Сповідь донецького журналіста
Вирішив я на зимових канікулах відпочити у Львові. Про чарівний колорит цього міста і властивість підкорювати серця мандрівників я вже чув разів зі сто. Це добре, але все-таки краще один раз побачити таку красу на власні очі. А ще тут, на Донеччині, мене попереджали, що поїздка до Львова може бути небезпечною — мовляв, там «наших б’ють».
В перший день мандрівки я спілкувався зі львів’янами українською. До речі, мова в цьому регіоні дуже мелодійна і цілком зрозуміла для донецького вуха. Існує думка, що західний діалект дуже сильно відрізняється від нашого, східного. Але вже з перших хвилин перебування в місті стало зрозуміло, що це не так. Незрозумілих слів практично не було! Дійсно, там є своєрідні слова, наприклад, магазин «Чоколядка» чи кафе «Гасова лямпа», але частіше це зустрічається в назвах закладів, ніж у розмовах. І зрозуміти значення цих назв зовсім не складно.
А з другого дня я почав експериментувати — цікавився, як пройти чи доїхати в потрібному напрямку російською мовою. По-перше, практично завжди співрозмовники зупинялися і переходили на російську, по-друге, цілком зрозуміло пояснювали маршрут, а, по-третє, напрямок підказували правильно. Останнє я зазначив тому, що у нас досі існують стереотипи, на кшталт «не питай у Львові, як пройти куди-небудь російською, бо покажуть неправильний шлях чи заведуть не туди, куди треба»… Неодноразово чув, що в часи хрущовсько-брежнєвської епохи там могли відмовитися обслуговувати в магазині російськомовного клієнта. Але зараз не радянські часи, а мешканців західного мегаполісу цікавить залучення туристів. Щороку сюди приїжджає близько мільйона людей, тому львів'яни розуміють, що це – непогане джерело наповнення міського бюджету. У міста є свій слоган «Львів відкритий для світу», є програма просування міста як культурного і туристичного центру. У цьому році пройдуть дні Львова в Донецьку, в минулому - аналогічні заходи відбулися в Одесі, Луганську та Харкові. Гадаю, нам є чому повчитися.
У Львові є багато місць, які потрібно обов'язково відвідати - це і ратуша (будівля міської ради), з вежі якої відкривається чудовий краєвид центру міста, і прекрасний Собор Святого Юра, і Високий замок, звідки все місто як на долоні, і архітектурний шедевр - оперний театр... Під ним, до речі, тече підземна річка Полтва, яка в цьому місці виходить на поверхню (вже після виходу матеріалу я дізнався, що це елемент декору, а не справжня річка. Але туристи дивуються і вірять в це, тому, напевне, ресторатор досяг своєї мети – авт.). Обов'язково потрібно зазирнути у старовинні львівські будинки (кам'яниці) з наскрізним проходом у внутрішній двір. Стільки унікальних архітектурних споруд немає в жодному місті нашої країни! Неодмінно треба завітати на Вернісаж - ринок, де можна придбати сувеніри,вишиванки, рушники та інші речі від народних майстрів.
На тому боці країни теж є стереотипи стосовно нас. Чимало людей дивувалися, коли дізналися, що я з Донецька і вільно розмовляю українською. Прямим текстом питали: «А що, у вас, на Донеччіні, розмовляють українською?» Ближче до закінчення подорожі я познайомився з молодим подружжям з Бєлгорода. Вони приїхали гостювати до родичів у Львів і знаходилися там вже близько місяця. У розмовах вони, натуральні росіяни, відзначали, що львів'яни дуже привітні й чуйні люди. Проблем мовного бар'єру вони не відчули, хоча української практично не знають. І ніхто їх, «москалів», тут не бив і не різав.
У нас, на жаль, більше вірять в міфи про жителів західних областей. Найпопулярніші - як там агресивно ставляться до російськомовних. Доходить навіть до того, що батьки бояться відпускати дітей на захід країни.
Наступний міф про те, що ми з ними, «западенцями», аж надто різні. Ніяких кардинальних відмінностей я не виявив. Так, у наших регіонах різні політичні симпатії, але такі процеси характерні для будь-якої демократичної країни. Нічого трагічного в цьому немає. Тільки наші політики заради шкурної вигоди готові розривати країну вздовж і поперек, ділити нас на сорти, доводити жителям країни, що вони різні. Особливо прикро, коли політиканам у цьому вторять ЗМІ - в одній місцевій газеті, наприклад, можна нерідко зустріти жахалочки про злих галичан... Але найбільш неприємно те, що багато людей (особливо літнього віку) приймають цю агіт-локшину не першої свіжості за чисту монету і досі вірять в ці міфи.
Для того, щоб розвіяти їх, нам потрібно частіше їздити по Україні, спілкуватися з мешканцями інших областей, організувати програми обміну школярами та студентами. Тільки тоді всі зусилля провокаторів підуть прахом.
Написано для газети «Наша Дружковка»