Все-таки дається взнаки, що багато львів’ян сьогодні працюють у Верховній Раді. І не на останніх ролях. Досі лише наша обласна рада вміла здивувати своїми маневрами на міжнародній арені. Зверталися куди хотіли і як хотіли, правда, без жодних наслідків (крім внутрішнього передвиборчого ефекту), зате патріотично і «на часі». Тепер цей позитивний досвід перейняв парламент нашої країни. Депутати, як відомо, звернулися до патріарха Константинополя - Нового Риму Варфоломія з проханням надати автокефалію Українській православній церкві. І скасувати рішення 1686 року про перехід Київської церкви під юрисдикцію Москви.
Без сумніву, залежність нашої церкви від Кремля (через патріарха Гундяєва та інших офіцерів КДБ) – це шкідлива практика, яку давно пора припиняти. Церква в країні, яка воює із «Русским миром», не може бути представником і промотором того-таки «Русского мира».
Але, як це часто траплялося із зверненнями Львівської обласної ради (до Сейму Республіки Польща, наприклад), вийшло ефектно (на любителя, звичайно), але неефективно.
По-перше, парламент держави, замість створити умови для того, щоб церква стала українською, просить патріарха Константинопольського проголосити автокефалію. У Верховної Ради України, якщо вона вже вирішила зайнятися церковною політикою, є маса справ всередині країни. І якщо, принаймні номінально, Україна є світською державою, то в держави є цілком реальні важелі впливу і у світській сфері. Вже не перший рік у засобах масової інформації говорять про пропаганду «ЛДНР» та інших «наших рєбят» у монастирях і на парафіях Московського патріархату. Тривають конфлікти парафіян із проросійським духовенством, а земельні та фінансові зловживання ієрархів на зразок владики Павла стали надбанням світських хронік і антикорупційних розслідувань. На це часу в парламентарів не знайшлося, а от склепати звернення напередодні собору – будь ласка.
Таке враження, що це вже стало українським фірмовим стилем – перекласти вирішення українських проблем на «іноземних партнерів». Ми тут тихенько поторгуємо, а ви накладіть санкції. Або ми самі «православні атеїсти», а ви нам автокефалію придумайте, але канонічно. Зрештою, Україна ж не просила якусь всесвітню раду комуністів заборонити КПУ? А могла, до речі.
Ще й так хитро сформулювали: «І це стало цілком зрозумілим сьогодні, коли в сучасній Україні Московський патріархат, на жаль, сприймається багатьма громадянами нашої держави як моральний співучасник російської агресії та гібридної війни проти України». Не доколупаєшся: на жаль сприймається, чи на жаль Московський патріархат, чи на жаль моральний співучасник? Так сі стало, словом. Видно руку майстрів ставлення двох свічок.
По-друге, з тексту звернення випливає, що автокефалію просять надати УПЦ МП, на основі якої в майбутньому треба буде ще долати церковний розкол в українському православ’ї. Неймовірний оптимізм стосовно людей, які вважають Голодомор карою Божою за гординю нашого народу. Ніби Онуфрію, Агафангелу чи Павлу (та сотням їхніх підлеглих) лише відсутність автокефалії заважає принаймні проявити людяність стосовно українців. А от коли ці товариші отримають автокефалію, то одразу стануть патріотами і підуть на зближення з УПЦ КП та УАПЦ. Воно нагадує бажання реформувати прокуратуру, залишивши діамантових прокурорів на тих самих посадах і «потоках».
По-третє, можна ж було організувати цей процес «знизу», щоб Україна хоч трохи менше нагадувала Росію з її «говоримо партія, розуміємо Гундяєв». Історія ще не знала випадків, коли настільки тісне зближення церкви з державою давало позитивний ефект для церкви. І чим ми в такому разі відрізнятимемося від тих, на кого так не хочемо бути подібними?
По-четверте, було зрозуміло, що питання автокефалії українського православ’я ніхто на цьому соборі не вирішить, проте його обговорюватимуть всі (незалежно від того, звернеться парламент чи ні). То навіщо було бігти попереду поїзда? Тим більше, що РПЦ тепер «інкримінують» відстоювання інтересів держави коштом інтересів загально православних. У нас, дякувати Богові, «трохи навпаки», але неприємне відчуття впливу держави на церкву залишається.
По-п’яте, чомусь для захисту парламентського звернення вирішили приплести історичний досвід, який свідчить, що робити треба не так. Православна церква у Польщі після Першої світової війни утворилася не тоді, коли уряд у Варшаві випросив для чорносотенців автокефалію, а коли прихильники автокефалії, здобувши перевагу всередині церкви, самі звернулися до Константинополя. Цим і відрізняється державна політика від практики містечкових петицій.
А взагалі цікаво, скільки серед підписантів «православних атеїстів», а скільки прихожан УПЦ МП? А скільки греко-католиків? Могли ж і до Риму звернутися з пропозицією нової Унії. Для наших депутатів, які настільки делікатно вляпались у церковну історію, нема жодних перешкод.
Зрештою, мене, як греко-католика, не дуже би втішило якесь звернення до папи з проханням надати ширшу автономію УГКЦ, підписане «патріотами» різних конфесій та віросповідань, бо ми ж «державники».