Багато хто досі вважає, що відновлення боліт та природної течії річок – важливо лише з позиції охорони природи. Втім, питання пересихання водних об'єктів в Україні вже перейшло з категорії «екологічних застережень» у статус прямої загрози національній та економічній безпеці.
За останні три десятиліття Україна втратила тисячі малих річок, а рівень води в найбільших басейнах постійно знижується. А це втрата питної води, втрата можливості розвитку аграрного бізнесу, втрата можливості для розвитку (громада, куди воду доводиться довозити в цистернах, – навряд чи процвітатиме).
І це вже давно не проблема лише для засушливого півдня України. Простий приклад: у серпні цього року водна свердловина на глибині 15 метрів в одному з готелів у районі Сколівських Бескидів перестала подавати воду.
Втрата води – це не проблема лише України. Сьогодні в світі все частіше шукають способи, як утримати та зберегти воду – від доволі передбачуваних, таких як відновлення боліт та заболочених територій, до доволі неочікуваних: наприклад, віднедавна дренажні води з кар'єру для видобутку вапняку у Wapienno, які раніше відкачували і скидали у річку, тепер спрямовують у навколишній ліс, у лісництво Gołąbki (forestry department Gołąbki).
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleНа місці пересохлого озера, що знаходиться за 3 км від кар'єру, посеред лісу створили каскад озер, які живлять ґрунти та зберігають життя лісових екосистем навіть у посушливі періоди. (більше про Хороші практики в Європі можна прочитати на сторінці Interreg Europe).
Чому це відбувається?
Тут наклалися одразу дві причини: кліматичні зміни і вплив людини.
Вже не перше десятиліття ми маємо малосніжні зими. Водночас малі та середні річки України живляться переважно сніговим талим стоком (до 70–80%). Саме повільне танення снігу давало змогу воді максимально наповнювати водоносні горизонти. Опади дедалі частіше випадають раптовими зливами: вода швидко стікає з поверхні, замість того, щоб просочуватися в ґрунт і поповнювати підземні водоносні горизонти. Тоді як середні температури зростають, а отже, збільшується і випаровування.
Водночас ми продовжуємо осушувати болота, розорювати заплави, вирубувати прибережні ліси та перегороджувати річки, що посилює і без того скрутну ситуацію з водою.
Чи є рішення?
Греблі і водосховища часто здаються логічними відповідями, щоб запобігти швидкій втраті води. Однак, створення штучних резервуарів (ставків, водосховищ, загат) як головний спосіб збереження води – у більшості випадків це популярна ілюзія, яка в умовах сучасної зміни клімату швидше всього лише поглибить кризу.
І ось чому це не працює:
- колосальне випаровування води (ефект «дека і заварника»). Коли ви перетворюєте проточну річку на стоячий ставок або резервуар, площа водного дзеркала значно збільшується. У спекотні дні з відкритої стоячої поверхні води випаровується у кілька разів більше вологи, ніж надходить. Замість збереження ви отримуєте «випарник», який швидко міліє сам і висушує територію навколо.
- руйнування підземних водоносних горизонтів. Природне відновлення питної води відбувається тоді, коли вода повільно просочується в ґрунт через болота, заплави та лісові масиви. Створення штучних загат часто призводить до замулення дна дрібнодисперсним мулом, який діє як непроникна пробка. В результаті вода зі ставка більше не живить підземні аквіфери, а криниці в навколишніх селах висихають.
- цвітіння, замор риби та погіршення якості води. У стоячих резервуарах вода швидко прогрівається. Це створює ідеальні умови для масового розмноження синьо-зелених водоростей (ціанобактерій) та бактерій. Вода стає непридатною для пиття, а рівень кисню падає,що спричиняє масову загибель риби та інших водних істот.
- забезпечення одного за рахунок знищення інших. Коли господар у верхній частині течії річки будує резервуар для власних потреб (наприклад, для поливу полів чи риборозведення), він перекриває стік для всіх, хто живе нижче за течією. Це позбавляє води інші громади.
Нам потрібно змінювати сам підхід: не просто затримувати воду, а створювати умови, за яких ландшафт сам утримує її якомога довше. Тобто, потрібно дозволити працювати природі (!).
Сучасний світовий та європейський досвід (до якого Україна лише починає приєднуватися через проєкти з ревіталізації) відмовляється від створення нових штучних дамб і ставків.
Оптимальна стратегія включає:
1. Найперше – відновлення природних «губок» (боліт і торфовищ). Водно-болотні угіддя утримують колосальні обсяги води під землею під час злив і поступово віддають її в річки протягом усієї посухи.
2. Повернути річкам меандри і дати їм можливість розливатися. Значна частина наших річок є трансформованими, перетвореними на канали. Їх випрямили під час масштабної меліорації, знищивши природні вигини – меандри та заплави, і укріпивши береги. Такі річки працюють як канали: після дощу вони дуже швидко відводять воду. Натомість, звивисте русло сповільнює течію, дозволяє воді довше залишатися в долині, насичує ґрунти й заплави вологою. Але повернути меандри та заплави вдасться далеко не в усіх випадках – адже є питання власності на землю та відведення доріг.
3. Інше рішення – повернення бобрів, чиї греблі працюють разом із природою, а не проти неї.
4. Збереження та насадження прибережних лісосмуг: тінь від дерев уздовж берегів знижує температуру води й зменшує її випаровування.
Там, де цього недостатньо, застосовують сучасні природоорієнтовані конструкції. Наприклад:
5. Штучно створені кам’яно-накидні перекати (своєрідні пандуси під ухилом 5–10% із великого каменю, там, де раніше поставили б греблю). На таких конструкціях вода плавно проходить через природний камінь, а риби й інші водні істоти безперешкодно мігрують.
6. Аналоги бобрових гребель – конструкції з дерев’яних паль, вербової лози, хмизу та місцевого ґрунту, які з часом буквально зростаються з природним ландшафтом.
7. Невисокі переливні дерев'яні греблі з виходом води на заплаву, які також не перекривають течію повністю, а лише сповільнюють її, піднімають рівень ґрунтових вод, допомагають зволожувати торфовища й болота. Переливні дерев'яні греблі є особливо корисними під час складних рішень за наявності близькості до дорожньої інфраструктури, яку потрібно зберегти.
І чим раніше ми почнемо використовувати ці рішення, щоб зберегти воду – тим менше нам доведеться платити за наслідки зволікання.
Головне фото Oleksandr Sushko/Unsplash