Вони мріяли про невеликий будиночок десь у тихій частині Ялти. Мріяли проводжати сонце на березі моря і возити своїх діток подорожувати на материкову частину України. Але всі ці мрії Кузьменків зруйнувала війна.
Та їхня історія почалася ще задовго до війни. Петро Кузьменко служив у війську і приїхав до Ялти на реабілітацію, де і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною. Пара мріяла про власних дітей, але все не складалося, то ж Петро й Ірина вирішили ділитися своєю любов’ю з дітками, які залишилися без батьківської опіки та уваги. Так вони спільно із місцевим фондом щотижня почали відвідувати інфекційні лікарні по всьому півострову – саме туди потрапляють дітки, яких правоохоронці знаходять на вулицях. Кузьменки приносили дітям їжу, одяг і проводили з ними час. А одного разу Ірина прийшла в лікарню, аби відвідати двох новеньких дівчаток, і більше не змогла одну з них лишити.
«Вона сиділа така дрібненька, лиса, з круглим животиком. Я зрозуміла, що цю дитину потрібно рятувати, бо вона навіть не могла говорити. Їй було майже 6 років – а вона сюсюкала. Я розуміла: якщо вона потрапить в інтернат – там над нею будуть знущатися, і звідти вона вийде зла та нікому не потрібна», – розповідає Ірина Кузьменко.
Ірина попросила прийти наступного разу чоловіка, і Петро теж відчув – це їхня дитина. Дівчинку Настю досить швидко забрали з лікарні, оформивши всі документи. Сама Настя, незважаючи на дуже юний вік, добре пам’ятає першу зустріч зі своїми батьками.
«Я дуже сильно втішилася, бо мене вже скоро мали оформити в дитячий будинок. Мене вже туди возили, показували, де живуть діти, де їдять, і я сильно цього боялася. Мені навіть лікарі говорили: “Якщо ти туди потрапиш – тебе забудуть”. До мене приходило багато потенційних прийомних батьків, але ні до кого з них я не відчула такої прив’язаності, як до мами з татом», – розповідає дівчина.
Адаптація Насті проходила досить швидко: Ірина Кузьменко каже, що було таке відчуття, ніби дівчинка завжди з ними жила, просто певний час її не було вдома. Труднощі були тільки з навчанням, адже Настя вже була шкільного віку, але не знала навіть назви певних фруктів та овочів. Навіть логопед, якого знайшла Ірина, відмовився займатися з дівчинкою, проте сама Ірина не здалася. Жінка самотужки шукала потрібну інформацію та працювала над Настіною вимовою, дикцією, пам’яттю.
«Наступного вересня вона пішла в школу, і вчителі були дуже задоволені. Настя дуже гарно вчилася, її постійно хвалили, і вона була дуже довго серед найкращих учнів школи», – каже Ірина.
Кузьменки жартують, що хотіли удочерити дівчинку з Ялти – батьківщини мами, а хлопців усиновити – з малої батьківщини батька, Кременчука на Полтавщині. Сама Настя мріяла про сестричку, проте в дитбудинку не було дівчаток, яких можна було б забрати до сім’ї, тому Ірина та Петро усиновили двох хлопчиків. Ілля та Микола дуже швидко влилися у родину, почали ходити у місцеву школу в Ялті разом з Настею. Разом родина об’їздила весь півострів, влітку вони обов’язково відвідували різні узбережжя та піднімалися в Кримські гори.
«Для нас важливий активний відпочинок. Я хотів показати дітям, яка ж красива наша країна. Хотів надолужити все те, що вони втратили за час, поки були у дитячих будинках. Подорожі Кримом припинилися у 2014 році, коли півострів захопила російська армія. Ми виходили на всі проукраїнські мітинги, я, як колишній військовий, не уявляв, як і чому ми маємо віддати нашу землю. На одному із мітингів я зрозумів, що за нами стежать, ми вже всі у списках, а отже, пора щось робити», – пояснює Петро Кузьменко.
Виїхати з Криму відразу не вдалося. Діти боялися ходити до школи, там почали нав’язувати проросійські ідеї і фактично переписувати історію. Коли війна була вже в розпалі, перед Новим роком, сім’я зібрала всі свої пожитки і перетнула новостворений кордон між півостровом та материковою Україною .
«Ми перетнули кордон, приїхали до українського блок-поста і почали плакати та кричати. Ми були вільні! Я цього ніколи не забуду», – емоційно говорить Петро.
Спершу Кузьменки поїхали до друзів у Київ, але осісти їм там не вдалося. Відтак вони переїхали до Львова, де придбали невеличку квартиру в центрі міста, діти пішли до школи, а Ірина й Петро знайшли роботу. Цьогоріч Настя вже закінчила 11 клас.
«Звісно, трохи оцінки зіпсувалися, але вона дуже молодець, все наздогнала. Настя хоче стати адвокатом, хоче захищати дітей, які опинилися на вулиці. А Микола вступив у ліцей Героїв Крут. Коли про це почув молодший, Ілля, то розплакався і сказав, що теж хоче стати військовим. Тож він також потім спробує вступити до ліцею», – каже Ірина.
Кузьменки певні, що в житті немає нічого важливішого за любов і розуміння в родині, а все решта можна виправити.
«Діти стають рідними, минає час – і ви вже не окремі особистості, а єдине ціле, сім’я. Це дуже важливо для дітей, адже тут вони вчаться важливим цінностям, а генетику змінює виховання», – говорить Ірина.
Історія усиновлень для Кузьменків ще не завершилася. Зараз вони роздумують над тим, щоб створити будинок сімейного типу та взяти на виховання до родини більше дітей.
***
Консультацію щодо усиновлення ви можете отримати на сайті Ridni.org.ua або зателефонувавши на гарячу лінію благодійного фонду – 0800 300 484.
Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення. При потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу в процесі усиновлення. Фонд у жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не замінює функцій держави в процесі усиновлення (удочеріння).
Над проектом працювали: Мар’яна Романяк, Ірина Папірник, Софія Трощук.