Рівно 45 років тому, 17 серпня 1969 року, львівські «Карпати» здобули головний трофей радянського футболу - Кубок СРСР. Це стало справжньою сенсацією тогочасного чемпіонату: команда другого ешелону зуміла обійти грандів і здобути головний футбольний трофей Радянського Союзу. Більше того, львів'яни вибороли драматичну перемогу на головній футбольній арені СРСР - на московському стадіоні «Лужники».
Ні до того, ні після того жодна команда із колишніх радянських республік не зуміла повторити футбольний подвиг «Карпат». Кришталевий Кубок СРСР досі є головним трофейним здобутком «левів», а історія про те, як «Карпати» взяли Кубок у Москві, стала справжньою міською легендою.
Офсайд, який змінив все
Розповідь про найбільше досягнення в історії клубу ветерани «Карпат» розпочинають з одного із матчів 1968 року. Тоді львівський клуб претендував на право грати у вищій лізі Радянського Союзу.
«За 5 років існування клубу тренерам і гравцям вдалося створити міцну команду зі своїм характером і стилем, - розповідає тодішній капітан «зелено-білих» Ігор Кульчицький. - У 1968 році ми повинні були грати у Вищій лізі, але нас туди не впустили, а впустили свердловську команду «Уралмаш». Це була пряма вказівка з Москви – аби далі пройшов російський клуб. І нехай ми були на три голови вищими від них, нас не хотіли бачити у вищому дивізіоні».
На той час не було прем'єр-ліги, а був турнір класу А, де грали кращі команди Союзу. Теперішня перша ліга називалася другою лігою класу А, де у 1968/69 рр. грали «Карпати». Це був другий за силою дивізіон Радянського союзу. Тоді «Карпати» були єдиною командою із Західної України, яка грала у другій лізі класу А.
«У 1968 році «Карпати» виграли одну із зон другої ліги класу А і брали участь у фінальній частині за вихід до вищої ліги. Конкурентами львів'ян були «Суднобудівник» (Миколаїв), «Уралмаш» (Свердловськ) та «Іртиш» (Омськ). У підсумку ми посіли друге місце і не змогли пройти у вищий дивізіон Союзу. В останньому матчі з «Уралмашем» нам потрібна була лише перемога, а російський клуб влаштовувала нічия. Тоді боковий суддя, естонець Еуген Хярмс, зарахував гол, який свердловці забили із чистого офсайду. Таким чином у вищу лігу пройшов «Уралмаш», а нам довелося починати новий футбольний рік з другої ліги класу А. Усе це розповідаю до того, що ми були вже на підступах до вищої ліги», - зазначає ветеран «Карпат» Ростислав Поточняк.
Як стало відомо потім, естонського суддю змусили підсудити гравцям зі Свердловська. Це була пряма вказівка згори. Ветерани клубу досі згадують цей момент із неприхованим розчаруванням, адже тоді «Карпати» чесно вибороли вихід до вищого дивізіону. Хярмса шантажували тим, що не дадуть категорії для суддівства міжнародних матчів. Пізніше естонський суддя, який завжди відрізнявся чесністю, зізнався у цьому капітану «Карпат» Ігорю Кульчицькому.
«Львов? Это деревня?»
Сезон 1968/69 рр. «Карпати» розпочали доволі впевнено. Однак потім у львів'ян почалася серія провальних матчів, тому клуб вирішив усі сили спрямувати на матчі за Кубок СРСР.
«Тут нам трохи пощастило, - продовжує Ростислав Поточняк. - У розіграші фінальної частини нам попалися СКА (Одеса), «Арарат» (Єреван), «Чорноморець» (Одеса). Хоча це були сильні команди, однак не найсильніші. В 1/4 фіналу нам випала воронезька команда «Труд», а у півфінал ми вийшли проти «Суднобудівника» з Миколаєва, який обіграли з рахунком 2:0 у Львові. Тим часом у паралельному матчі півфіналу ростовський СКА обійшов московський ЦСКА і вже готувався взяти Кубок СРСР, оскільки ростовці не сприймали «Карпати» як сильного суперника. У СКА (Ростов-на-Дону) грало на той час багато збірників і команда входила у п'ятірку кращих команд Союзу».
Однак і «карпатівці» були не ликом шиті, згадує Ігор Кульчицький. На той момент «Карпати» були доволі сильною командою, яка могла нав’язати гру навіть київському «Динамо».
«Хлопці у команді усі були із Західної України. Було тільки два легіонери – Геннадій Ліхачов і Валерій Сиров. Однак були вони не такими легіонерами, як зараз, які бігають тільки за гроші, - їм була важлива честь клубу. Тому команда у сезоні 1968/69 рр. була доволі сильною. Коли ж у Ростові дізналися, з ким гратимуть у фіналі Кубка СРСР, лише зневажливо пирхнули: «Львов? Это деревня?». Ростовці були впевнені, що обіграють нас без проблем», - розповідає капітан тогочасних «Карпат».
Самі ж «карпатівці» не покладали великих надій на гру, оскільки розуміли, що не мають такого досвіду, як гравці СКА, та й ніколи не грали на такому великому стадіоні, як «Лужники», де традиційно відбувалися фінали Кубка СРСР. Тодішній директор клубу Карло Мікльош і головний тренер команди Ернест Юст намагалися всіляко підтримати хлопців перед грою, тому чергували тренування із поїздками на природу, аби не чинити надто великого психологічного тиску перед фіналом.
«Приїхали ми до Москви за два дні до гри, - згадує Поточняк, - поселилися разом із ростовцями в готелі «Росія». Ми розташувалися в номерах, і тут гравці з Ростова кажуть: «Підійдете до нас завтра, в нас буде гарний настрій (мався на увазі завойований Кубок), можливо, продамо вам бутси». На той час вони мали бутси фірми Adidas, які дістати у Львові було неможливо. Нам шив бутси наш клубний кравець Григорій Лазуркевич, який казав - дайте мені підошву, пошию краще, ніж Adidas. Ростовці говорили з таким натяком, мовляв, виграємо Кубок, то вам хоч бутси фірмові дістануться».
Футбольні експерти, гравці, тренери, вболівальники та й просто небайдужі до футболу люди ставили на Ростов. Перед фінальним матчем 17 серпня 1969 року львів'ян вважали відвертими аутсайдерами.
Кубковий матч
Ветерани команди згадують, що комплекс «Лужники», який вміщав понад 80 тисяч вболівальників, лякав недосвідчених гравців. З тодішнього складу «Карпат» лише кільком футболістам доводилося провести тут матч. Для решти це був дебют на найбільшій арені Союзу.
«Скажу чесно, ніхто навіть не мріяв виграти Кубок, - додає Ростислав Поточняк. - Ми вийшли на поле з однією метою - показати, що «Карпати» - це команда варта поваги. Ми хотіли відіграти так, аби потім не було соромно дивитися в очі вболівальникам».
А тоді на «Лужники» приїхало кілька десятків тисяч львівських фанів. Зі Львова замовили спеціальний потяг «Львів-Москва», який напряму доставив до столиці СРСР сотні львівських уболівальників, переважно робітників підприємств заводів «Електрон», «Львівсільмаш», ЛАЗ, швейної фірми «Маяк». Львів'яни приїхали із транспарантами «Кубок Львову», «Тільки за «Карпати», а також розтягнули велике полотно із зображенням лева, який тримає Кубок.
«Тоді не було так багато машин і кожен добирався, як міг і чим міг – на поїзді, на фурах, на підводах. А один мій знайомий дійшов зі Львова до Москви пішки! Чоловік вийшов з дому за місяць (якраз 19 липня стало відомо, що «Карпати» гратимуть у фіналі), зносив три пари мештів, пройшов 1200 км і став свідком того, як «карпатівці» взяли Кубок СРСР», - розповідає Кульчицький.
Перед фіналом була традиція, що капітан повинен зайти у кімнату до суддів і підписатися під протоколом. Звісно, що такий матч, як фінал Кубка СРСР, судили кращі арбітри із найвищим рейтингом.
«Заходжу до кімнати і бачу – серед арбітрів є естонський суддя Еуген Хярмс. Я привітався з двома арбітрами, а естонця ніби й не бачив. Хярмсу одразу вдарила кров в лице. Я розписався і вже йшов на вихід, коли він окликнув мене і спитав, чому я з ним не привітався. Я відповів, що із запроданцями вітатись не буду. Тоді Хярмс зізнався мені, що його змусили підсудити у тій грі. Більше того, він розповів, що й у цій грі володарем Кубка бачать тільки СКА, тому «Карпатам» доведеться не солодко», - пригадує капітан.
Це було 17 серпня, день, коли в Союзі відзначали закінчення Спартакіади і нагороджували спортсменів з усіх республік, тому кубковий матч почався вже із сутінками.
«Гра почалася, а мої хлопці не могли зібратися. Бачу, чогось бояться, спотикаються через м’яч, не рвуться вперед. Тоді довелося сказати кілька слів команді, підбадьорити їх, адже я був капітаном. Добре, що нам забили рано – на 20 хвилині, бо це змінило хід гри, ми стали грати агресивніше. Коли ж, звідки не візьмись, багатотисячний натовп галичан заспівав знамениту пісню Володимира Івасюка «Черемшина», яку добре знали у Союзі, та ще й під оркестр. Нам виступили сльози на очі. Пісню підхопили й інші вболівальники і на цій емоційній ноті ми продовжили гру», - додає Кульчицький.
Після голу ростовці трохи заспокоїлися, а «зелено-білі» навпаки - почали більше атакувати. На перерву «Карпати» пішли, програючи 1:0. Вже у роздягальні головний тренер Ернест Юст, який відрізнявся врівноваженістю і спокійним характером, підійшов до кожного гравця і сказав: «Хлопці, я у вас вірю. Ви виграєте, якщо гратимете так, як грали останні 25 хвилин першого тайму».
«Тому друга половина зустрічі почалася з наших атак й ініціатива перейшла на бік «Карпат», - додає Ростислав Поточняк. - Потім атака на 62 хвилині завершилися голом Лихачова, а ще за кілька хвилин у воротах ростовців розписався Булгаков».
Публіка була в шоці - маловідома львівська команда виграє 2:1 і перебуває за крок до титулу володаря Кубка СРСР. До закінчення матчу залишалося менше півгодини, а львів'янам будь-що треба було втримати переможний рахунок.
«Минали хвилини до фінального свистка, а я бачив, що команду покидають сили, - розповідає Кульчицький. - Ростовці дещо натиснули і за кілька хвилин до закінчення матчу забили. Бачу, головний арбітр вказує на центр поля, гравці СКА не тямлять себе від щастя через забитий гол, а тим часом боковий арбітр не опускає прапорця. Це був естонець Хярмс, який зафіксував офсайд з боку СКА. Головний суддя кілька разів перепитував його у правильності рішення, але Хярмс твердив одне - був офсайд. Таким чином естонець спокутував свою провину за нечесно зарахований гол у воротах «Карпат» у 1968 році».
Пролунав фінальний свисток, «Лужники» здригнулися від щасливого крику львів'ян, ростовці не вірили рахунку на табло, а гравці «Карпат» вперше взяли у руки завойований Кубок. Більше такого в історії радянського футболу і в країнах вже пострадянського простору не було: команда нижчого дивізіону виграла Кубок країни у команди з вищого дивізіону. Пізніше ще один відомий «карпатівець», тренер Олег Кононов, порівняє Кубок СРСР із сучасним Кубком Ліги Європи.
«Є таке поняття як «наш день». Так от - це був наш день», - підсумував спогади про історичний матч Ростислав Поточняк.
Запалили світло в кабінетах Кремля
Відомий дослідник історії Львова Ілько Лемко, який тоді був на матчі «Карпат», згадує, що після закінчення гри демонстрація львів'ян вирушила набережною Москва-ріки. Біля Васильєвського спуску деякі гарячі голови запропонували пройтися Красною площею, однак інші переконали їх, що не варто, бо всіх загребуть до райвідділків міліції. З радісними вигуками демонстранти обігнули Кремлівську стіну з лівого боку, ідучи далі вздовж набережної.
«Я часто запитую львів'ян, депутатів, вболівальників «Карпат» - коли почалося відродження України?, - продовжує Кульчицький. - Вони дивляться на мене, в уяві крутячи пальцем біля скроні: «Ну як коли, у 1991 році». Ні, відповідаю я. Відродження України почалося у 1969 році, коли львівські «Карпати» виграли Кубок. Мене знову запитують: «Та при чому тут Кубок до України?».
«А при тому, знову кажу я, що вперше багато тисяч галичан пройшлися маршем, співаючи українських пісень, центральними вулицями Москви. Стадіон «Лужники» розташовується неподалік Красної площі, і галичани своєю співочою ходою зуміли запалити світло у всіх кабінетах Кремля. Певне там думали, що революція починається. От звідти й пішла іскра», - переконаний Ігор Кульчицький.
Тим часом у Львові, поки тривала гра, нікого не було на вулицях, всі припали до телевізорів. Коли ж «Карпати» взяли Кубок, всі львів'яни вилетіли на вулиці міста. Не тямлячи себе від щастя, вболівальники перевернули тролейбус, а також підняли на руках міліцейський «лунохід» і занесли на знамениту клумбу в центрі Львова.
«Коли ми прилетіли додому, - продовжує Ігор Кульчицький, - десятки тисяч львів'ян прийшли зустрічати нас в аеропорту. З піснями, портретами, транспарантами. З тої радості вболівальники зламали паркани, які не пропускали на злітну смугу, і вибігли назустріч літаку. Що творилося! Пілот був змушений скасувати посадку і приземлитися далі. Коли ж ми вийшли з літака, люди ледве на руках нас не носили і не давали їхати автобусу. На чому ми тільки не розписувались - на грошах, на партійних білетах. Здається, там був цілий Львів».
«З аеропорту до центру ми їхали дві години, бо вболівальники весь час йшли за автобусом. Святкували перемогу до кінця року, хоча офіційні святкування за сьогоднішніми мірками були скромними», - пригадує Ростислав Поточняк.
Тепер із зіркового складу «Карпат» залишилося лише 5 гравців. Кожного року 17 серпня ветерани зустрічаються у Львові. Сидять за кавою, згадують минуле, обговорюють теперішнє клубу і мріють, що ще раз переживуть ті ж емоції, що і в 1969 році. Вони вірять, що слова гімну «Карпат» рано чи пізно збудуться і Кубок знов буде у Львові.