Як Київ «подарував» Пекін Путіну

Заява Володимира Зеленського в інтерв’ю японській суспільній телерадіокомпанії NHK від 17 вересня про небажання Китаю натиснути на Москву задля зупинення війни чітко показує ту глибоку оману, в якій українська влада перебувала останні роки.

«Я не бачу, щоб Китай тиснув на Росію з метою припинення війни. Я ніколи цього не бачив. Можливо, вони роблять це під час якихось своїх двосторонніх зустрічей, я не знаю», – сказав Зеленський. Відтак додав: «Шкода, тому що цю війну можуть негайно зупинити сильні лідери, включно з Китаєм. Шкода, що вони не на нашому боці».

Судячи з усього, українські посадовці досі чекають, що Китай спрацює як чесний і неупереджений арбітр. Нібито його можна закликати до справедливості простим нагадуванням про міжнародне право. Але за цими докорами ховається очевидний факт: за понад тридцять років незалежності Україна так і не побудувала зрозумілих, тверезих і прорахованих відносин із Пекіном. Київ сам, власними руками, віддав цей зовнішньополітичний напрям Москві.

Щоб зрозуміти, чому Сі Цзіньпін не схильний робити «послугу» далекій країні на берегах Дніпра, треба просто подивитися на те, як влаштований китайський підхід до світу. Здається, уже навіть школярі знають, що Пекін дивиться на речі з прицілом на десятиліття вперед. Багато років він веде велику гру проти Заходу, і в цій грі Росія для нього – це дешеві ресурси, підстраховка у світовій політиці та зручна сила для тиску на суперників. Китаю потрібна стійка, але повністю залежна від нього величезна й небідна Російська Федерація.

Війна в Україні дала Пекіну все, про що він міг тільки мріяти: прямий доступ до дешевої нафти, газу, лісу і металів, а також чистий російський ринок, звідки пішли всі західні компанії. Росія перетворилася на молодшого партнера, а її економіка тепер повністю сидить на юанях і китайській техніці.

При цьому Пекіну не потрібен ні крах Заходу, ні ядерна катастрофа. Але й перемога України разом із НАТО Китаю абсолютно невигідна. Поточна ситуація дає китайцям максимум вигод: дешеві ресурси, повний портфель замовлень для власного експорту й США, які відволіклися від Азії. Чекати, що за таких розкладів Піднебесна почне «тиснути» на путінський Кремль просто з жалості чи абстрактних принципів, – означає взагалі не розуміти, куди спрямовані китайські інтереси.

Однак одна з головних причин, з якої голос України не чути в урядовому комплексі Чжуннаньхай, полягає не стільки в об’єктивних інтересах Китаю, скільки в тій неймовірній прірві, що утворилася між дипломатичними підходами Москви і Києва щодо Пекіна. У той час як Росія десятиліттями системно вибудовувала послужливі, глибокі й персональні зв’язки з китайським керівництвом, Україна демонструвала повне нехтування, дипломатичну недбалість і стратегічну сліпоту.

Порівняння роботи Москви і Києва в цьому питанні показує повну катастрофу. Кремль роками заглядав Пекіну в очі й виконував його прохання. Владімір Путін їздив до Китаю понад сорок разів. Кожна зустріч – з підкресленою повагою, готовністю до поступок і правильними словами про «дружбу без меж». Щоб задобрити Пекін, Путін зробив крок, на який не пішов жоден радянський генсек: у 2004 році віддав Китаю острів Тарабаров і частину острова Великий Уссурійський. Це був прямий сигнал: Москва готова платити реальною землею за дружбу.

Крім того, Росія завжди відкрито підтримувала Пекін з усіх чутливих питань – чи то щодо Тайваню, чи то Сіньцзяну або Гонконгу. У Росії вчили китайську мову, запускали спільні проєкти, розвивали Шанхайську організацію співробітництва. Путін публічно називав Сі Цзіньпіна «дорогим другом», демонструючи цілковиту близькість.

А тепер погляньмо без полуди, що в цей час робила Україна. На китайському напрямку вона показувала нуль або майже нуль. Пам’ятаю, як на початку 2010-х я гортав стрічки новин і дивувався: поки світові лідери один за одним літали до Пекіна вибудовувати економічні мости, в українському порядку денному Китай згадувався лише мимохідь, як далека і не особливо потрібна фабрика дешевих товарів.

За всі роки українські президенти заїжджали до Китаю лічені рази – і то більше поторгувати чи «поставити галочку», без жодного плану на майбутнє. Коли у 2013 році Сі Цзіньпін запустив масштабний проєкт «Один пояс, один шлях», Україна до нього приєдналася тільки на папері, не запропонувавши жодного нормального будівельного проєкту. У результаті всі торгові шляхи пройшли повз українські кордони.

З послами взагалі вийшов сором. У найнебезпечніший момент, коли все йшло до великої війни, Україна з лютого 2021 до квітня 2023 року – понад два з половиною роки! – взагалі не мала посла в Пекіні. У країні, яка посідає друге місце у світовій економіці, сидить у Радбезі ООН і підігрує Росії, українські інтереси представляв тимчасовий співробітник. Це повний диппровал і зрозумілий знак для Пекіна: Києву на нас байдуже. Про які зустрічі чи вплив можна говорити, якщо там навіть нікому було повноцінно вести роботу?

Для китайської дипломатії повага, статус і правила дуже важливі. І коли в Пекіні бачать, що російський президент мчить до них на Олімпіаду всупереч бойкоту, а Україна роками не може надіслати посла, місцеве керівництво робить прості висновки.

Історія із заводом «Мотор Січ» стала окремим ударом. Спочатку українська влада дозволила продати підприємство інвесторам з Китаю та прийняла сотні мільйонів доларів. А потім, під тиском США, просто скасувала угоду й забрала завод назад. З погляду безпеки й відносин із Вашингтоном це можна зрозуміти, але для роботи з Китаєм це був нищівний провал. Китайці пішли до міжнародного суду вимагати 4,5 мільярда доларів компенсації, а Пекін переконався, що Київ – партнер ненадійний, слова не тримає і робить усе за вказівкою ззовні. Замість гнучкого рішення Україна просто розрубала цей вузол, випалила все вщент і зіпсувала відносини як із китайським бізнесом, так і з державою.

Пам’ятається, свого часу ексголова МЗС Дмитро Кулеба бідкався, як складно працювати з Пекіном. Мабуть, тому українські дипломати завжди дивилися тільки на Захід. У Києві вважали, що все вирішується виключно у Вашингтоні, Брюсселі, Берліні та Лондоні, а Азія чи Африка – це глибока периферія. У результаті до 2022 року Україна виявилася абсолютно не готовою боротися за уми країн Глобального Півдня, де головну скрипку грає якраз Китай.

Навіть під час війни дипломатичну лінію Києва щодо Пекіна постійно кидало з крайнощі в крайність: від прохань про діалог до публічних образ і докорів. Сі Цзіньпін зволив зідзвонитися із Зеленським тільки у квітні 2023 року – більш ніж через рік після початку вторгнення і лише після свого візиту до Москви. Це був черговий крок для галочки, жодної реальної роботи за цим не стояло, адже бази для діалогу просто не було.

А Путін увесь цей час продовжував акуратно плекати ці відносини. Достатньо згадати спільну заяву російського й китайського лідерів від 4 лютого 2022 року з фразою про «дружбу без меж». Москва чітко усвідомила, що Китай хоче змінити світовий порядок під себе (чи вдасться – інше питання), і запропонувала себе як силовий інструмент. Україна ж не дала Китаю нічого: ні зрозумілої вигоди, ні ролі в регіоні, ні банальної поваги.

Але найсерйознішою помилкою української влади стала, мабуть, різка реакція на «китайсько-бразильський мирний план». Нагадаємо, у травні 2024 року уряди Бразилії та КНР запропонували спільний план із шести пунктів. У першому з них йшлося про те, що Україна і Росія повинні «дотримуватися трьох принципів деескалації ситуації, а саме: не розширювати поле бою, не допускати ескалації бойових дій і не провокувати жодну зі сторін». Це було цілком розумно.

Так, загалом цей план не був бездоганним, він не містив прямого засудження російської агресії та вимоги виведення російських військ з України. Однак замість того щоб включитися в дипломатичне обговорення проблеми, спробувати сперечатися, переписувати пункти під себе і змусити Пекін відповідати за свої слова, Київ просто публічно відмахнувся від документа. Причому досить грубо: Зеленський назвав китайсько-бразильську пропозицію щодо завершення війни «деструктивною».

Реакція Пекіна була негайною. Китайці не стали напряму вступати в словесну перепалку із Зеленським, але змістили акцент на міжнародну підтримку, вказавши, що ініціатива з шести пунктів «отримала позитивний відгук від понад 110 країн світу». На цьому тлі «нестриманість» глави України виглядала несолідно й недалeкоглядно.

Звісно, емоційну реакцію Зеленського можна зрозуміти – з точки зору національних інтересів України той план справді був недосконалим. Але з погляду прагматичної дипломатії такий демарш виявився фатальним: він остаточно спалив мости для діалогу і лише сильніше притис Пекін до Москви.

Тому сьогоднішні нарікання української сторони, що «Китай міг би змусити Путіна пригальмувати, але не схотів», виглядають як спроба перекласти провину за власні давні промахи на інших. Китай цього не зробив і не зробить, тому що Україна ніколи не давала йому причин так чинити. У Пекіні поважають не лише силу, а й розрахунок, системність та чітку вигоду. І підкреслену повагу – також.

Занедбаний китайський напрямок – одна з найдорожчих помилок української політики за всі роки незалежності. Команді Зеленського потрібно не просто переосмислити це, а знайти шляхи розв'язання цієї найскладнішої проблеми. Біда в тому, що український президент нерідко добирає людей на ключові посади за принципом не професіоналізму, а особистої відданості. Справа від цього не виграє.