Питання кремлівського ядерного шантажу червоною ниткою проходить через цілу актуальну російсько-українську війну. І не лише за останні два роки – з моменту широкомасштабного вторгнення. Вже й анексія Криму супроводжувалася погрозами Путіна застосувати ядерну зброю, якщо хтось на Заході наважиться перешкодити російським окупаційним планам. Пригадуєте російський пропагандистський фільм «Крым. Путь на Родину» про події на півострові на початку 2014 року? У ньому Путін відверто зізнався, що був готовий застосувати ядерну зброю під час «кримської кампанії». «Ми готові були це зробити», – впевнено заявив шеф Кремля.
Цікаво проти кого? Сам Путін у документальній стрічці не уточнює. Ну, логічно припустити, що проти країн НАТО, які б наважилися надати Україні безпосередню військову допомогу. Бо бомбардувати Україну з її розваленою на той момент армією якось геть нелогічно. Особливо ті українські підрозділи, які дислокувалися в Криму й мали хоч якийсь шанс перешкодити окупації.
Російська ядерна тріада була одним з головних стримувальних чинників, чому Захід так мляво допомагав Україні захищатися від російської агресії упродовж перших восьми років війни. Зрештою, і два останніх роки цей чинник нікуди не зникав, а, навпаки, лише набирав ваги. Щоправда, безпосередньо від Путіна прямих ядерних погроз на адресу ні України, ні Заходу не лунало. Для цієї справи Кремль використовував своїх ланцюгових псів-пропагандистів. І ще час від час на цю тему любив поблефувати експрезидент Дмітрій Мєдвєдєв.
Хоча від самого російського диктатора час від часу лунали натяки. Інколи доволі завуальовані, інколи прозоріші.
Водночас спостерігався й процес девальвації російських ядерних погроз. Бо речник, що їх озвучував, завжди малював якісь червоні лінії, перетин яких Україною чи Заходом мав би призвести до «ядерного апокаліпсису». Але щойно опоненти Кремля цю лінію переступали, він без зайвих образ (а може, і з образами, на які мало хто звертав увагу) малював наступну й грізно обіцяв: «От уже цього разу!..»
Й оскільки щоразу жодної ядерної відповіді не наставало, то логічно, що дієвість погрози щоразу понижувалася.
Знову порушити тему ядерного блефу Кремля мене змусила пресконференція Путіна, проведена 5 червня, для редакторів провідних західних інформаційних агентств. Захід проходив у новозбудованій 81-поверховій вежі «Газпрому» напередодні щорічного Петербурзького міжнародного економічного форуму і тривав понад три години.
То що ж такого заявив очільник Кремля в контексті сумнозвісного «ядерного попелу»? Путін спершу намагався виправдатися: «Ви знаєте, нас весь час намагаються звинувачувати в тому, що ми махаємо якоюсь ядерною довбнею. Але хіба я зараз поставив питання про можливість використання ядерної зброї? Це ж ви зробили. Ви мене виводите на цю тему, а потім скажете, що я махав ядерною довбнею. Давайте не доводити не лише до використання, а й навіть до загрози використання».
Ну, ок, «давайте не доводити», сказала б кожна тверезомисляча людина, потрактувавши слова Путіна як запевнення, Росія не має наміру більше використовувати ядерний шантаж проти Заходу чи будь-кого у світі. І помилилася б, бо вже наступним реченням російський диктатор абсолютно заперечив попередню тезу і зразу ж сам вдався до ядерних погроз.
«Чомусь Захід вважає, що Росія ніколи не застосує (ядерну зброю, – ред.). У нас є ядерна доктрина, подивіться, що в ній написано. Якщо чиїсь дії загрожують нашому суверенітету та територіальній цілісності, ми вважаємо за можливе застосувати всі наявні у нашому розпорядженні засоби. До цього не можна ставитись легковажно, поверхово. До цього потрібно підходити професійно. Я сподіваюся, що всі у світі поставляться до вирішення подібних питань саме так», – заявив Путін.
Отака от риторична шизофренія. І на наведених фразах вона аж ніяк не завершується. Радше лише починається й наростає, коли мова переходить до військової допомоги Заходу Україні. А особливо – до дозволу використовувати цю зброю для ударів по «канонічній» території Росії.
Путін чомусь впевнений, що українські військовики не здатні самі завдавати ударів західною високоточною зброєю по території Росії. Для цього, на його думку, потрібно ввести польотне завдання для ракети в систему, що потребує участі країн, які поставили вогневі системи: якщо йдеться про ракети Storm Shadow — Великої Британії, якщо про ATACMS — США тощо. Тобто, на переконання Путіна, за ударами по території Росії стоять військовики США, Великої Британії, а також Швеції, Норвегії і всіх інших країн, які надають ракети Україні.
І в цьому контексті Путін погрожує: «Москва розглядає можливість розміщення подібних високотехнологічних ракет великої дальності досить близько, щоб вразити держави, які дозволили Україні вразити такими ракетами територію Росії».
І тут німецький журналіст з аґенції DPA намагається уточнити, чи Путін таки погрожує ракетними ударами, зокрема Німеччині й канцлеру Олафові Шольцу. Той зразу ж дає задню: «Чому ви вирішили, що ми комусь погрожуємо? Ми нікому не погрожуємо, тим більше главі іншої держави. Це моветон, це поганий тон».
Тон, звісно, поганий, тут гріх з Путіним не погодитися, як і не визнати, що він уже всіх нівроку заплутав. І щоб це розплутати, різним кремлезнавцям треба щонайменше місяць розшифровувати кремлівські меседжі.
Здавалося б, куди вже більше цієї плутанини, та Путін проголошує фразу, яка вже остаточно збиває всіх із пантелику: «Якщо хтось вважає за можливе постачати таку зброю для завдання ударів по нашій території, чому у нас немає права постачати нашу зброю такого ж класу в ті регіони, де завдаватимуться удари по чутливих об'єктах країн, які роблять це щодо Росії? Якщо ми бачимо, що (західні, – ред.) країни втягуються у війну проти нас, ми залишаємо за собою право діяти аналогічно, це шлях до дуже серйозних проблем».
Спробуємо впорядкувати цей геополітичний путінський наратив, який, як сказали б культурно підковані росіяни, «соткан із протіворєчій». Отже, спершу лунає його заклик не вдаватися до ядерних погроз. Після цього зразу ж з його уст лунає така погроза. Потім запевнення, що Росія ніколи нікому не погрожувала, бо погроза – «це моветон». При цьому він погрожує підвести російські далекобійні ракети до території європейських держав, щоб вразити ці держави за військову допомогу Україні. Але згодом з’ясовується, зі слів Путіна, що сама Росія ні по кому пуляти ракетами не збирається, вона вдасться до «асиметричної відповіді» й передасть свою потужну зброю тим державам, які вороже налаштовані до Заходу, щоб вони й обстрілювали західні країни чи західних вояків, кораблі тощо. Підкреслю, що таким доволі м’яким напівзаходом Путін погрожує країнам, які (увага!) «втягуються у війну проти нас (росіян, – ред.)». Тобто країни, згідно з твердженням російського лідера, вже воюють проти Росії, а сама Росія наважується лише на те, щоб передати комусь свою зброю, аби той хтось помстився російським ворогам.
У читача може виникнути логічне запитання: а навіщо взагалі слухати й намагатися проаналізувати цю маячню кремлівського диктатора? А таки треба. Бо аналіз цих балачок дозволяє нам зрозуміти, що жодної ядерної зброї Путін застосовувати не збирається, що його ядерні погрози – це чистісінький блеф.
От уявіть собі, що ваш сусід за щось на вас образився і почав погрожувати вбити вас найжорстокішим способом. Наступного дня він продовжує погрожувати, але вже не так кровожерливо, наприклад, обіцяє накласти купу під вашими воротами. Чи сприйматимете ви після цього серйозно його погрози вбивства? Навряд чи. А от те, що він може вам нагадити, виглядає значно реалістичніше. Але який сенс комусь фекально капостити, якщо ти його й так маєш намір вбити? Очевидно, жодного. А от у погрозу накласти купу цілком можна повірити .
Приблизно в цьому ключі варто сприймати й путінські лякалки, які починаються з ядерного шантажу, а закінчуються погрозами надати різним хамасам, хесболам чи талібам з іділами російську зброю. От в останнє можна повірити, тим паче, що Кремль давно вже так і робить.