ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.
Сьогодні ми публікуємо розділ із невиданої за життя повісті Андрія Кузьменка. До зібрки також увійдуть вірші останніх 10-ти років. Видавництво Folio обіцяє, що книга надійде у продаж до кінця серпня. А найбільш нетерплячі читачі можуть прочитати її частину вже зараз.
***
Ми з Шоніком - куми. Згадайте любий анекдот про кумів – це про нас. Шонік живе в Ужгороді і має до кордону ближче, ніж ми з вами до молочного магазина. Ця небезпечна близькість і сформувала в ньому таку рису характеру, як «Хронічне Несидіння вдома» або «Пріключенія Шоніка». Шонік почав відвідувати концерти всіх світових зірок, трохи раніше, ніж став говорити слово «мама». Пізніше – він заразив цим і мене.
Я опускаю всі пікантні особливості наших попередніх поїздок, маючи надію, що вони також знайдуть своє відображення у печатних творах в майбутньому, і познайомлю вас із непересічною подією, навіть для таких бувалих козаків, як ми – «Експедиція на Шпіцберген!»
Якої холєри туди пхатися? – чую звідусіль ваше резонне логічне запитання. В той час, коли Україна перейшла в температурний режим Турції і можна, стоячи в трусах на балконі отримати сонячні ванни, як в Анталії – ми вирішили нанести візит Північним Широтам. Ця ідея визрівала в моїй неспокійній голові від часу, коли географічка в школі попросила віднести глобус у вчительську. Тоді я сказав собі, що там – в льодах моє місце і зреалізував свою мрію через тридцять років, протягом яких я морально до цього готував себе і своє найближче оточення.
І так – дійові особи нашої кампанії - Шонік, його дівчина Настя, я, моя жінка і вірний тверезий соратник - Муха і Саня – наш файний колега з Франківська. Трохи про нього: ми з ним знайомі давно, але він не знав, що ми – панки, і тому поїхав.
Дія перша – Як зекономити на переїзді – або пасивний садомазохізм
Андрій Вікторович Кузьменко, тобто я, добре відомий у своєму оточенні спеціаліст з планування ідіотських переїздів. Навіть самий елементарний маршрут він може перетворити в захоплюючу, і саме головне непомірно дорогу для здоров’я і гаманця, подорож. Для того, щоб мати гарантію повного виснаження організму і ненависті до себе всієї решти подорожуючих – треба зайти в інтернет і пошукати рейс компаніїї Wizzair до пункту призначення. Пара нескладних маніпуляцій і за десять хвилин тобі приходить на електронку підтвердження, що чудо сталося – ти придбав 5 квитків з Києва до Осло по ціні – 179 гривень!!!
Ти сідаєш і плануєш подорож далі, забиваючи в маршрут маловідомі норвезькі міста і села, тримаючи на колінах карти і ноутбук. За дві години маніакального секса з вай-файом і інтернетом – ти отримуєш цілу низку роздрукованих квитків на літаки норвезьких компаній і резервацій на готелі по маршруту слідування нашої групи «Катастрофа». Голова, правда, квадратна, але почуття гордості за пророблену роботу, і шкляночка холодного італійського – найвища нагорода за недавні муки. Цей процес мав місце зимою, за пів-року до виїзду. Були враховані найдрібніші нюанси, і не було звідки чекати несподіванок.
Йшов час, і росло збудження від факту наближення подорожі в Арктику. Білі ведмеді стали снитися мені по ночах, а вдень я годинами милувався їхніми зображеннями в інтернеті. За два тижні до від’їзду Wizzair надіслав мені листа, в якому проінформував, що рейса з Києва не буде. Можете, мол, використати гроші на інший переліт. Я вмію складати з негарних слів речення з ганебним змістом, що і було ефектно зроблено черговий раз. Але це означало одне – ВСЕ НАШЕ ПОДАЛЬШЕ ПЕРЕСУВАННЯ СТОЯЛО ПІД ЗАГРОЗОЮ! Будучи в душі людиною заощадливою, я відразу відкинув можливість шукати переліт до Осло нормальним шляхом. І жадібно взявся за улюблену справу.
Моя Муха, вона ж Маня, вона ж Жінка-Герой, удостоєна спеціальної премії – «за 20 років прожитих в невідомості того, що буде завтра», була поставлена перед фактом від’їзду поїздом до Ужгорода – звідти вночі на машині 400 км до Катовіц, звідті літаком до Осло в 6.00 ранку, звідти трьома автобусами до інакшого аеропорту, з я кого ми наступного дня мали вирушати на північ. З очей Мухи читалося запитання – «Чому так складно, Андрій», але Андрій мовчав Він не хотів брехати, а тим більше – говорити правду.
«Готель Аеропорту» знаходився від самого аеропорта на відстані 7 км, і дорога до нього на автобусі коштувала більше, ніж мій пресловутий економний переліт з Катовіц до Осло. За готель окрема подяка Шоніку, який в останній момент поміняв резервації нормальних готелів на ненормальні, роблячи зсилку на то, що варто зекономти пару копійок, і таким чином група «Катастрофа» стала на давно проторені рейки, і колектив почав нас тихо сповідати. Саша з Франківська також вибрав не найлегший спосіб догнати пелєтон в Польщі. Машиною у Львів, звидти літаками до Варшави і Катовіц. Як висновок – вони зустріли мене 30 травня в аеропорту Гардермоен такими, ніби йшли туди з Прикарпаття пішки.
Чемпіоном в дисципліні «Найдебільніший переїзд року» став я. 28 травня – переїзд автобусом Київ –Ковель на концерт, вночі – Ковель –Луцьк на концерт нічний, зранку автомобіль Луцьк – Ужгород, після нічного концерту літак Ужгород –Київ в 7.00 ранку, там живий ефір на М1, потім в 13.50 переліт в Донецьк, там жваве спілкування із прикордонниками і з фляшкою Джек Денієлз, потім машина до Маріуполя, там концерт, машина зранку в Донецьк, літак до Києва 30 травня в 6.50, звідти літак в Копенгаген, звідти всього годинка і ти – в Осло. Правда просто?
Люба нормальна людина після таких знущань над своїм імунітетом просто доповзла б до ліжка в готелі, повісила на ручку дверей табличку «не дай Бог розбудиш» і запала б в летаргічний сон. Ха! Скажем ми Вам! У нас в планах було ще дві позиції – традиційний похід в «Hard Rock Café», і на концерт групи AC/DC! З помнутими рожами ми вирушили в бік центра в надії, що нас спіткає перша удача за останні 48 годин. Пів-годинки їзди на взятій на прокат машині (ще 150 євро, економно, правда?) і ми на місці – нас вітає «Hard Rock Café Oslo».
Ресторан величезної американської сітки, розкиданої в основному по столицях і великих містах світу. Він підкупляє атмосферою, доброю музикою і кухнею. Меню невелике, і однакове у всіх точках. На стінах – гітари і шмотки світових зірок! Навколо нас рискають десятки перезбуджених фанів AC/DC, які викрикують окремі фрази з пісень і відбивають ритм ножами і вилками. В нас традиція – я хаваю ребра, які подаються таким парканом довжиною з пів-метра, а всі решта нападають на курячі крильця, які, як і паркан ребер, готуються за спеціальним хард-роковським рецептом. Стара добра американська хімія. В роті оргазм.
Ми мовчимо, бо наші роти нагадують бетономішалки. Шонік, погладжує свій іміджовий пузік, за таким заняттям він проводить 75 процентів життя, починає ходити взад-вперед по залі, що означає близькість натупного етапу поїздки. Голосно шморкається разів сорок підряд, одночасно веде розмову по телефону з трьома різними абонентами на інтелектуальну тему – в кого від чого будун, і напихає рот крилами. Нарешті кістками завалений стіл, руки по лікоть в приправах – це кінець. Ми їдем на концерт.
Норвеги не люблять ходити в гості один до одного, але люблять ходити на концерти. Там можна зустріти знайомих. Поговорити, посміятися, а головне – ПОПИТИ ПИВА! Відношення до алкоголю в Норвегії нелюдське. Його продають тільки в будні з 12 до 18 годин. А в ресторанах після 20.00 ти не допросишся і каплі вогняної води. На концертах пиво продають до останньої секунди. Тому там завжди аншлаг і AC/DC в Норвегії вже третій раз за рік .
Виступ затримують на дві години. Ми з Мухою нагадуєм двох інвалідів з важкими вадами опорно-рухового апарату. Ноги підкошуються, руки німіють, в спину, ніби забили залізний штир! А нордичні люди тільки радіють з того, що пиво можна буде пити на дві години довше, і нагадують свиньок, одягнутих в футболки AC/DC. Вони розливають його один на одного, вимазують навколишніх кетчупом, пісяють на ноги тих, хто стоїть з-заду, одним словом душевно відпочивають.
Нарешті переповнений пивними парами стадіон розриває звук гітари Ангуса Янга, і від образ за затримку не лишається і сліду. Перед тобою 60-річні монстри, які перемелюють на лівер вміст повного стадіону.Ти либишся у відповідь на пролитий на твої штани бокал, його попередньому власнику і радісно підіймаєш пилюку разом з норвезькими братами і сестрами. За дві пісні до кінця ми втікаєм, щоб не бути затоптаними отарою п’яних вікінгів і через годинку з наших номерів виривається на волю храп п’яти замучених на рудниках людей. А через п’ять годин ми вже стоїмо на стійках реєстрації Scandinavian airlines смакуючи той факт, що за 4 години ми будем всього за 1330 км від Північного Полюсу.
Свальбард і Дундочка. Частина 2
Я залишив вас на стійках реєстрації Скандінавських авіаліній, а сам відправився подумки на 7 годин назад, в кімнатку готелю Гардермоен, де Шон, я і Світлана Іванівна стали учасниками таїнства під містичною назвою «Дундочка». Не кожен може собі дозволити після перерахованої мною низки тортур залишатися повноцінною людиною. Це можем тільки ми – АЛКОГОЛІКИ.
Віскі з колою і з льодом. Вона заходить в горло так, ніби казковий водопад з верхівок гір вливається у хвилі фйорду. Верхнє піднебіння зморщується від насолоди так, як зжимається ваша дупа в момент вільного падіння на американських гірках. Всі рецептори ротової порожнини кричать «Ура!» «УРА!»… І тихо вмирають разом з інтелектом, для того щоб завтра зранку встати і відчути різкий запах тисячі невидимих котів, які нагадили вам на зуби. Щелепи починають дрібнесенько цокотати від передсмаку наступаючого оргазму. Це алкоголізм.
До цього чарівного стану космонавта треба йти довго і вперто. Роками ви мусите дотримуватися залізних правил високого Статуту і головне - не відкладати на завтра то, що можна випити ще сьогодні. Якщо ж ви, випадково зневаживши ці неписані істини, не дай Бог, пропустили хоча б одне заняття – всьо! Все треба починати від самого початку. Професіоналом вам вже ніколи не стати.
Ми сіли на краю ліжка і Шонік дістав Першу із взятої членами експедиції у Дюті Фрі батареї літрових баньок віскаря. Ми їхали на північ. Ніхто з наших в таке задуп’я ще не забирався, і тому ми чітко знали – тільки правильна Дунда може поставити опір можливим перешкодам. На Закарпатті Дундою називають дитячу сосочку. Боже – наскільки це символічно…
Сосочка дає дитинці то, що дає їй Мама, і зараз вона в мене в руках, а за секунду буде в роті, і дасть мені то, що мама, навряд чи могла би мені дати в цей момент. В далеких і числених поїздках Шонік отримав чорний пояс по змішуванню інгредієнтів Дундочки. Краще від нього це міг зробити тільки Мендєлєєв.
Шон погладив себе по животі, пройшов по кімнаті метрів чотириста туди-сюди дрібними крочками, нагуляв необхідну спрагу і апетит, і Дунда пішла з рук в руки, із уст уста. Не буду вдаватися в подробиці нашої тайної вечері, щоб не викликати слюновиділення у величезної армії наших однодумців, які зараз не можуть собі дозволити такої насолоди.
Повернуся до стійок реєстрації аеропорту, перед якими ми стояли із виразом людей, яких придавила бетонна плита, що зірвалася з крана. Світлана Іванівна після пам’ятного святкового вечору, проведеного з грузинами в Донецьку, втратила деякі професійні навики і на якийсь час отримала диплом практиканта, тому справжній ефект дунди відчувало тільки двоє людей в експедиції.
Аеропорт Гардермоен достатньо комфортний, але є там декілька нюансів, які заважають зконцетруватися . Перший з них – автомати самостійної реєстрації. Вони подібні на автомати, в яких ми поповнюємо телефонні рахунки в Україні. Люди з цивілізованих країн проводять паспортом по спеціальній щілині – апарат ідентифікує твою особу, і пропонує роздрукувати собі посадковий талон. Я чіхрав своїм паспортом до моменту, аж наполовину витер зображення свого фейсу на фотографії, а апарат вперто мене не пізнавав.
В Норвегії будун особливий. Присутні всі симптоми – крім болю голови. Але всі вони якось підсилені за рахунок відсутності найнеприємнішого. В мене почався потняк. Шонік намотував кілометраж між мною і Саньою, витрясаючи із сумок весь свій полярний інвентар в пошуках листочка з кодами резервації. Я потів і складав погані слова у бурхливий потік, Шонік гладив себе по животі і ржав дрібним сміхом людини, в якої щойно вкрали машину. Листочки були на місці, але не в тому, яке він шматував весь цей час.
Нам все-таки вдалося встигнути на борт літака до Лонгербієн – малесенького і єдиного цивілізованого містечка архіпелага Шпіцберген. 200 людей спокійно зайшли на борт, І ТАК САМО СПОКІЙНО ДАЛИ НАМ МОЖЛИВІСТЬ ВОЗЗ’ЄДНАТИ наш розкиданий по салону колектив. Це було важливо, бо в повітрі ми мали провести більше чотирьох годин, а спілкуватися з бабулькою норвежкою мені надоїло ще на стоянці.
Через 15 хвилин польоту народ в літаку почав масово засинати. Шонік не відділявся від колективу і широко відкрив рот, закинувши голову назад роздивлявся дивні кольорові плями, які плавали перед закритими очима. Величезний норвег, що сидів спереду, страшно підвонював і створював враження людини, яка душ бачила тільки в кіно. І коли літак трухануло на повітряній ямі – він випустив маленького Хоттабича, який відразу відправився гуляти по салону. Спочатку в цьому ганебному вчинку я запідозрив кума, але норвег випустив ще одного Мюнхгаузена вже зі звуковим супроводом і барон повис прямо переді мною, так що сумніви розтали. Врятувала ситуацію стюардеса, яка появилася зі столиком з напоями, вона дещо сколихнула повітря, і важку хмарку віднесло в бік бізнес-класу.
Роблячи вигляд, що теж сплю я косив оком в ілюмінатор і намагався розгледіти білого медведя на крижині. Замість нього я побачив маленьку білу комашку в свинцевих водах Північного Льодовитого океану – це гігантський океанський лайнер віз «жирних» американців вздовж північної границі Росії на Аляску. За десять хвилин пілот сповістив, що під нами Шпіцберген і ми почали знижатися. Під літачком розкинулася Арктика.
Правильної форми величезні паралелепіпеди гір були розставлені майже в правильному порядку і по-господарськи притрушені снігом, на який ніхто не ступав ще з тих давніх часів, як Вітя Павлік вчився пісяти в горшок. «Ой,бля» – вирвалася в мене широко відома фраза Володимира Сосюри. Дякуючи красі і витонченості української мови,можна ось так просто, в двох словах передати вам всю велич місцевої природи.
Колеса скрипнули об бетон, і аероплан понісся по посадочній полосі між двома грядами гір, які зажали аеропорт, ніби в тиски. Шонік проснувся, кинув свою звичну після відсутності в компанії фразу – «Шо такоє?» і не чекаючи відповіді, почав лапати I-Phone’ом сигнал GPS, тикаючи апаратом в вікно, і вириваючи своїй Насті клапоть волосся. Шон – реальна жертва засобів комунікації . Щоб нормально з ним поспілкуватися – вам прийдеться спиляти сотову вишку, або збити ракетою супутник.