– У мене оце дійсно фішка з дитинства – співіснування реального світу і нереального, як вони переносяться, перемежовуються, як вони існують разом – мені це подобається.
Ярослава Литвин - молода письменниця, авторка роману «Ігри», що переміг на «Коронації слова», та роману «Пухнаста». Біографія Ярослави починається на Камчатці - там вона народилася. Її тато був підводником на атомному підводному човні, мама та бабуся - бібліотекарями. І, як стверджує письменниця, в родині всі були бібліотекарями, тому замість дитячого садка ходила в бібліотеку. Зараз Ярослава живе у Києві. Цього року захистила диплом спеціаліста зі зв'язків із громадськістю.
У Львів Ярослава заглянула «по дорозі» з Шипоту, щоб побачитися з друзями та вчергове зустрітися з Містом, до якого має чималі сентименти.
Про знайомство зі Львовом, про саме писання, сучукрліт в ексклюзивному інтерв'ю Ярослави Литвин ZAXID.NET.
- Коли відбулося твоє перше знайомство зі Львовом?
- Вперше у Львові я була в дитинстві. Відтоді була скажена мрія - побувати знову тут. І от одного разу з друзями ми вирішили приїхати у Львів на Різдво, і ніяка собака нам не сказала, що у Львів на Різдво їздити не можна, тому що тут всюди пусто. Пам'ятаю: тієї ночі ми спізнилися на свій поїзд, тому ночували на вокзалі, потім приїхали у Львів чимось іншим. Вийшли на вулиці, а на вулиці нікого, майже все зачинене, тоді ми просто гуляли. Уявіть: темінь, Львів, нікого на вулицях, сніжно... І ми ходили як бомжі. І з того часу я закохалася у Львів (сміється). Це було так красиво. А потім ми пішли у «Ляльку» - єдине місце, де було відчинено. І коли нам принесли кутю - безкоштовно - і цілу ніч грали колядки, ми мало не плакали від почуттів. Враження посилилось і наступного дня, коли в маршрутках чули лише колядки, і на вокзалі - колядки, і в цілому місті звучали колядки, молодь ходила переодягнена... Так було гарно, у нас такого нема. А потім це стало доброю традицією: приїжджати до Львова взимку, попити глінтвейну, зустрітися з друзями, відчути зимові свята.
- Чи є Львів у твоїх текстах?
- Львова нема. У «Пухнастій» є Івано-Франківськ.
- Чи можна міста поділити на чоловічі і жіночі?
- Ні, вони такі якісь андрогінні в більшості випадків. Кожен в них бачить своє відображення. Якщо я хочу поїхати і побачити відображення жінки Львова, то я його побачу, або хтось інший побачить. Але Тернопіль, наприклад, у мене асоціюється з містом чоловіків, Біла Церква - місто-жінка. Львів - гермафродит... У мене довгий час була львовозалежність. Пам'ятаю, як хтось зі знайомих розповів про те, як у Львові в нього викрали мобільний. Я повірити у це не могла, думала: «Як так? У Львові, у цьому найпрекраснішому місті, можуть вкрасти телефон...» Львів не є чужим містом, до нього швидко звикаєш. У центральній частині міста я орієнтуюся за кнайпами.
- Писання романів прийшло як потреба?
- З дитинства не любила короткі оповідання, зате читала «здорові» романи. У мене завжди виходили маленькі оповіданнячка, а мені завжди хотілося написати велике щось. І до 18-19 років у мене це не виходило, а потім щось переламалося і написала один роман. Потім ще і ще. Головне написати перший.
- А що спочатку створюється - сюжет?
- Спочатку у мене народжується перше речення, а потім з першого речення виходить друге. І так далі: з другого - третє...Тому коли сідаю писати, я не знаю, що відбудеться на наступній сторінці.
- Ти «бачиш» своїх героїв?
- Я з ними спілкуюся. Іноді це дуже складно. Їхній голос ніби у мене в голові. От наприклад, коли пишу, я дійсно чую, як вона говорить, чую її голос... Намагалася в житті підшукати голоси такі ж самі, як у моїх персонажів. Підшукала. Було кілька випадків, коли я зустрічала своїх персонажів живими. Більше того, я їх вигадала, а їх так само звуть, у них свої проблеми своє життя.
- Віриш у містику?
- Відносно вірю. Глибоко в містику вдарятися - це також не дуже позитивно, але от є якісь такі моменти... У нашому житті значно більше містичного, аніж ми думаємо. І як це можна відкидати?
- А звідки взявся цей містичний реалізм у твоїх текстах? Оце перетворення реальності в ірреальність? Перетікання одного світу в інший?
- Це ще з дитинства. Недавно знайшла свої тексти, які писалися років у 15-16, там просто страхіття, навіть не до порівняння з тим, що я зараз пишу, тепер пишу більше реалістичного. У мене оце дійсно фішка з дитинства - співіснування реального світу і нереального, як вони переносяться, перемежовуються, як вони існують разом - мені це подобається. Мені не цікаво писати, як я сьогодні встала, пішла в туалет, почистила зуби, зварила собі кави і пішла на роботу. Мені це не-ці-ка-во. Кожна людина це робить. Цікавіше, коли людина стикається з таким, чого вона ніколи не бачила в житті, що для неї справді несподівано. Мені цікаво через своїх персонажів переносити себе в місця, ситуації, де я не була.
- Перший свій роман ти подала на літературний конкурс, чому?
- Інколи приходить таке відчуття, що ти маєш щось зробити або не маєш робити. Це інтуїція. У мене була тоді інтуїція, що я маю щось написати саме до конкурсу. Це вперше я писала щось більш-менш українською, бо до того часу - лише шкільні твори українською і то кривенько. Але я взяла себе в руки, сказала «я можу», і тоді за 2 місяці я написала роман повністю українською, і подала на конкурс, хоча мої друзі з мене сміялися. Пізніше я навіть забула про конкурс, тому коли мені зателефонували, повідомивши про результати, я подумала, що мене хтось розігрує.
Перша книжка пишеться не так свідомо, як наступні. Коли пишеш другу, то розумієш, що несеш певну відповідальність, що її будуть читати, думаєш, що скажуть рідні, які прочитають. Перша - це був експеримент, як іграшка якась така, тому вона й називалася відповідно «Ігри» - я погралася.
- Наскільки допомагають літературні конкурси молодому письменнику?
- Пробитися інакше доволі складно, хоча зараз дійсно «зелене світло» молодим письменникам. Конкурс - це такий собі елемент змагання, де на перше місце йде близько 80-ти осіб, а то й більше. Жива здорова конкуренція. Це схоже на маркетингове дослідження: якщо проходиш, значить дійсно когось зачепило і якась певна частина людей її прочитає. Вважаю, що дуже багато сучасних книжок потребують вичитки. Мої також. Також бракує критиків. Загалом теперішні критики - це журналісти, які колись мріяли пописати, або самі письменники, які критикують: от хто зі мною пив - той хороший, а хто не пив - того покритикую.
- Це реально так є?
- Буває. Якось своїх складніше критикувати, аніж незнайому людину. Я не критикую, бо добре знаю, що таке процес написання книжки, її редагування. Мені знайоме прокидання уночі із тим, що десь там на якійсь сторінці якесь слово не там стоїть - його треба переписати. І встаєш серед ночі, вмикаєш комп'ютер і переписуєш це слово. Я «Пухнасту» зачитала до такого стану, що готова була розірвати.
Критики у нас не вчать, а дійсно професійна критика дуже потрібна письменнику. Потрібно, щоб якийсь дорослий дядя тобі сказав: «Слухай, дівчинко, дивись, так не буває як ти пишеш».
- Чому не «тьотя»?
- А мені з тьотями складніше, тому що в кожної жінки з іншою йде конкуренція, особливо в професійній сфері. А з тьотями, які самі щось там пишуть, ще складніше. Наприклад, мені 22 роки, і в мене є вже свої книжки, а якійсь тьоті 35 років, але в неї немає своїх книжок, однак вона мріє писати, видатись. От вона й покритикує... Це не потрібно робити. Має бути як в мистецтвознавців і художників: їх вчать по-різному, вони майже не пересікаються. Художники собі малюють, а мистецтвознавці собі вчать. От і все. У нас немає інституту критики. Я навіть не знаю наскільки правильно вчити «на письменників» - мабуть, таки правильно. Вважаю, що письменник має два свої перші твори тупо викинути, або сховати в шафку, щоб там лежали.
- У тебе так було?
- Так. «Ігри» - це третій роман. Зараз у мене близько восьми романів. Я вирішила їх нікому не показувати, вони в мене просто лежать. Чим хворіє наш сучукрліт - це проблема «я-писання», тобто те, що називаємо «мастурбацією літератури». Вони постійно переживають себе: «я те», «я се», «от я така», «я сяка», «я така незрозуміла для людей, тому що в мене такі переживання»... Кому потрібні твої переживання? Лише тим дівчаткам, які це теж переживають. Для прикладу: «Я люблю сидіти на вікні, курити сигарету, різати вени і пити вино»... і це так трагічно. Це так красиво і кінематографічно... А по суті, таке потрібно хіба таким же дівчатам-готам... Перші два твори у будь-якому випадку пишеш про себе, як би там не було. А десь після другого твору настільки виписуєшся, що думаєш: «Знов про себе?» І починаєш перероджуватися в інші персонажі. Мені, наприклад, цікаво перероджуватися в чоловічі персонажі: від їхнього імені мислити, переживати, оперувати їхньою логікою.
- Які книги українських молодих авторів ти читала, і що тобі припало до душі?
- Можна, я скажу толерантно? Я не можу критикувати. Молода сучукрліт ще занадто молода, вона ще пише про себе. Хочу дочекатися того моменту, коли вона переросте себе і почне писати про світ. Коли сучукрліт переросте період «себе-писання», тоді вже будуть шедеври, тоді можна буде про щось конкретно говорити.
- У твоїй «Пухнастій» - дивна любов між героями. Ти віриш у любов?
- Ні, мені дуже складно, я взагалі не романтик. Це складно бути дівчиною не романтиком.
- А яка ти?
- Я - людина-спостерігач, дуже багато чого аналізую, причому постійно. У мене буває день, коли я шукаю собі пригоди, а потім день, коли я сиджу і думаю, навіщо я в це вляпалась. У мене є момент постійної зміни, постійного переродження: сьогодні я абориген, а завтра - цивільна людина. Я дуже ціную людей, які кожен день можуть дивитися на світ іншими очима. Намагаюся так жити, ніби кожного дня я інша людина.
- Бачиш, ким будеш через 5 років?
- Ні-ні (махає руками). Я поступала «на художника», стала потім вчитися «на піарщика», тепер з друзями почали мутити електронну музику. Уже виступила в ролі режисера: у Києві знімали короткометражку за мотивами невиданого роману... Невідомо, ким я стану за 5 років (усміхається).