Новий рік на фронті розпочався із шаленого наступу російських окупантів у районі Бахмута. Це маленьке, колись, до війни, 70-тисячне містечко стало справжньою скелею на шляху окупантів. Скелею, об яку розбився не один ворожий підрозділ. Бахмут, Соледар – ці назви стали символом української моці і водночас російської безглуздості. Тієї канонічної «бєзжалостності і бєспощадності» із крилатої фрази.
Окупанти здали єдиний обласний центр, який їм вдалося захопити під час повномасштабної війни 2022-23 років, але уперто намагаються захопити Бахмут, імітуючи оголошену після провалу бліцкригу «справжню мету спеціальної військової операції», себто захоплення всієї території Донецької та Луганської областей – які Кремль нашвидкуруч вписав у власну Конституцію навіть без встановлення контролю над анексованим добром.
Питання «Для чого росіянам так потрібен той Бахмут?» не виникає з обох боків лінії фронту. З українського – бо нам все одно, якою є мотивація в агресора. Врешті, вона в будь-якому разі зводиться до численних буч, ірпенів та ізюмів на всій українській землі, до якої вони можуть дотягнутися. Тож яка різниця, в чому суть конкретної бахмутської операції – треба відбитися і вигнати ворога.
З російського – бо там в принципі не заведено ставити запитання владі, а після початку повномасштабного вторгнення й ухвалення воістину драконівських законів за таку цікавість можна поплатитися як мінімум свободою.
Та все ж маніакальне бажання за будь-яку ціну захопити нікчемну зі стратегічного погляду точку на мапі (особливо це стосується сусіднього з Бахмутом Соледара, який «вагнерівці» спочатку зайняли на словах, а потім почали втілювати свій диявольський план у життя) викликає щонайменше подив. Подив – і бажання розібратися. А для цього нам потрібно зазирнути в історію останньої імперії на Землі. Зовсім недавню історію…
80 років тому, 5 січня 1942 року, неподалік від столиці Радянського Союзу Москви розпочалася одна з найвідоміших операцій Другої світової війни. Битва за Ржев. Відома як «ржевська м'ясорубка».
У цій операції силами двох фронтів Червоної армії, Калінінського (командувач – генерал-полковник Іван Конєв) та Західного (генерал армії Георгій Жуков), був завданий потужний удар по позиціях 9-ї армії Вермахту. Ржевський виступ – так називався цей вигин на лінії фронту, саме цей виступ, де сконцентрувалися німецькі війська, і намагалися зрізати два відомі, навіть видатні радянські полководці.
Не буду втомлювати вас перипетіями тієї операції. Скажу коротко – командувач 9-ї німецької армії генерал-полковник Вальтер Модель рік тримав оборону на цьому виступі. Рік. Тільки 5 березня 1943 року частини Вермахту відступили звідти, де вже неможливо було ефективно оборонятися.
А тепер – страшні цифри. Загальна кількість радянських військ, задіяних у цій операції, становила 1 468 845 осіб. Із них, за офіційною російською статистикою, було втрачено – убитими, пораненими і зниклими безвісти – 1 342 888. Для порівняння – у 9-й німецькій армії з 1,1 млн було вбито 162 тис. військовослужбовців, зникло безвісти 35 650 осіб.
Це та сама битва, бійня навіть, про яку досі ходять легенди – як німецькі кулеметники божеволіли, бо на них стіна за стіною йшли радянські (і українські також!) солдати. Йшли прямо під кулі. А за ними ще, ще, ще…
Це той самий Ржев, про який один з учасників тієї битви, Петро Міхін, написав у своїх мемуарах так: «Повзеш по трупах, а вони навалені в три шари, розпухли, кишать хробаками, випромінюють нудотний солодкуватий запах розкладання людських тіл. Цей сморід нерухомо висить над "долиною". Розрив снаряда заганяє тебе під трупи, ґрунт здригається, трупи звалюються на тебе, обсипаючи черв'яками, в обличчя б'є фонтан убивчого смороду». Це про трупи своїх, радянських солдатів.
Та страшна масакра, по суті, не завершилася перемогою для Червоної армії. Але – німці відступили, тож Жуков і компанія змогли записати собі в актив цей «геніальний» план закидати ворога живою силою.
Нічого не нагадує?
Битва під Бахмутом – це майже добуквенне повторення «ржевської м'ясорубки». Тільки замість кадрового військовика на чолі російської армії – колишній кримінальний злочинець, який став відомим усьому світу завдяки своїй приватній військовій компанії «Вагнер».
Жуков тоді таки дійшов до Берліна. (І поклав там у землю ще десятки тисяч солдатів – тільки для того, щоб, не дай боже, союзники не підняли прапор над Райхстаґом першими.) Але в цих двох історіях, попри велику схожість – поцікавтеся хоча б масовими зґвалтуваннями радянськими солдатами німецьких (і не тільки) жінок на території Східної Німеччини, – є одна велика відмінність. Точніше, навіть дві.
По-перше, на боці країни, столицею якої була Москва, тоді воювала міжнародна коаліція на чолі зі Сполученими Штатами Америки і Великою Британією. Сьогодні ці країни – як і десятки інших, зокрема (яка іронія долі!) й Німеччина – воюють на протилежному боці. По-друге, рятівне слово «лендліз» (яким почали нехтувати аж у путінські часи, а до того добре пам'ятали, що воно значило в ті драматичні місяці радянсько-німецької війни) цього разу працює не на московську армію, а на українську.
І можна скільки завгодно розповідати холопам, що СРСР впорався б і без союзників, і без лендлізу, і навіть без України та інших тодішніх союзних республік. Правда вища за кремлівські вигадки.
Тому Путіну ніколи не стати новим Сталіним, а Пригожину – новим Жуковим. Єдина ж столиця, яку він, цей недожуков із кримінальним минулим, може взяти, починається не на літеру К, а зовсім навпаки, на М. І я зараз не про Мінськ.
І ще один важливий момент у цій історії двох різних, але таких схожих воєнних операцій. Про ржевську битву, навіть за суворої радянської (сталінської) цензури, згадувалося в літературі. Головний російський співець Другої світової війни Олександр Твардовський написав про страшні події на Ржевському виступі пронизливий вірш «Я поліг біля Ржева».
Ось рядки із цього вірша, у блискучому перекладі українського класика Андрія Малишка:
Фронт горів з виднокраю,
Мов на тілі рубці,
Я поліг і не знаю:
Чи у Ржеві бійці?
А чи маєм удачі
На середнім Дону?
Дні останні гарячі, –
Все було на кону.
Цей твір став одним із найвідоміших зразків російської воєнної поезії середини минулого століття. Він увійшов до радянських шкільних підручників. У Росії, певно, його й досі вивчають.
А про нинішній кремлівський наступ на Бахмут і Соледар не будуть писати таких віршів. І взагалі, про цю війну, як і про її учасників, у Росії забудуть дуже швидко, майже відразу після безславного її завершення. Бо та війна – якими б не були причини її початку, як би не доклався Сталін до німецької агресії на всьому Європейському континенті – була все-таки за виживання цілого народу. А нинішня – лише за виживання купки престарілих кремлівських зомбі. Та ще урки-бізнесмена з путінського оточення, який заради захоплення нещасного Соледара, таке враження, готовий спалити в тому диявольському вогні вміст усіх російських колоній і в'язниць.