Західні ЗМІ цього року виробили для себе спільний наратив щодо ситуації на фронтах російсько-української війни. Він звучить приблизно так: Росія перемагає у війні і хоч поволі, але впевнено рухається вперед, Україна ж зазнає великих втрат, опирається з останніх сил, але не здатна протистояти потужній російські навалі. Висновок: треба негайно припиняти бойові дії, зупинитися на актуальній лінії розмежування й посадити ворогуючі сторони за стіл перемовин. Приблизно такої позиції дотримуються міжнародні оглядачі більшості газет, журналів та модератори політичних токшоу на телебаченні. Звісно, є й винятки, деякі публіцисти й політичні експерти висловлюють зовсім іншу позицію, але інформаційну погоду вони наразі не роблять.
Заяви приблизно в такому ж ключі почав робити і прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, здійснивши на початку липня «миротворче» турне до України, Росії, Китаю і США. «Час не на боці України, а на боці російських сил… Путін жодним чином не згадав російські втрати. Щодо українських втрат, то російська сторона оцінює щомісячні втрати українських сил у 40-50 тисяч солдатів, які ще більше посилилися за останні тижні. Тому (Путін, – ред.) був здивований тим, що президент України відкинув пропозицію про тимчасове припинення вогню», – написав Орбан у листі президентові Європейської Ради Шарлю Мішелю та главам держав-членів ЄУ.
Вкрай дивна позиція – оцінювати ситуацію на фронті за словами російського диктатора Путіна, «правдивість» котрого відома давно і всім. Але Орбан є Орбан, що з нього візьмеш. І нам йшлося про те, щоб лише зафіксувати факт збігу загальної тональності листа зі згаданим превалюючим медійним наративом західної преси про «непереможну Росію».
Цей «звитяжний» міф почав формуватися ще задовго до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, а навіть до анексії Криму. Ще років 15 тому можна було натрапити на статті в західній пресі про стрімке зростання боєздатності російської армії, про те, що збройні сили Європи не мають проти неї жодного шансу в разі гіпотетичного протистояння.
Посилився цей міф завдяки успішній операції росіян з окупації Криму. Тому й зародилося, як ми вже тепер знаємо, переконання в політичних колах Заходу, що в разі, якщо Росія піде відкритою війною на Україну, то в останньої немає жодного шансу встояти. Тобто ці знамениті «три дні», за які має впасти Київ. Проте реальні події (тобто провал російського «бліцкриґу») нівроку підточили міф про невразливість Росії. Далі була Харківська офензива і звільнення Херсона, що майже остаточно цей міф розвіяли.
Що бракувало для того, аби прибрати це «майже»? Як стверджує колишній командувач армії США в Європі Бен Годжес, для цього Україні забракло навіть не літаків F-16, а хоча б кількох сотень ракет ATACMS. Літаки, звісно, теж не завадили б, принаймні допомогли б встановити контроль над українським небом. Але тепер зрозуміло, що з ними не все так просто: потрібні навчені пілоти, вишколений технічний персонал, досконала інфраструктура, захищені летовища, підземні ангари тощо. А з ракетами ATACMS все було б значно простіше, адже платформи для їхнього запуску – РСЗВ HIMARS – в ЗСУ були в належній кількості.
«Якимось чином досі існує думка, що, мовляв, Росія перемагає, а Україна не може перемогти, і їм (українцям, – ред.) потрібно йти на перемовини з Москвою. І я б сказав, що це абсолютна брехня, яка не ґрунтується на жодних фактах. Ця війна почалася 10 років тому. І через 10 років, після багатьох своїх наступів, Росія, як і раніше, контролює лише близько 18% території України. Вони (росіяни, – ред.) втратили понад 300 тис. солдатів убитими та пораненими», – справедливо зауважує генерал Годжес.
Далекобійними американськими ракетами українська армія змогла б розбити всю військову інфраструктуру Росії на Приазов’ї – склади зі зброєю й амуніцією, летовища, логістичні й командні центри, мости тощо. А головне, наявність цих ракет не дозволила б росіянам збудувати потужну багаторівневу смугу оборони, так звану «лінію Суровікіна». А це своєю чергою дозволило б Силам оборони України здійснити 2023 року успішний контрнаступ і щонайменше прорватися до берегів Азовського моря. А дали б німці нам ще й ракети TAURUS, і до перемоги вже було б рукою подати…
Утім такого не сталося. TAURUS ми так і не побачили і, найімовірніше, не побачимо. А перші ракети ATACMS українські вояки отримали щойно в жовтні 2023 року, коли контрнаступ фактично провалився. Причому отримали ми їх мізерну кількість, до того ж застарілі. Хоча й за це дякуємо. Бо навіть такими ракетами українські вояки зуміли завдати нищівного удару по аеродромах і військових базах ворога в окупованих Бердянську і Луганську.
Так, нарешті цього року ситуація з ракетами зрушила з мертвої точки. У багатостраждальний 60-мільярдний американський пакет нарешті увійшли сучасні далекобійні ATACMS… проте без дозволу бити по російській території.
Позицію Вашингтона в цьому питанні дещо підкоригував наступ російських окупантів на Харківщині. Коли стало зрозумілим, що росіяни добре собі користаються безглуздою забороною і формують усю логістику на своїй прикордонній території, по якій не можна бити західною зброєю. Урешті-решт дозвіл на враження прикордонної території американськими ракетами було надано. Проте удари вглиб російської території, де розташовувалися ворожі аеродроми, склади, техніка тощо, й надалі є під забороною.
Тому одним з важливих пунктів виступу президент Володимира Зеленського на саміті Європейського політичного співтовариства у британському Вудстоку було саме «ракетне питання». Передовсім він вкотре закликав західних союзників збивати російські ракети і дрони над територією України. А окрім того, так само вкотре попросив Захід розширити можливості України завдавати ударів по військових об'єктах у глибині Росії. «Що менше у нас буде обмежень на використання дієвої зброї, то активніше Росія прагнутиме миру. Військові аеродроми, з яких злітають російські літаки з бомбами проти наших міст, та місця запуску російських ракет – все це має бути знищено», – так обґрунтовував Зеленський своє прохання.
Здавалося б, доволі аргументовано. Утім Захід, а передовсім Сполучені Штати зволікають з рішенням. Чому? Адже всім зрозуміло, що такий дозвіл істотно б послабив здатність російських окупантів проводити наступальні операції на фронті? Це так, і західні політики з цією тезою погоджуються, але їх все ще терзають інші сумніви. «А чи не змусить це загнаного в кут Путіна вдатися до свого останнього аргументу – ядерної зброї», – так вони ставлять питання.
Із цим «ядерним аргументом» загалом дуже кумедна ситуація (як не цинічно в цьому контексті звучить слово «кумедна»). Погрози застосувати атомну зброю злітають з вуст Путіна вже (ні, не два з половиною) десять років. Вперше вони пролунали під час кримської операції навесні 2014 року. Хто забув, може переглянути кремлівський пропагандистський документальний фільм «Крым. Путь на Родину». У ньому Путін відверто зізнається, що був готовий застосувати ядерну зброю під час «кримської кампанії», якби втрутився Захід. «Ми готові були це зробити», – впевнено заявив Путін.
Добре, тоді Захід не втрутився, хто забажає, може навіть стверджувати, що налякався путінських ядерних погроз. Але вже саме під час повномасштабного вторгнення таких погроз було стільки, що годі й порахувати. Причому кожна погроза супроводжувалася малюванням чергової «червоної лінії»: надання ЗСУ важкої зброї, удари по Криму, надання танків, надання ракет тощо. І, о диво, перехід кожної лінії чомусь не викликав російського ядерного удару у відповідь ні по Україні, ні по західних союзниках. То чи не час нарешті зробити висновок, що всі ці погрози яйця виїденого не варті?