виконання третьої задачі, стоячи в довжелезній черзі в одну-єдину туалетну кабінку, де можна було скинути назбиране за добу зло. Пісуарів там була величезна купа, а от сидяча позиція чомусь тільки одна. Хлопці мучилися, гамуючи сили природи, які рвалися назовні. Хтось присів біля стінки, затискаючи свою духовку п’яткою. Хтось, менш гнучкий, просто притиснувся нею до дверної ручки...
З кабінки долітали звуки камчатських гейзерів, які ухкали газами із земних надр, альпійських лавин, які змітали все живе на своєму шляху, і, часом прострілювали короткі бульки пірнаючих в воду камінців. Романтична атмосфера підтримувалася ще й відповідними запахами, що заповнили забитий людьми коридор і сусідні з ним приміщення. Кожен із присутніх в черзі нещасних не збирався покинути її навіть для перекуру, бо ризикував потім знову замкнути довжелезний людський ланцюг. Мій власний шланг гідравлічного приводу також тріскався.
Ніколи в житті я так гостро не відчував важливість цієї проблеми, як зараз, у воєнкоматівському толчку.
- Рєбята, єслі ви мєня нє прапустітє, я абасрусь сам і вас абасру! - закричав якийсь легінь у хвості нашого параду.
- Схаваєш патом, - відповів здоровенний боксер гарьок, навіть не повертаючи голови в бік голосу.
- Значіт, нє пустітє, ну і ладна… - страждалець побіг на вулицю з явною ціллю зробити купу десь в корчах на території.
Черга рухалася повільно, і кожен із нас мав час подумати або пригадати в лице все своє генеалогічне дерево. Я не був винятком, і в моїй пам’яті невидимі руки також перебирали запилені відеокасети з документальними фільмами за скромної участі моїх предків, друзів і знайомих. І тільки я згадав про Хасана, а я завжди про нього згадував, коли хотів в туалет, моментально на екрані переглядової кімнати, десь там всередині мого черепа, пішла стрічка про наші колгоспні будні - в селі Іхала, на кордоні з фінами. Я тоді здурив бідного татарина, а я дурив його постійно, бо він народився для того, щоб його хтось дурив. Я показав йому переговорний пристрій, який був прикріплений до сосни у вузесенькій лісопосадці, на випадок, якщо хтось із місцевих зауважить порушника кордону - щоб відразу повідомити на заставу. Апарат був представлений мною як телефонний переговорний пункт для віддалених периферійних районів: аби люди не їхали в райцентр на пошту, їм прямо на сосні примайстрували переговорку.