Першу частину цієї публікації можна почитати ось тут, другу – тут. Надзвичайно цікавою є історія зміни написання географічних назв від українських форм до росіяніфікованих. Згідно з правописом 1928 року назви міст треба було передавати на письмі «в їх народно-історичній формі», а вже правопис 1933 року вимагає передавати їх, «як прийнято радянськими державними органами». Ну що тут можна було заперечувати в тоталітарній державі?
Насамперед було змінено родову приналежність назв українських міст зі суфіксами -ськ і -цьк. За правилами 1928 року вони мали належати до середнього роду, за правилами 1933 року – до чоловічого роду, тобто у першому випадку вони мали прикметниковий, а в другому іменниковий характер. Таким чином Дніпропетровське замінили на Дніпропетровськ, Бердянське на Бердянськ, Луганське на Луганськ.
У цьому стосунку цікаво згадати перипетії зі зміною назви міста Мукачева буквально останніх років. Питому українську назву Мукачів, яку, до речі, змінили правописом того ж 1933 року, взагалі згадувати не доводиться, і в часи тоталітарного СРСР це було Мукачево, щоправда, в часи новітньої Незалежності намагалися повернути українізовану форму Мукачеве, але 2017 року місто офіційно знову стало Мукачево. Звісно, що мають повне право існувати в Україні географічні і топонімічні назви на -о, як Дубно, Рудно, Голоско чи Олесько, однак назви міст, які мають виражену прикметниковість, найбільше відповідають українським традиційним історичним нормам, і до них належить Мукачеве.
Якщо в тому самому Закарпатті є Берегове, а не Берегово, то чому ж Мукачево, а не Мукачеве? А тому, що декому миліша кацапізована форма Мукачево, яка закріплена в останній найновішій версії українського правопису, і таким чином Мукачево стає в один ряд із Пушкино, Фрязино, Домодедово, Орехово-Зуево, Кемерово, Иваново, до речі, і Кстово теж. Зрештою добре, що хоч Мукачево, а не Мункач.
«Постишевський» правопис 1933 року змінив Маріюпіль на Маріуполь, Мелітопіль на Мелітополь, Никопіль на Никополь і зрештою на Нікополь, Кахівку на Каховку, Кремінчук на Кременчук, Лубні на Лубни, Прилука на Прилуки, Севастопіль на Севастополь, Симферопіль на Симферополь і зрештою на Сімферополь, Тираспіль на Тирасполь, Ромен на Ромни, Рівне на Ровно, Бесарабія на Бессарабія, Берестя (згадаймо Берестейську унію) на Брест, Білгород на Бєлгород, Букарешт на Бухарест, Таганріг на Таганрог, Ростів на Ростов, Дін на Дон, Озівське море на Азовське. Геллада стала Еллада, Арабія – Аравія, Теби – Фіви, Еспанія – Іспанія, а Европу чомусь злочинно прогледіли, вона на той час так і залишилася Европа. Прикметники, утворені від назв міст перемиський, радомиський обернуто на перемишльський, радомишльський.
Правопис 1928 року передбачав відтворення німецького дифтонга -еі як -ай або -яй (Айнштайн, Гайне, Ляйбніц, капельмайстер); дифтонга -еu як -ев (неврастенія, невтральний), але в німецьких словах як -ой (Нойман, Фоєрбах), дифтонгів -au та -оu як -ав або -яв та -ов відповідно (авдиторія, фавна, Штравс, Бічер-Стов). У редакції 1933 року ці правила було скасовано, а натомість скопійовано російські норми написання відповідних слів (аудиторія, фауна, Штраус, Ейнштейн, Гейне, капельмейстер).
Найновіший український правопис у цьому випадку теж намагається «примирити» правописи 1928 і 1933 років, в деяких випадках вносячи половинчастість. Тут вказується, що «німецьке буквосполучення -ei передаємо як -ай (-яй): Віттгенштайн, Фляйшер; буквосполучення -eu як -ой: фройляйн, Нойбауер», але увага: «у давніших запозиченнях німецьке буквосполучення -еі передаємо в транслітерованому вигляді через -ей: крейцер, гросмейстер, Гейне, Лейпциг».
Для чого тут ця половинчастість? Звісно, що краще було б Гайне і Ляйпціґ, як у правописі 1928 року. У Львові є вулиця Ляймберга, а не Леймберга, сайт Збруч подає Райнлянд-Пфальц, всі інші Рейнланд-Пфальц. І тут цікаво подивитися, звідки ж взялися ці Лейпціг, Гейне і Рейнланд-Пфальц? А річ у тім, що тупі і неосвічені кацапи читали німецькі написання Leipzig, Heine, Rheinland та інші по-своєму, па-рускі, не знаючи, як насправді вимовляються ці дифтонги, а ми тепер, згідно з найновішим українським правописом, змушені цю маячню повторювати.
Ну не можна нам від кацапщини відмовлятися, треба конче щось кацапське залишити, бо це «давні запозичення» (з кацапської), і так «історично склалося». Так, перепрошую, «історично склалося», що Україна була російською колонією. До речі, українці в Галичині в часи Австро-Угорщини і міжвоєнний період передавали на письмі українською мовою не збочену, а правильну вимову німецьких слів, і власне це й пропонував правопис 1928 року.
Правопис 1933 року усував так звану двоїну (тут можна додати троїну і четверину): дві руці, три вербі, чотири хаті. Це дуже архаїчна форма староукраїнської мови, доволі часто вживана ще в минулому столітті не лише у народній говірці, але й у перекладі Біблії Івана Огієнка чи в поезії Павла Тичини. Позаяк такої форми не було в російській мові, деукраїнізатори «постишевського» правопису навіжено накинулись на цю форму, як «прояв буржуазного націоналізму», що деколи доходило і до репресій. Через лекцію про двоїну 1934 року звільнили з університету видатного українського мовознавця професора Миколу Сулиму.
З паралельно вживаних у правописі 1928 року форм бабів і баб, хатів і хат, губів і губ, статтів і статей правописом 1933 року залишено лише наближені до російського варіанта. У цьому стосунку варто згадати, що в наш час більш українізовано звучить – їхати до Брюховичів, Винників, Підгайців, замість звиклих росіянізованих і полонізованих форм Брюхович, Винник, Підгаєць. Ми вже колись розглядали направду курйозний граматичний випадок, що ті герої, які загинули під Бродами, це герої Бродів, а зовсім не Брод, але чомусь герої, які загинули під Крутами, це герої Крут, а не Крутів. Російські форми і далі панують в українській мові, про що поговоримо наступного разу.