Після нещодавнього оприлюднення результатів розслідування трагедії з малайзійським авіалайнером, згідно з якими він був збитий над Донбасом з контрольованої бойовиками території з російського «Бука», багато українських та закордонних експертів висловлювали припущення, що Кремль перебуває у великому сум’ятті.
Схожі оцінки пролунали й нещодавно, коли російський лідер заявив про вихід РФ з договору зі США про утилізацію плутонію (радіоактивна небезпечна речовина, якої не застосовують у цивільних цілях). Деяким оглядачам ця заява дозволила зробити висновок, що «терорист № 1 у світі», яким багато хто вважає Путіна, впав в істерику.
«У Кремлі, схоже, став чітко відчуватися запах Гааги. І, схоже, там почалася паніка», – написав у Livejournal екс-радник російського президента, нині старший науковий співробітник Інституту Катона (США) Андрій Ілларіонов. З ним погодився відомий київський журналіст Віталій Портников, котрий вважає, що вже тепер «головний кремлівський бандит» точно потрапив у «сталеву пастку», з якої йому «не вирватись».
Настільки ж прямолінійну оцінку ситуації дав і такий поважний інформаційний ресурс, як Радіо Свобода. Один з його матеріалів на цю тему вийшов під недвозначним заголовком «Плутонієвий блеф Путіна». Аналогічно відгукнулася й низка інших ЗМІ.
Та чи все так однозначно, щоб можна було наполягати на істеричності й схильності до небезкорисливої вигадки завсідника Кремля? Зрозуміло, такі оцінки гріють душі тих, хто ненавидить путіністів за руйнування балансу у світі й загибель тисяч невинних людей, і я не є винятком. Щоправда, інформація, яку мені доводиться майже щодня отримувати не тільки зі ЗМІ, а й від родичів та друзів з Росії, спонукає тверезіше дивитися на ситуацію.
Тут треба розділяти два аспекти: внутрішній та зовнішній. Хоча реальний рейтинг Путіна всередині країни, як вважає відомий російський політолог Андрій Піонтковський, зараз не перевищує 10% (все, що понад, «малюють» залежні від влади соціологи), путіністи не залишають опозиції жодних шансів на перемогу. За мовчазної згоди Заходу каральний механізм в Росії досяг такої потужності, що тільки божевільні тепер можуть говорити про повалення диктатора шляхом виборів чи масових акцій протесту. Результати голосування путіністи нахабно фальсифікують. Будь-яку демонстрацію росіян, хоч би якою численною вона була, якщо від неї буде виходити реальна загроза для режиму, путіністи напевно придушать силою з такою ж жорстокістю, з якою свого часу був подавлений мітинг китайців на пекінській площі Тяньаньмень. На добровільну ж здачу влади загрузлий у протиправних діяннях Путін, звісно, ніколи не піде.
Водночас економіка Росії, хоч і зазнає труднощів під тягарем міжнародних санкцій та дурних контрсанкцій, все-таки тримається на плаву. І так може тривати ще не один рік. Для цього у путіністів, окрім чималого золотовалютного запасу (2016 року він зріс майже до $400 млрд), є надійний і перевірений механізм – обкладати населення додатковою даниною у вигляді всіляких прихованих податків і явних поборів. У хід іде все: від позбавлення безробітних права на безкоштовну медичну допомогу до збору на міфічний капремонт житлових будинків, від введення плати за проїзд великовантажних автомобілів до різкого урізання витрат на освіту...
При цьому треба враховувати, що за роки правління Путіна пропагандистська машина Кремля досягла надзвичайної сили і витонченості. Мільйони росіян, навіть якщо будуть пухнути з голоду, не відмовляться від підтримки «нацлідера» і, як вівці, добровільно підуть «на забій». Для підтримки таких настроїв влада знижує ціни на горілку...
Загалом становище Путіна і Ко всередині країни – абсолютно безпечне, якщо не сказати комфортне. Але в тому-то й біда, що майже аналогічна картина спостерігається і на міжнародній арені.
Путін потрапив у «сталеву пастку»? На нього чекає Гаазький трибунал? Я вас прошу! Хто, де і як буде «ловити» президента-злочинця, щоб він постав перед судом? Адже це не жалюгідний Бен-Ладен і навіть не Саддам Хусейн... Хто захоче зв'язуватися з державою, яка володіє величезним ядерним арсеналом? У світі таких божевільних немає і, будемо сподіватися, не з'явиться. А всі балачки про те, що в сукупності у Заходу ракет набагато більше, ніж у Росії, треба залишити бабусям на лавках біля будинків. Адже очевидно, що вистачить і десятка ядерних зарядів, щоб поставити світ на межу глобальної катастрофи.
За останні два з гаком роки стало абсолютно очевидно, що людство потрапило в заручники до вузької групи осіб, на чолі яких стоїть відморозок. Подобається це комусь чи не подобається, але реалії такі, що позиція Путіна на міжнародній арені практично невразлива. Звичайно, він, як особина з гіпертрофованим самолюбством, напевно відчуває душевний дискомфорт від того, що його не запрошують у пристойне товариство, не тиснуть руку, не вважають рівним. Але його особистому існуванню і його владі в Росії практично ніщо не загрожує. Це – основне вразливе місце у позиції противників розповзання путінізму Європою.
І навіщо, питається, Путіну блефувати у цій ситуації? Яка в тому практична користь? Набагато більш правдоподібну версію висунув відомий російський правозахисник, у минулому політв'язень, а нині модератор на Радіо Свобода Олександр Подрабінек. Днями він написав в одному зі своїх матеріалів: «Схоже, ядерний шантаж Путіна – це вже не блеф, що не хитромудра гра з геополітичними розрахунками. Це серйозна заявка на конфронтацію з усім світом, маніфестація внутрішньої готовності до світової війни».
Хоча, на перший погляд, ця версія виглядає дещо перебільшено, в ній є раціональне зерно. Про це свідчать різке нарощування «оборонного» бюджету в РФ, загальнонаціональні навчання з цивільної оборони, покладання відповідальності за мобілізацію на губернаторів, патріотична істерія у пресі й на ТБ... На думку Подрабінека,«все це і багато іншого, розпочавшись колись як політична гра і легковажний блеф, поступово переходить у сферу військових рішень».
На емоційному рівні така версія видається цілком прийнятною. Адже вона так добре лягає на образ Путіна і деяких його поплічників, жадібних до грошей, влади і розкоші людців без честі й совісті. Але розум підказує, що не все так просто.
Не варто забувати, що діти та інші родичі багатьох російських чиновників і бізнесменів проживають або навчаються в країнах Європи, США та Канаді. Одна з доньок того ж Путіна постійно мешкає у Голландії, де знайшла своє сімейне щастя. Треба бути диким звіром, щоб наражати на смертельну небезпеку своїх близьких. Не думаю, що в оточенні Путіна багато таких нелюдів.
Взагалі я не схильний дотримуватися версії, що Путін править Росією одноосібно. Так, він має практично необмежену владу в питаннях поточного характеру. Та що стосується стратегії...
ZAXID.NET уже писав, що деякий час тому фахівці російського холдингу «Минченко консалтинг» і Міжнародного інституту політичної експертизи (Москва) підготували доповідь «Великий уряд Володимира Путіна 2.0». Документ містив великий список сановних осіб, що допомагають російському автократові вести війну проти власного і сусідніх народів.
Згідно з доповіддю, нагадаємо, говорити про «вертикаль влади», очолюваної однією людиною, дуже проблематично. Насправді Путін всього лиш виконує роль «арбітра і модератора» у підтримці балансу між кланами, які конкурують між собою в розграбуванні країни. Уся ж повнота влади в РФ належить якомусь негласному формуванню, що нагадує Політбюро ЦК КПРС. У ньому, як і в пріснопам'ятному вищому органі Компартії Радянського Союзу, можна виділити «членів Політбюро» і «кандидатів у члени Політбюро».
Перелік представлених експертами прізвищ свідчить про те, що Путіну доводиться зважати на думку цілої низки впливових і, головне, казково багатих осіб. Фактично ці люди є співучасниками злочинів, які «висять» на очільникові Кремля. Але одночасно вони ж можуть бути певними обмежувачами «кровожерливості» колишнього кадебешника. Це хоч трохи, але обнадіює.
Звичайно, не можна вважати розмахування Путіна ядерним дубцем повністю безпечним. Це, безумовно, вносить нестабільність у міжнародні відносини. Однак правильна оцінка ступеня небезпеки дозволить виробити точнішу відповідь агресорові. Істина, як завжди, лежить посередині: залякування ядерною гранатою – це і не блеф з метою обдурити ймовірного супротивника (судячи з флегматичної реакції НАТО, мало хто на Заході таким загрозам повірив), і не підготовка до реальної світової катастрофи, а елемент все тієї ж гібридної війни... проти України.
Відмотаємо трохи назад. Послідовність подій, згадаємо, була такою. Спочатку путіністи вчинили анексію Криму, потім – спробу відторгнути в України низку східних областей. Коли агресор отримав від українського народу гідну відповідь на Донбасі, Путін почав торг із Заходом з приводу окупованих територій. Саме в межах цього процесу Росія втрутилася у сирійський конфлікт, сподіваючись виторгувати за поступки в далекій арабській країні прихильність Заходу у питаннях майбутнього України.
Ніяка Сирія Путіну і Ко не потрібна. Їм потрібна Україна як буфер між середньовічною Росією і західною цивілізацією, Україна як величезний ринок збуту другосортної російської продукції та постачальник якісного продовольства. Кремлівські мешканці сплять і бачать, щоб по сусідству була покірна й відстала країна, схожа на путінський Мордор, тому що нова, цивілізована і процвітаюча Україна – це останній цвях у труну путінізму. І взагалі, без України Росія ніколи не відродиться як світова держава, здатна стати в один ряд з високорозвинутими державами.
Що стосується Заходу, то путіністи ніколи б не пішли на відкриту конфронтацію з ним, якби той був більш прихильний до Росії в питаннях «належності» України.
Ядерний, плутонієвий та інші види залякування – це не спонтанні істерики Росії у відповідь на незговірливість Заходу, а добре продумана тактика. Як зауважив Андрій Ілларіонов, останнім часом Кремль розробив детальну технологію шантажу. Раніше за допомогою цієї технології він не раз домагався істотних вигод для себе при вирішенні спірних питань на міжнародній арені. Мета нинішньої кремлівської операції шантажу, вважає експерт, полягає у нав'язуванні Заходу своїх поглядів на врегулювання конфлікту в Україні. За допомогою свідомого шантажу путіністи хочуть налякати керівництво України й українське суспільство: мовляв, якщо терміново не підете на потрібний нам компроміс, то це обернеться болісними військовими поразками на землі...
Треба визнати, на відміну від США і НАТО, на значну частину істеблішменту і населення країн Євросоюзу такі погрози подіяли. У Німеччині та Франції, якщо вірити ЗМІ, досить популярна думка, що Росію не можна сердити і пора знімати з неї санкції.
Ситуація, однак, така, що світ має рішучіше ставити агресора на місце. Адже Росія постійно зриває виконання Мінського угоди і поки що навіть не збирається звільняти Крим. Якщо Захід не посилить секторальні санкції і не введе персональні обмеження проти тисяч путіністів, а не кількох десятків, як зараз, кремлівські бандити і далі будуть намагатися повернути історію назад і підкорити сусідні країни.
Україна має цілеспрямовано працювати над цим за кордоном, і не тільки з тими, хто і так вже на її боці. На жаль, горезвісне «міністерство правди» (Міністерство інформаційної політики України) явно не дає ради зі своїми завданнями, витрачаючи сили і засоби на обслуговування одіозних чиновників.
Взагалі важко сказати, які контрзаходи проти кремлівської тактики шантажу готує центральна українська влада, та й чи готує взагалі. Часом створюється враження, що високі чини згадують про існування загрози з боку Росії лише тоді, коли їм потрібно вирішити якесь делікатне внутрішнє питання або відвернути увагу громадськості від чергового корупційного скандалу «нагорі».
Народ і високі чиновники в сьогоднішній Україні живуть трохи в різних вимірах. Тому обмежуся висновками лише щодо українського суспільства. Власне кажучи, вони випливають з оцінки ситуації тим же Ілларіоновим: перше, що зараз потрібно зробити українцям, – не піддаватися путінському шантажу, хоч би якими жахливими здавалися наслідки. А ще варто постійно і твердо тиснути на владу, щоб та неухильно підвищувала і обороноздатність країни, і її привабливість в очах світової спільноти. Так завжди, наприклад, робила невелика середземноморська держава Ізраїль. І нехай тепер хтось спробує його налякати.