- Зі світом ми йшли у ногу. Зараз саме час. Зараз час для чесної музики. Для відвертих розмов, коли всі перестали вже марити мільйонами. Настав час прислухатись.
Всім, у кого «палає мікросхема» присвячую...
Молоде покоління підросло. Ми, ті самі, що в середині 90-х широко відкритими «манунськими» очиськами і вухами вбирали в себе «Зорі» (відомий хіт гурту «The Вйо») з екранів телевізорів і кого легенько похитувало від «кожен з нас щось може, ганжа допоможе». Ще тоді, не знаючи достеменно значення цих слів, уже були готові до сприйняття.
Зараз в Україні про реггі чують і знають набагато більше, ніж у 90-х. Але з чого реггі в Україні почалося? Не виникає зайвих сумнівів і запитань. Першими носіями цієї позитивної ямайської вібрації в пострадянській Україні стали «The Вйо» з їхнім фронтменом Мирославом Кувалдіним. Його характерна зовнішність апріорі давала всі підстави вважати його заблуканим растаманським пророком, якому у дивний спосіб відкрився дар української мови. Його музика вповні це підтверджує: тексти, які несуть формуючий соціальний месидж, ритм, який проймає.
«The Вйо» знову разом. Група у складі Мирослава Кувалдіна, Іллі Клімова та Сергія Чегодаєва дає концерти, збирає публіку. Недавні виступи в Івано-Франківську в арт-клубі «Химера» та Львові у «Пивному домі Роберта Домса» це підтвердили. Ці концерти - поодиноке явище в українській музичній культурі стилю реггі. Воно притягує всіх, у кого голова у дредах і зелено-жовто-червоне «знамено». Але це тільки зовнішній вияв. Маю надію, що ця публіка перейнята живою музикою «Ganja», альбому гурту «The Вйо», глибоко. В альбом увійшли пісні, написані ще до розпаду гурту 2000 р. Прикро, що на біс теперішня публіка викликала лише пісні «Зорі» або «Мануна», але поява альбому має відсвіжити в пам'яті й інші композиції.
Атмосферу цих концертів важко висловити, особливо будучи заангажованою цим стилем. Її треба відчути наживо. Наслідком мого перебування на концертах стала можливість поспілкуватися з Мирославом Кувалдіним.
- На якій музиці Ви виросли? Мені цікаво, як то було жити в СРСР?
- Музика, на якій ми виросли, сьогодні звучала. Це Віктор Цой. Але насправді ми виросли на тій же музиці, на якій виросли більшість меломанів - починаючи від Баха. І Led Zeppelin, і Queen - всі світові надбання фактично. Ми вже жили достатньо пізно. Ну, мене Doors в один час цікавив. Я ж кажу, це музика, яка торкає нас всіх.
- Ви не відчували себе відірваним від Заходу?
- Абсолютно ні. Знаєш, у ті часи, коли інформація так краплинами потрапляла, ти її дуже цінував. Вона була рафінована. Якщо зараз на тебе йде якийсь просто потік безмежний, з якого, Богу дякувати, є ді-джеї, які щось вибирають і дають тобі вже вижимки, то там все було само собою. Як золото добувають, знаєш. Проходило тільки золото, та вся вода пролітала.
- А що з того часу найбільше пам'ятається, що могло вплинути на Вашу творчість?
- Пам'ятається, мені чогось дуже почав подобатися гурт Modern Talking. Приїхав у Кобеляки (це таке маленьке містечко на Полтавщині, де я провів 10 років, навчаючись у музичній школі) з Верховини однокласник Аліка Моха з «Перкалаби» і влаштувався там працювати викладачем і зібрав рок-гурток. Я йому приношу платівки Modern Talking. А він - та ти що дитино... (сміється) є Genesis, Pink Floyd, що ти собі голову пудриш. Це був базовий період, коли ми почали підтанцьовувати, співати, а потім - самі писати пісні.
- А в музичній школі на гітарі грали?
- Ну, та. На гітарі з рочків 12 десь. Дуже це дєвачкам подобалося. Заповідь така - хочеш подобатись, навчися на гітарі грати.
- А що тоді хотілося? Ви думали про музику вже серйозно?
- Ну, не знаю, мені хотілося... Мені з дитинства подобалося співати. До того ж співати зі звукопідсиленням. Пам'ятаю, як я просив у водіїв мікрофона, в який вони оголошують зупинки, і співав. Завжди подобалось. Завжди думав про музику.
- А коли у Вас з'явилася перша футболка Боба Марлі? Або щось таке?
- Перша футболка Боба Марлі? До речі, з'явилася після фестивалю «Червона Рута» 1995 року. Мені її Кузя подарував з Братів Гадюкіних. І на обкладинці альбому саме у цій футболці був.
- А як Ви взагалі ознайомилися з реггі? Ви ж все-таки зробили перший крок в Україні.
- От ми сьогодні грали Віктора Цоя «Russia Goodbye». Це вже було реггі. Я Боба Марлі дуже пізно почув десь, коли мені вже було років 17, але пам'ятаю. У мене були дві живі папуги, які взагалі не хотіли розмовляти, але коли я дістав Боба Марлі, вони дуже красиво в такт підспівували. Я зрозумів, що в цій музиці є життя.
- І що, вони підспівували «Jamming»?
- Вони все підспівували. Марлі - велика людина. Ця музика працює нормально, навіть так, що птахи розуміють.
- А яка? (не встигаю закінчити, бо Мирослав випереджає з відповіддю)
- Улюблена пісня Боба Марлі "You're running away". «You're running and you're running and you're running away, but you can't run away from yourself» (наспівує). Я зараз хочу зробити адаптацію її на українську мову. Я просто знаю, що якщо прислати Ріті Марлі версію і якщо їй сподобається, то це коштує якихось 300 доларів, які йдуть у фонд Боба Марлі. Хочеться зробити пристойний переклад.
- А Ви слідкуєте за тим, що робить сім'я Боба Марлі? Вони просто всі зараз в музиці.
- Так, слухав деякі альбоми. Боб Марлі посіяв такий бур'ян, який не випалить жодна система. Це стопудово.
- Для Вас растаманство і реггі поняття синонімічні? Чи можливе реггі без растаманства і навпаки?
- Розумієш, растаманство - це типу стан душі. А реггі в принципі і музиканти можуть зіграти, небагато, але можуть. Не обов'язково бути растаманом, щоб грати реггі. Але коли я потрапив в Африку і почув, як грають справжнє реггі, то зрозумів, що таке справжнє, а не «блєднає падобіє». Я не ортодоксальний. Я п'ю пиво. Я проповідую свободу. Це актуально. Головне, щоб про свободу йшлося, не залежно від того, в якому ти русі - White Power чи растафаріанстві.
- То це Ваша життєва позиція?
- Да-да. Людина має бути вільна. Вона народжена вільною. Але нам часто забивають баки.
- А Маркуса Гарві читали? Це ідеолог растафаріанства.
- Ні, не читав, не читав. Я коли почав писати, перестав читати. Така проблема (сміємося).
Нє, ну насправді читав - куди ми йдемо і звідки. І що прийдемо туди, звідки вийшли.
- Це все поняття символічні «Вавілон», «Ефіопія»?
- А Сковороду читав? А мій батя твому баті дасть по морді. Достатньо насправді одного - свободи. І от любов ще дуже важлива. Це те, про що говориться у всіх релігіях ще на перших строфах. Але всі починають там мудрувати, дивитися, узаконювати. Але достатньо любити. Навіть бути сатаністом, але любити, і ти будеш зачьотним хлопцем.
- Всі реггі-тексти мають соціальний підтекст, і Ваші теж...
- Так, у нас багато соціалки. От наш клавішник мене за це сварить.
- Чому?
- Мені теж здається, що коли у тебе є мікрофон і ти маєш якусь життєву позицію, то чому цим не користуватися. Ну, типу, «ля і тапаля» я можу зримувати і без мікрофона. Якщо є шанс, то чом би й ні? (клавішник Ілля Клімов додає, що зараз просто часи змінилися, зараз говорять «іншою мовою». Колись це боліло. Тепер це вже не так актуально, вважає Ілля.)
- Тобто Ви думаєте, що музика, лірика все-таки має трохи виховувати? Це не має бути промиванням мізків, звичайно?
- Я просто не розумію людей, які співають римовані слова і самі не розуміють, про що вони. Або навіть їм дають і вони це співають. Розумієш, я думаю, що якщо у тебе є язик, то ти маєш щось сказати. Якщо тобі є що сказати, то ти можеш зрозуміти будь-яку «мову» і можеш пояснити будь-якій людині, яка розмовляє «іншою мовою», що ти хочеш донести.
- Хто творець Ваших текстів? Хто пише?
- Ну, я... я ручка в руках Бога...
- Як ви, гурт, зійшлися-розійшлися-зійшлися знову?
- Ти розумієш, колись мені просто набридло їхати і давати концерти туди-сюди по 500 доларів. І не зрозуміло куди. Тоді приходила така публіка, яка бачила по телевізору однаково Юрка Юрченка, «Аква Віту» і вони все однаково сприймали. Тоді було зарано, мені здається, що ми тоді трошки обігнали час. А зараз я розумію, що час настав.
- Порівняно зі світом, ви часу зовсім не обігнали. Але в Україні - так.
- Правильно. Зі світом ми ішли у ногу. Зараз саме час. Зараз час для чесної музики. Для відвертих розмов, коли всі перестали вже марити мільйонами. Настав час прислухатися.
- А коли і як виникла думка знов зійтися?
- Минулого року я робив фестиваль аматорського мистецтва у Кобиляках. Ми його теж повторимо. А коли? Він буде десь наприкінці серпня або липня. Зараз ми з'ясовуємо.
І там ми зустрілися з Підкаурою. Було незручно починати "The Вйо" без Підкаури. Ми домовились. Але нам треба було дочекатися. Зараз із нами грає Сергій Чегодаєв та Ілля Клімов. Тоді була така ситуація, що Чегодаєв грає з «Мандрами», я працюю на М1, Ілля робить фонограми Вєркі Сердючки, а Підкаура співрпацює з Могилевською. І для того, щоб зібрати повноцінний склад, нам довелося чимось пожертвувати. Я звільнився з М1, Ілля кинув Вєрку Сердючку, Чиж ще думає про гурт «Мандри». А Підкаура продовжує їздити з Могилевською, зараз я йому цей вибір даю. Я не можу нав'язувати. Це його вибір.
- Тут напрошується запитання, чи вважаєте Ви успішним період, коли не було "The Вйо"? Чи було Вам «комфортно» у рожевій футболці на М1?
- Аааа... Мені було не комфортно, але я знаю, що ситуації, в яких людині некомфортно, дуже загартовують її. Я розумію, що ми шліфуємо ще якусь грань діаманта. Це пішло на користь. Це було незручно. Але за якийсь час я навчився це робити, і мені стало нецікаво. Зараз все, що ми бачимо, нецікаве, я вам скажу.
- А які найближчі проекти?
- З фестивалями будемо морочитись. Граємо. Пишемо альбом. Таке.
- Чи виходила Ваша музика за межі українського музпростору. Де, в яких країнах виступали?
- Ми зараз написали деяким фестивалям європейським, чекаємо відповіді. Цікаво пограти. У Москву багато запрошували, але туди просто не хочеться їхати. Мені говорять мої колеги «по цеху», чого вони там натерпілися від тої «Рашки».
Хочеться зрозуміти для самих себе, чи це актуально. Чи це лише тут, у межах України ця вібрація відчувається, чи це міжнародне явище?
- Воно таки міжнародне. До речі, Стівен Марлі фестиваль організовує.
- Але на Ямайку далеко їхати. Ми зараз зосередилися на європейських, але зрозуміло, що можна було б.
- Як би Ви однією фразою описали музичну індустрію в Україні?
- Музичну індіустрію?
- Угу.
- А... Це імітація. Отак.
Одне слово, просто. Тому що насправді все робиться «шиворіт-на-виворіт». Це коли ти приходиш на радіо і платиш їм, щоб вони твоєю продукцією заповнили свій радіо-ефір. І так іде на всіх стадіях. Їм же ж треба свій ефір чимось заповнювати. Якби музиканти сказали ні, то радіо би мовчало, розумієш.
Фото з сайту www.exo.at.ua