Щойно недільним вечором оприлюднили результати екзит-полів другого туру виборів голови Львівської ОТГ, як Львів і львів’яни стали об’єктом як ніколи значної уваги коментаторів з інших міст (передусім Києва) на просторах соцмереж. За якісь кілька годин я дізнався, що більшість активних мешканців нашого міста є «колаборантами», «люблять сміття», «здали Львів Зеленському» і ще багато чого цікавого. Що ж трапилось, що львів’яни удостоїлись такої «честі», особливо від столичних коментаторів?
Цьогорічні вибори голови Львівської ОТГ вперше за довгий час відзначилися інтригою – чинний очільник міста Андрій Садовий мав шанси не переобратись на наступний, уже четвертий, термін. Забезпечив цю інтригу насамперед той факт, що на кампанію Олега Синютки було кинуто величезні фінансові, блогерські та інші ресурси партії «Європейська солідарність», включно з неодноразовим приїздом до Львова п’ятого президента і лідера «ЄС» Петра Порошенка.
Львів у стратегічних планах Порошенка відіграє ключову роль, про що вже ґрунтовніше писав Василь Расевич. Тому робилося все, щоб голос за Синютку вважався ще й голосом за Порошенка, голосом проти чинної влади імені Зеленського. Тож агітувати проти Садового приїжджав не лише лідер «ЄС», а й низка інших провідних партійців – Луценко, Гончаренко тощо. Чимало інших повчали львів’ян через фейсбук.
Зараз «ЄС» самопроголошено претендує на роль єдиної патріотичної партії, яка врятує Україну від усіх напастей. Необґрунтованість такого підходу очевидна, адже цій партії логічно було б удостоїти такої потужної підтримки власних кандидатів у тих містах України, де вельми популярні проросійські погляди. Але нічого подібного не трапилось. Натомість епіцентром трагікомедії «родіна в апаснасті» стало місто, де не те що ОПЗЖ є марґінальною партією, але навіть «Слуга народу» пролетіла повз міську раду.
Вибори очільника Львова стали для «ЄС» випробувальним полігоном для наступних загальноукраїнських перегонів. Тож іноді складалося враження, що львів’яни обиратимуть не міського голову, а одразу президента України. Голос за кандидата від «ЄС» – це патріотичний обов’язок, хто не з нами – той за Зеленського (Путіна). Зрештою, офіційне гасло кампанії Синютки («Без Львова немає України») – все це мало переконати львів’ян, що вони обирають між «добром» («патріотом» Синюткою) і «злом» (Садовим).
Такий підхід у випадку Львова – чиста маніпуляція. Але подібні гасла та величезний медіа-ресурс чи не загальноукраїнського масштабу, в сукупності з особистою популярністю Порошенка в нашому місті, змобілізували значну частину львів’ян. Ба більше, звернули на наше місто увагу і мешканців столичних пагорбів, яким, без розуміння реального стану справ у Львові, ще легше було сприйняти псевдопатріотичну дихотомію протистояння Синютка / Садовий. Але щось пішло не за сценарієм.
Кожна партія має право робити акцент на певний регіон як на свою електоральну базу. Та є ще проблема методів. Складно когось в Україні здивувати низьким рівнем політичної культури, поливанням брудом опонента чи дискусією на рівні «сам дурак». Це типово для Львова, характерно і для всієї країни.
Але кампанія Олега Синютки своєю любов’ю до бруду, агресії та маніпуляцій змогла здивувати багатьох у Львові. Агресивна і хамська – так можна коротко її охарактеризувати. До цього варто додати наявність у львівській команді «ЄС» надзвичайно токсичних персонажів на чолі з одіозним Григорієм Козловським. Неймовірна кількість зовнішньої реклами при замовчуванні джерела фінансування; ручні медіа, що нон-стоп поливають лайном конкурента і розганяють про нього фейки; агресивна фан-секта в соцмережах, яка будь-яку незгоду таврує зрадою – як то кажуть, ціль виправдовує засоби.
Дуже яскравий приклад маніпуляцій свідомістю виборців – масове тиражування результатів опитування щодо переможця дебатів на до неподобства прихильному до Синютки (чи то пак його патрона – Григорія Козловського) каналі НТА. Результат опитування – 70/30 на користь Синютки – не були б проблемою, якби їх чітко позиціонували як підсумок опитування на каналі, де абсолютна більшість глядачів не є симпатиками чинного мера. Натомість ці результати і штаб Синютки, і його прихильники в соцмережах стали тиражувати як реальне співвідношення електоральних симпатій. До слова, у день виборів схоже «опитування» на НТА засвідчило, що 90% людей взяли участь у другому турі. Зіставимо цю цифру з реальною явкою – і все стає зрозумілим.
Ці вибори мера Львова і справді нагадували президентські. Але не майбутні, а минулі – імені Зеленського / Порошенка. Причому прихильники Порошенка / Синютки дуже часто, на жаль, втілювали в собі не найкращі риси і попереднього, і чинного президента. Можна припустити, що в партії «ЄС» вирішили запозичити успішний досвід Зеленського. Наприклад, гасло «хто завгодно, лиш би не Садовий» до болю нагадує підхід, жертвою якого став сам Порошенко півтора року тому. Цей підхід був хибним тоді, таким виявився і в цьому випадку.
Цілком за стандартами інтернет-прихильників Зеленського зразка 2019 року діяли й симпатики Синютки / «ЄС» у соцмережах. Якщо минулого року кожного, хто смів сумніватись в ідеальності й непорочності тоді ще лідера «Кварталу 95», автоматично записували в «порохоботи», то тепер кожен львів’янин, що не визнавав власного месіанського обов’язку врятувати Вітчизну обрати Синютку, зразу таврували зрадником.
Ще одна разюча спільність «порохоботів» із «зеботами» в цій кампанії – наївна віра в будь-який фейк, що мав на меті очорнити опонента. Розповіді про симпатії Садового до Зеленського чи «русского міра» надто сильно пахнули каналом «1+1» з його історіями про «вбивство» Порошенком свого брата чи його збагачення у 80 разів за час президентства.
Окрім цього, Олег Синютка на дебатах відповідав на питання журналістів чи опонента приблизно в стилі чинного президента – багато пафосу й нуль конкретики. Ну і, звісно, без риторики в стилі «я ваш вирок» на адресу чинного мера теж не обійшлося.
Врешті-решт виявилось, що достатньо львів’ян мають банальну гордість і здатність розрізняти реальні проблеми від нав’язаних. Намагання монополізувати тему патріотизму, агресивне нав’язування чорно-білої картини світу, демонізація чинного мера, фейки й маніпуляції, столичний десант аж ніяк не популярних у місті персонажів на кшталт Луценка чи Гончаренка – усе це в підсумку зіграло злий жарт із Синюткою. Бо змобілізувало не його прихильників, а опонентів. Тому чимало голосів в неділю були не так «за Садового», як «проти Синютки» чи його команди.
І це питання до штабу «ЄС» й особисто Петра Порошенка – чому в їхній партії в загальноукраїнському масштабі є так багато гідних людей, а у львівській «філії» ставка робиться на паскудні, часто й мафіозні кадри. Так партія, яка дійсно має якісні кадри й великий потенціал, робить усе, щоб значна частина прихильних загалом до «ЄС» львів’ян почала ставитись до цієї партії негативно через «подвиги» її місцевого активу і дурну передвиборчу тактику київського штабу.
Львів – місто особливе, а його мешканці мають почуття власної гідності. Іноді ця особливість є проблемою і шкодить, а іноді – допомагає витримати зовнішній тиск і нав’язування «правильних» поглядів. 22 листопада львів’яни відкинули намагання брутально використати їх незмінно проукраїнські переконання та призначену для них штучну роль «міста-месії».
В результаті ми тепер можемо дізнатись на просторах фейсбуку дуже багато цікавого від тих, хто ще до вечора неділі так зачаровувався Львовом та його мешканцями. Тепер львів’яни вже не бастіон патріотизму, а зрадники, «русскомірци», «львівці», «зелебобіки» і ще багато хто. Принаймні у фантазії нашим співгромадянам не відмовиш.
Що цікаво, значна частина лайна на адресу львів’ян походить зі столиці. Не тільки від популярних блогерів, а й звичайних киян, які дорікають нам непідтримкою єдиних справжніх патріотів. Та я відкриваю результати виборів за 2019-2020 рік і дивуюсь. Найменше голосів Зеленський чи проросійські кандидати здобули у Львові, та аж ніяк не в Києві. Усі до єдиного мажоритарні округи «Слуга народу» здобула в столиці, а в нашому місті жодного. Прохідний бар’єр до міської ради партія чинного президента здолала також чомусь не там, де живуть жахливі «львівці».
Та в наївній вірі люди ще й не на таке здатні, тож нічому насправді дивуватись. Львів’яни обрали того кандидата, якого вважали за потрібне. Тепер наше завдання зробити все, щоб старий / новий мер діяв в інтересах громади міста. А говорити про правильний чи неправильний патріотизм у випадку Львова абсолютно зайве. Хоча й значно простіше, ніж десь у Харкові чи Одесі. Львів був, є і буде оплотом реального, а не пафосно-крикливого патріотизму. І щоб тепер не розказували про наше місто та його мешканців місцеві чи столичні «експерти», від оголошення результатів екзит-полів на момент написання цих рядків минула доба, а Путін на Львів все ще не напав.