Як Ленін українізовував Крим

Кумедна автобіографічна історія без особливої претензії на мораль

18 вересня 2018

Я народився у сім’ї, де родичі з обох боків багато думали та розповідали про свій родовід. Дідусь із Херсонщини готував книгу про історію сім’ї до 7-го покоління, де знаходив напівлегендарного пращура – біглого запорізького козака Остапа Яковенка. Козака того досить швидко знайшли якісь кіннотники, і напівлегендарний пращур залишив зовсім вже легендарні «останні слова» до дружини, які він нібито промовив перед тим, як його закували в кайдани та забрали невідомо куди: «Оксано, збережи сина, хоч прізвище, може, по мені лишиться». Десь уже ближче до нас у родовід входить місцева ногайська дівчина і до наддніпрянських рис фотографій із сімейного альбому додається відповідний розріз очей та варіативність зросту.

З іншого боку теж були цікаві історії. Заслана чи депортована до Сибіру у часи царату єврейка одружується із сибірським татарином, а їхній син – краде собі дружину з кубанських козаків – залишених на поселення в Сибіру кілька поколінь до того. Їхня донька одружується із чи то росіянином, чи то білорусом з-під Брянська, у наступному поколінні додається ще один білорус з Гомеля, точного родоводу якого я не знаю.

Історії про моїх предків, їхні розумні слова, улюблені приказки, знання, досягнення та добрі справи тощо мені розповідали іноді замість казок перед сном.

У ситуації знання свого родоводу до 7-го покоління, за умов етнічного розуміння національного, я не міг асоціювати себе із жодною нацією. Іншого ж розуміння нації у чітко артикульованому вигляді навколо себе я не знаходив. Його не було на телебаченні, його не було у школі, його не було у підручнику з історії.

Єдине місце, де я його врешті знайшов, були… складені на дачі томи повного зібрання творів Леніна 1946 року. Підступився я до них ще в середній школі, бо дідусь казав, що Ленін шість мов знав і розумною людиною був. Підступався я довго та тяжко, почав з дуже нудної й насиченої статистикою праці «Розвиток капіталізму в Росії». Не знаю, чи зрозумів я там хоч щось, але почав вимагати у батьків статистику щодо української економіки, малював на підставі знайденого якісь таблиці та графіки. Одне слово, розважався як міг, в умовах браку грошей, інфраструктури та медичної заборони на певні типи фізичної активності.

Врешті дочитав я до марксистського визначення нації, де головним виявилася не кров, не етнічне походження, а залученість до національного ринку, якщо дуже спрощувати. Вперше я зміг подумати про себе як про українця, бо вперше знайшов таку ґратку, яка не витісняла мене за свої межі.

Тоді ж шляхом порівняння з пізнішими публікаціями я зрозумів, наскільки багато цензуровано у виданні 1946 року, і перейшов на пізніші збірки вибраних творів – такі синенькі, у чотирьох томах. З кількома такими книгами я поїхав на лікування до Євпаторії. Це був санаторій «Орлятко», у якому я був вдруге. У той час відбувався перший Майдан, мій молодший брат під наглядом батька «стрибав» з помаранчевим шаликом на площі Леніна та проспекті Карла Маркса в тодішньому ще Дніпропетровську, бабуся носила газети за Януковича, а я раптово опинився в ситуації, коли ледь не всі інші підлітки в санаторії хотіли мене час від часу побити. Але ж наслухався я про Америку!

Мабуть, не побили з тієї причини, що й кіт не їсть мишу, яка не пахне страхом. Я був тоді занадто незрозумілим звіром, оскільки розмовляв російською, співав «Інтернаціонал» та читав Леніна, малював незрозумілі графіки і закидав опонентів термінами та ідеями, що не сильно асоціювалися з образом «фашистського заходу». Намагання сперечатися зі мною теж не давали звичного результату – я дуже добре засвоїв «пташину мову» творів Леніна і мав свій аргумент проти кожного закиду. Наприклад, коли мене намагалися зловити на суперечності, що я говорю російською, я відсилав до економічного розуміння нації та до того, що ефективна класова боротьба потребує попереднього етапу об’єднання внутрішнього ринку, а однією з умов цього є спільна мова, яку треба вчити. Це не значить, що не треба знати чи користуватися іншими мовами:

– То шо, нам треба вчити ще одну мову? – запитували мене хлопці 14-17 років.

– Треба, – відповідав я здивовано. – А чому ні? Мій дідусь каже «скільки мов знає людина, стільки разів вона є людиною». А Ленін взагалі шість мов знав і нічого – закінчував я риторичний зворот зовсім неочікуваним «аргументом».

Розумієте? Проти мене не працювали підготовлені і ретрансльовані у ЗМІ прості і звичні кліше-звинувачення уявного опонента. Звісно, це не заважало деяким людям і надалі наполягати на reductio ad America і згадувати дружину Ющенка. Але навіть така універсальна персональна «критика» розбивалася абстрактними ідеями позитивістського марксизму. Що мені був той Ющенко з Януковичем та їхніми дружинами, якщо я говорив про конфлікт національної буржуазії зі старим політичним класом «неофеодалів»? Що мені персоналії, як у голові та на язику були «клас», «прогрес» та «діалектика»? Звісно, тоді я ще не знав про концепт периферійного капіталізму, світ-системний підхід та концепт неопатримоніалізму, але навіть того рівня максимально спрощеної соціології було достатньо, щоб легко відкидати все те риторичне сміття, яке тоді було актуалізоване.

На власні кошти я роздрукував кілька листівок. Це було чотири портрети Леніна (кожний формату А4), які я вирізав, а згодом помаранчевим маркером зафарбовував його сорочку. З іншого боку я червоним маркером писав: «Бьет час бандо-бюрократической частной собственности на средства производства! Экспроприаторов экспроприируют!».

До мене в палату почали приходити дві дівчини із Західної України, які також підтримували протести і яким було некомфортно в їхньому оточенні – вони йшли потайки поспілкуватися чи просто побути в колі однодумців. Навіть якщо це коло на третину складалося з дивного хлопця в окулярах, у якого словом-паразитом був «марксизм», а на тумбі лежали Ленін з Маяковським…

Зараз я думаю, що зі мною їм теж могло бути дещо дивно чи некомфортно, але іншої точки тяжіння на той момент у Криму, місті Євпаторія, 12-му корпусі санаторію «Орлятко», просто не було, більше ніхто не захотів протиставити себе загальному консенсусу... До речі, тоді я дуже категорично почав називати те місто «Гезльов», бо вважав Катерину ІІ поганим історичним прикладом до наслідування, а саме вона і запровадила нову назву.

Дивовижно, але з часом на мій бік пристала частина персоналу. Для них моя мова (йдеться не про російську чи українську, а про інший рівень мовлення) і моя аргументація виявилися зрозумілими та більш переконливими, ніж інформаційний потік з телеекранів. Після того загроза побиття значно знизилася. Частина людей почала сумніватися, частина – відчувала відсутність підтримки старших, а дехто, вірогідно, просто вважав мене за «міського божевільного».

Того ж року я поїхав до Києва подивитися, що воно таке – «Києво-Могилянська академія». Мені сподобалося, і до 3-го курсу більшість людей навіть не знала, що я родом «зі сходу» та що я вмію розмовляти російською. Крім мене «на потоці» гуманітарного факультету була ще одна людина з Дніпра, з якою мене познайомила інша колежанка – родом з Донецька.

На цьому кумедну історію без особливих претензій на мораль можна завершити і перейти, власне, до моралі.

Навколо дитини з Наддніпрянщини, що мала телевізор, читала газети та книжки, ходила до школи та цікавилася всім навколо, виявилося лише одне джерело з думкою про те, що можна розмовляти багатьма мовами та мати неабияк строкатий родовід і водночас бути українцем.

Так сталося, що це не був підручних з історії України. Це було повне зібрання творів Володимира Ілліча Леніна.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Пауло Коельо заперечив свою публічну підтримку Юлії Тимошенко
Українізація російської мови
Українським містам заборонили класти гроші на депозити
ПРОПОЗИЦІЇ ПАРТНЕРІВ