Президент Польщі Кароль Навроцький змусив цього тижня «ядерно похвилюватися» цілий світ, заявивши в інтерв’ю телеканалу Polsat News, що виступає за створення країною власної атомної зброї на тлі зростаючої російської загрози. «Я великий прихильник приєднання Польщі до ядерного проєкту. Це шлях, за дотримання всіх міжнародних норм, яким ми повинні йти. Потрібно діяти в цьому напрямі, щоб ми могли розпочати роботу. Ми – країна, що розташована на межі збройного конфлікту, і ми знаємо, яке ставлення агресивної, імперської Російської Федерації до Польщі», – зазначив голова польської держави.
Сказав Навроцький це жартома чи всерйоз? Ну, як «жартома», поважні люди з таким нібито не жартують. Зазвичай не жартують, бо є винятки, і, на жаль, ми останнім часом чуємо чимраз більше «ядерних жартів», які лунають з боку Росії. «Жартома» у випадку Навроцького радше може означати сумнів, чи він дійсно має намір реалізовувати в країні ядерний проєкт. Тобто можна припустити, що ця заява пролунала лише з певною (пропагандистською, провокаційною тощо) метою.
Бо зараз складно собі уявити, що Польща найближчим часом самотужки візьметься за створення власної атомної зброї, з огляду на потрібні кошти, ресурси, науковий потенціал, а також на політичні перепони, причому і зовнішні, і внутрішні.
Пригадую, схожий переполох виник у світі в жовтні 2024 року, коли президент України Володимир Зеленський під час пресконференції в Брюсселі мимохідь згадав про те, що свого часу була в нашої держави ядерна зброя. І що вона могла б слугувати запобіжником від зовнішніх інвазій. Ця тема виникла після згадки про Будапештський меморандум і про те, як його пункти щодо гарантій безпеки України проігнорували країни-підписанти.
Нагадаємо дослівно, що саме сказав український президент: «Ми говоримо про те, що якби Україна не віддала ядерну зброю, це була б парасолька. Або ми повинні мати якийсь альянс… Ми обираємо НАТО. Не ядерну зброю, ми обираємо НАТО».
Знову ж таки, слова Зеленський навіть близько не означали, що Україна готова негайно чи з часом братися за створення атомної бомби. Проте ці його слова змусили міжнародних експертів (і українських, і закордонних) гарячково обговорювати питання ядерного статусу України.
У ці дні минає вже 32 роки з моменту, коли Україна принципово погодилася відмовитися від ядерної зброї і ядерного статусу. Нагадаю, це сталося ще в останній рік президентства Леоніда Кравчука. А сумнозвісний Будапештський меморандум буде ухвалений вже за Леоніда Кучми трішки пізніше.
У цьому контексті мені пригадалася моя перша поїздка до «капіталістичного світу». Яка й відбулася 32 роки тому, у лютому 1994 року. Я тоді ще був студентом факультету журналістики, і мені випала щаслива нагода в складі делегації «Студентського братства» побувати в бельгійському університетському містечку Лювені. Запросили нас туди активісти студентської організації Лювенського католицького університету. Серед організованих для нас заходів була й дискусійна панель, де ми, українські студенти, були головними дискутантами. І прийшли нас послухати не лише спудеї й місцева українська діаспора, а й університетські професори, яким було цікаво почути з перших вуст інформацію про відносно нову, все ще незнайому країну.
А Україна тоді вкотре з’явилася на передовицях світових медій, і це було пов’язано з нашою ядерною зброєю, яку ми погодилися віддати добровільно й фактично задурно. Питання, як я вже сказав, було принципово вирішене між Леонідом Кравчуком, Борісом Єльциним і Біллом Клінтоном. Окрім того, вже були підписані ганебні Масандрівські угоди, а в них, окрім абсолютно несправедливого поділу Чорноморського флоту, був і пункт про «утилізацію ядерних боєзарядів стратегічних ядерних сил, що дислоковані в Україні». Тобто на момент згаданих дебатів у Лювені втрата Україною ядерної зброї і ядерного статусу вже була, так би мовити, доконаним фактом.
Не варто дивуватися, що тоді в Західному світі повідомлення про добровільну відмову українців від ядерки були сприйняті з великим захопленням. Це зрозуміло: якась не зовсім зрозуміла нова держава, схильна до націоналізму (бо прагнення до національного суверенітету – це не що інше, як одна з форм націоналізму), відмовляється від такого чинника глобальної небезпеки, як атомна зброя. Причому і від стратегічної, і від тактичної, а ще на додачу – від бомбардувальників, здатних нести таку зброю. Ми б, очевидно, теж сприйняли позитивно, якби від атомної зброї відмовилася, наприклад, Північна Корея чи Пакистан.
Тож не дивно, що на цій панельній дискусії нам поставили «риторичне» запитання: чи втішені ми, як і весь Західний світ, рішенням нашого уряду відмовитися від атомної зброї? Наскільки ж великим було здивування й розчарування залу, коли ми відповіли негативно. Я спробував пояснити ошелешеним бельгійцям, що, мовляв, загалом ми таки проти ядерної зброї і за ядерне роззброєння в цілому світі, але… Але ми втрачаємо досить потужний стримувальний чинник на тлі агресивних намірів Росії, яка щойно відібрала в нас більшу частину Чорноморського флоту й базу в Севастополі. Бельгійські професори були збентежені: як так, яка небезпека, в Росії ж демократ Боріс Єльцин (благо до першої чеченської ще було кілька місяців, а про розстріл танками парламенту в Москві вже якось і забули).
Уже потім на імпровізованому фуршеті після дебатів до мене підійшов один лювенський студент і з гіркою міною на обличчі дорікнув мені: «Ну, як же так, ми ж так тішилися, що ви відмовилися від ядерної зброї, а ви тут таке виговорюєте». Я спробував йому змалювати передовсім безпекову ситуацію України, її незахищеність перед російською агресією. Наводив йому приклади такої агресії в Грузії, Молдові, провокації проти держав Балтії. Нагадав йому слова одного з найпопулярніших на той момент російських політиків Владіміра Жиріновського, який погрожував Україні війною й окупацією. «Та ні, це ж не серйозно, хто він такий той Жиріновський? Політичний маргінал. Він не має жодного впливу на політику Кремля», – опонував мені мій візаві, який виявився студентом політології й дуже цікавився східноєвропейськими справами.
Так, тоді Захід був переконаний, що Росія твердо стала на шлях демократії та співпраці з цивілізованим світом. Що ситуацію там цілковито контролює президент Боріс Єльцин – демократ, хай і недосконалий, не без дивацтв і шкідливих звичок. Але все ж – своя людина.
А що ситуація в якийсь момент докорінно поміняється – ніхто у світі не бажав вірити. Це лише в нас кожен гуцул на полонині твердо знав: «Раніше чи пізніше буде війна з москалями!».
Нарешті цю просту істину зрозуміли і в Європі. Нині там гарячково намагаються покращити ситуацію з обороною Європи від потенційного вторгнення росіян. Одним із пріоритетних завдань стало створення над континентом ядерної парасольки. Бо Сполучені Штати з Дональдом Трампом на чолі стали геть ненадійним союзником. Уже вимальовуються перші проєкти ядерної співпраці Франції та Німеччини. До них може долучитися та сама Польща, щоб не діяти в цій царині самотужки. А там й інші держави Євроунії. Не залишить континент напризволяще, сподіваємося, і «брекзитована» Велика Британія.
А була б Україна з власною ядеркою, то й ситуація була б зовсім іншою, тобто значно вигіднішою для безпеки Європи. Так, тоді, 32 роки тому, навряд чи Україна самостійно змогла б витягнути ядерне навантаження. Проте Захід міг би ще тоді взятися за створення спільного з нами ядерного проєкту за формулою: гроші ваші – боєголовки наші. Проте, на жаль, було реалізовано найгірший варіант, за якого всю ядерну зброю було віддано Росії. А вона тепер тією ж зброєю й шантажує цілий світ.