«Я залишився заньківчанином»

Актор Богдан Козак про Львів, театр, натхнення та родину

17:06, 27 листопада 2015

Сьогодні, 27 листопада, актор львівського театру імені Марії Заньковецької, народний артист України, лауреат премії імені Шевченка Богдан Козак відзначає ювілей. З цієї нагоди на сцені театру відбудеться творчий вечір «Посланіє», де актор читатиме поезію Тараса Шевченка.

Актор, режисер, педагог народився у Львові 27 листопада 1940 року.

 Навчався у студії при театрі імені Марії Заньковецької, а потім – на філологічному факультеті ЛНУ імені Івана Франка.

Напередодні ювілею він зустрівся із журналістами. ZAXID.NET долучається до численних привітань та пропонує уривки із цієї розмови.

Про натхнення. «Я часто говорю своїм студентам: “Коли ти приходиш на репетицію, мене не цікавить, що для тебе стане натхненням. Це може бути прочитана книга, випита склянка вина, кохання, собака, яка раптом тобі сподобалась. Я не знаю. Якби я міг визначити щось одне, я би став лауреатом Нобелівської премії. Я не знаю, звідки воно приходить. Для себе я називаю це “ефектом кватирки”. Тобто я адресую запитання туди, у простір, і як правило, отримую відповіді. А взагалі актор має ходити в музеї, слухати музику, спілкуватися з людьми».

Про Львів. «Я вважаю Львів містом великої культури. Я тут народився. Мене надихають вулиці Львова, будинки Львова. Крім того зустрічі у Львові в 60-70-х роках з художниками, музикантами, давали дуже багато. І ці зв’язки я ніколи не розривав, вони мене і досі тримають. Це теж один з моментів, які живлять творчість. Наше місто вміє впливати інтелектуально, духовно, і має такі речі, які творять з нас акторів».

Про театр. « Наш театр є унікальним. Коли свого часу я прийшов у театр, усі наші актори мали по декілька освіт. Крім того у старшого покоління наших акторів була надзвичайна етика поведінки. Я, прийшовши, зрозумів, що потрібна освіта. Коли ми потрапляли на зустріч у якийсь колектив, ми могли відповісти на будь-яке запитання. Колись мені пропонували переїхати до Києва. Уже був підготований наказ, мені давали квартиру (а у Львові я жив у гуртожитку). Я не поїхав. Кілька разів мене кликав до себе в театр Франка Сергій Данченко. Я залишився і ніколи про це не шкодував. Все, що я міг зіграти, всі нагороди та звання, я отримав тут, у рідному театрі. Я залишився заньківчанином».

Про родину. «Найважливішим в житті є сім’я. Особливо з віком. Це є опора, фундамент, підтримка і в хвилини радості, і в хвилини неприємностей. Колись актор Михайло Царьов, як я ще був молодим чоловіком, мені сказав: “От коли у вас будуть діти та онуки, лише тоді ви зрозумієте, як грати любов на сцені”. Дітям я мало приділяв часу через роботу, а от внуків бачу частіше. З ними я повертаюся до дитинства. І на сцені, то тепло, яке вони дають, дозволяє грати набагато глибше. Сім’я позбавляє егоїзму, розкриває елементи доброти, терпеливості та любові».

Про Шевченка. «У моє життя Тарас Шевченко ввійшов з дитинства. Спочатку візуально, портретом, що висів на стіні у кімнаті, а відтак у школі на уроках літератури, шкільних вечорах, присвячених його пам’яті. Поезія Тараса Шевченка легко вчилася напам'ять, викликала яскраве, емоційно забарвлене образне бачення... Поезія Шевченка формувала наші юні душі, вчила любити Україну і ненавидіти її кривдників. У школі ми всі писали вірші, наслідуючи Шевченка, – таким великим був його вплив на нас... Однак шлях до Тараса Шевченка не завершено – він продовжується. Щоразу, беручи у руки «Кобзар», відкриваю для себе ще не прочитану глибину думки його поетичних рядків».